Донецьк мріє про метро

Коли письменник А. Курчаткін писав твір «Записки екстреміста», герої якого довго і наполегливо будували у своєму місті метро, він, напевно, і не підозрював, що книга певним чином виявиться пророчою для будівників донецького метрополітену. Вже занадто схожі ситуації. Героям Курчаткіна, наприклад, у мирі й злагоді побудувати метро не вдалося. Їм не дали ні грошей, ні можливості це зробити. Крім того, їх жорстоко цькувала адміністрація міста й відбирала навіть те, що їм вдавалося добути самостійно.

Донецьких метробудівників адміністрація не цькує і нічого у них не відбирає. Щоправда, нічого й не дає. Метро у мільйонному місті поки що залишається тільки далекою і недосяжною мрією, оскільки за останній місяць роботи не зрушилися ані на метр. Узагалі, вони не відрізнялися особливою швидкістю і раніше, але сьогодні ситуація стала настільки критичною, що 5 червня метробудівники вирішили вийти на мітинг до Донецької облдержадміністрації.

Майже 12 років тому на її замовлення Кабінет Міністрів України постановив розпочати будівництво метро в Донецьку. Але минули роки і величезне будівництво, яке за планом мало закінчитися минулого року, сьогодні просто простоює. Виконують мінімальний обсяг робіт, необхідний для підтримки і обслуговування підземного виробітку в безаварійному стані й охорони будівельних майданчиків. Із січня робітники не отримують зарплату, 150 чоловік із 900 уже звільнилися, 460 шахтарів, які прийшли на будівництво метрополітену з закритих шахт ім. Панфілова, ім. газети «Правда», «Червоної зірки», знову можуть втратити роботу. Метро «зупинилося», не пройшовши і 10 кілометрів (6 станцій). Метробудівники дійшли до вузлової станції «Політехнічний інститут». Якби все склалося нормально, протягом літа її б закінчили. Усі технології давним-давно розроблено, всі проекти підприємств Донецької області багаторазово перевірено й затверджено, у кабінеті директора вже є навіть зразки мармуру для облицювання стін станцій… А грошей немає.

Метрополітен у Донецьку на сьогоднішній день — єдине подібне будівництво у нашій країні. Його повинні будувати за рахунок коштів державного, обласного і міського бюджетів. Але у плані обласного бюджету на цей рік його просто не було, і це триває з 1997 року. Поки що, зі слів начальника дирекції майбутнього метрополітену, будівництву матеріально допомагає тільки місто. Міська рада — єдина, хто намагається допомогти метро чим може, і, напевно, єдина, хто вірить у можливість його існування в Донецьку. Так, на сесії міськради 6 червня було сказано, що до плану перебудови міста входить будівництво двох ліній метрополітену. Донецьк — місто, звичайно, небідне, але навіть усіх його коштів просто банально не вистачить на такий грандіозний задум. У ході будівництва вже освоїли понад 300 мільйонів гривень, а для його закінчення за 5 років потрібні щонайменше 40 — 50 мільйонів на рік.

Парадокс у тому, що просто зупинити будівництво не можна. Його досить швидко затопить водою і тоді праця кількох тисяч людей піде марно — відновленню такий об’єкт уже не підлягатиме. Та й, напевно, вже всі зрозуміли, що жителі навколишніх районів після закриття будівництва помітно активізуються і все, що вони зможуть забрати, незважаючи на охорону, вони заберуть. Сьогодні під землею знаходяться два щити, обладнані електронікою і гідросистемами, а також безліч іншого дорогого обладнання на суму 180 мільйонів гривень.

Будівництво, звичайно ж, можна «законсервувати», але тут знову ж потрібні чималі кошти. Одноразова сума — 16 мільйонів, а потім щороку ще по 5. При цьому потрібно утримувати штат понад сто осіб, який стежитиме за збереженням об’єкта. Нескладно підрахувати, що незабаром консервація проковтне набагато більше грошей, ніж потрібно сьогодні для завершення будівництва. Чи не простіше вже «домучити» це нещасне метро?

А якщо зовсім уже заглибитися в арифметику, можна прийти до ще цікавіших висновків. Одна лінія метро щогодини перевозить 30 тисяч пасажирів, кожен із яких платить за свій проїзд мінімум 50 копійок. Навіть якщо у Донецьку буде не 24 пари поїздів на лінії, як це має бути, а менше, за годину однаково набігає щонайменше 10 тисяч гривень. За 19 годин роботи метрополітену на добу — 190 — 200 тисяч. Крім того, є ще реклама у метро, яка принесе ще більший дохід. Легко зауважити, що дуже швидко метро саме себе окупить і почне приносити солідні надходження до бюджету.

Та й не тільки фінансові проблеми вирішуються при будівництві метро. Пуск такого виду транспорту виключно важливий саме для Донбаського регіону. Для шахтарів, які залишилися без роботи через поголовне закриття шахт, завжди буде «запасний варіант» роботи. Адже, зі слів В. Шаталова, колективу однієї закритої шахти вистачило б і на два метрополітени. Це ж взаємовигідно: і шахтарі отримують реальну і стабільну роботу, і підприємство економить на навчанні кадрів, які не мають досвіду роботи під землею, і шахтне обладнання не виходить з ладу, а переходить на службу до метрополітену. До того ж, у роботі такого об’єкта задіяно не тільки шахтарів, а й будівельників, електриків, слюсарів, токарів…

Крім того, відразу вирішується й екологічна проблема, яка для Донбасу стоїть мало не на першому місці. З появою метро відбудеться «розвантаження» доріг і не потрібно буде намагатися розширити вузькі магістралі, які жодному розширенню однаково не піддаються, зменшиться кількість шкідливих викидів у і без того багатостраждальну атмосферу регіону.

На перший погляд, від введення нового виду транспорту можуть постраждати водії маршрутних таксі й іншого наземного транспорту. Але ж ліній усього три, і не всі живуть поруч iз станціями. Люди потребуватимуть цих видів транспорту як і раніше — їм доведеться добиратися до зручних станцій. У Донецьку вартість проїзду не змінюється від кількості зупинок, які проїжджає пасажир, ось і дохід наземного транспорту не постраждає. Адже все тільки у зміні маршрутів.

Донеччанам образливо чути, що в інших мільйонних містах вже й думати забули, що там колись не було метро. Навіть у Кривому Розі вийшли з ситуації: там під землею зі страшним гуркотом котиться зворушливий аналог метро — швидкісний трамвай. Люди думають уже про насущні проблеми діючих метрополітенів — розширення маршрутів, заміну зношених вагонів, реконструкцію станцій… А у Донецьку за наявності сучасного обладнання і досвідчених, кваліфікованих робітників не можуть добудувати одну 10-кілометрову лінію.

...Схожий фінал передбачив вищезазначений письменник. Його герої вирішили проблему по-своєму: пішли під землю на 30 років і будували метрополітен, не виходячи на поверхню. Щоправда, коли вони все- таки вийшли на поверхню, і метро, зрештою, було готове, з’ясувалося, що вони зовсім не є героями в очах співгромадян. Метро раптом виявилося нікому і не потрібним — нагорі вже давно вигадали літаючі поїзди…