Економіка знань: потрібна гра на своєму полі
Сьогодні темпи економічного зростання в Україні дійсно вражають. Проте існують декілька «але», які не лише стримують його динаміку, а й негативно впливають на структурний зміст національної економіки. Що мається на увазі?
Перш за все, структура нинішнього зростання не відповідає структурі пануючої у світі нової економіки, яка будується на знаннях або, як прийнято у нас говорити, — «економіки знань». І на жаль мова також не йдеться про збільшення в структурі зростання економіки п’ятого та шостого технологічних укладів.
Україна й досі не може розв’язати ті питання інноваційної політики, які інші країни світу давно вже вирішили. Тим більше, що сьогоднішня інноваційна реальність вже принципово відрізняється від тих уявлень, які були закладені у перше інноваційне законодавство України, у перші пріоритети науки й техніки та організаційну інфраструктуру, що були сформовані декілька років тому.
Але й за існуючих умов виникає парадоксальна для інноваційного сектора української економіки ситуація. Вона складається з низки негативних факторів. Діє мораторій на Закон «Про інноваційну діяльність» введений бюджетом на цей рік. Це ж стосується й мораторію на інвестиційні проекти технологічних парків. Лише минулого року було дев’ять штучно надуманих позовів проти спільної діяльності технопарків. Шість із них вже задоволені Верховним Судом України на користь технопарків.
І це при тому, що, наприклад, госпрозрахункові роботи, які велись в 2003 році інститутами Мінпромполітики за обсягами майже в 3 рази більше ніж державне фінансування НАНУ — 1 млрд. 400 млн. грн. Тобто наука й інновації ринку потрібні, навіть і без втручання держави.
Чому ж ми створюємо бар’єри для розвитку в той час, коли, наприклад, в достатньо благополучній Франції прийнято рішення щодо продажу із золотого резерву 185 тон золота для додаткового фінансування науки й стимулювання сектора в цілому? Причому дискусія не йде, робити це чи ні. Проблема є лише в тому як зробити, щоб не зірвати валютний ринок.
Це відбувається тому, що в усіх без винятку розвинутих країнах світу вже не тільки добре розуміють нинішнє значення знаннєвоорієнтованих галузей і секторів для економіки в цілому, але й сформовано національну інноваційну ідеологію як світогляд.
Такі заходи з боку держави можливі перш за все тому, що аргументи, які пред’являє світу економіка знань, є дуже переконливими і самоочевидними. Країни ОЄСР більше половини ВВП створюють в інтелектуальному секторі виробництва. За підрахунками експертів, більше ніж 70% зростання ВВП постіндустріальних держав обумовлюється підвищенням освітнього рівня працівників та поширенням нових інформаційних технологій. Інвестиції в знання і талант вже сприймаються не як просто красиві слова й данина моді, а як сувора необхідність. В США, наприклад, держава інвестує в науку щорічно сотні мільярдів доларів. За даними ЮНЕСКО, у 20 країнах, де працює 95% всіх учених, дохід на душу щорічно зростає на 200$; в інших, де 5% — зростання відбувається лише на 10$ на рік.
Що ж ми робимо в цей період? З 1994 по 2004 рік кількість людей, зайнятих в науці, зменшилась в Україні вдвічі. Відомо, що конкурентність економіки країни визначається питомою вагою п’ятого та шостого технологічних укладів. В останньому держзамовленні на випускників ВНЗ немає навіть відповідної класифікації і навіть умовно можна побачити, що вся система освіти України готує лише приблизно 3% фахівців постіндустріальних спеціальностей. Яку економіку тоді ми збираємось будувати через 5 років? Знову втрачається ціле покоління, так само, як уже втрачено середній віковий прошарок серед учених.
Якщо звернути увагу на офіційну українську статистику, зокрема, довідники Мінпраці щодо структури ринку праці, то розділу «Наука» — немає, ми не побачимо також даних щодо розділу «Наукомістке виробництво та високі технології». Про градацію по зайнятості в різних технологічних укладах вже не приходиться й говорити. І так далі...
Але головне, що все це відбувається в той час, коли за цілим комплексом документів, проголошених Президентом України — сформульована чітка інноваційна стратегія держави. Прийняті сучасні закони про науку та про інноваційну діяльність.
Постає логічне запитання — що ж треба робити, щоб інноваційна стратегія у нас не «пробуксовувала». І в чому полягає зміст української моделі і нашого алгоритму дій?
Відповідь треба шукати у проблемному полі самої постіндустріальної економіки. Інакше кажучи, грати потрібно не на тому полі, де конкуренти досягли видатних успіхів, а на тому, де вони зіткнулися з труднощами. Одна з головних проблем пов’язана зі здобуттям саме нового знання. Тут ми маємо потенційно конкурентний капітал.
По-перше, те, що раніше було нашим «мінусом», а саме: незбалансованість фундаментальних та прикладних досліджень на користь фундаментальних зараз може обернутись «плюсом». Саме в традиції домінування теорії над практикою, фундаментальних досліджень над прикладними міститься потенційна конкурентна перевага вітчизняної науки. І усвідомлення цього має знайти відображення у державній політиці.
По-друге, ні в кого вже немає сумнівів — крокування шляхом «наздоганяючого розвитку», який передбачає виробництво товарів за рахунок дешевизни власних ресурсів — є безперспективним. Адже наздоганяти можна нескінченно, наздогнати — ніколи. Єдиною можливістю рівноправного входження України в глобальну економіку є побудова своєї власної оригінальної інноваційної архітектоніки, яка повинна базуватися на вже наявних «випереджальних конкурентних перевагах» власної країни.
По-третє, визначальна роль у формуванні інноваційної економіки має належати державі. І саме це підтверджується кращими прикладами країн, що демонструють успіхи. Показовим є досвід Південної Кореї, Китайської Народної Республіки, яка реалізує весь комплекс стимулюючих заходів, зокрема у Харбіні, підприємства користуються трирічними «податковими канікулами», а наступні три роки виплачують податок на додану вартість з 50-відсотковою знижкою. Від сплати мита звільнено імпорт приладів та обладнання для інноваційних фірм. Дуже актуальним на сьогодні є і європейський досвід. Європейською Комісією в зв’язку з розширенням Євросоюзу та переходом великої кількості повноважень від національних урядів до загальноєвропейських органів управління створена найсучасніша концепція інноваційного розвитку з чіткими механізмами її реалізації.
Повертаючись до наших власних проблем, можна зробити наступний висновок.
Перший етап в інноваційній політиці — так би мовити, етап первинного накопичення інноваційно-політичного капіталу — вже закінчився. Головним позитивним результатом цього етапу є усвідомлення і прийняття в державі та суспільстві інноваційної доктрини, тобто незворотності інноваційної політики.
Але наступний другий етап (з яким ми вже запізнюємося), — становлення інноваційної політики в Україні — має бути якісно іншим. Необхідні зміни у інноваційній свідомості суспільства, ділової й політичної еліти. Справа в тому, що на сьогоднішній день «великі політичні інститути» — Верховна Рада, Кабінет Міністрів та ін. ще оцінюють інноваційну політику на одному рівні з іншими напрямками державної політики, такими як промислова, соціальна політика і т.п., тоді як у інноваційного сектора принципово інша функція — бути базою, фундаментом всіх інших сфер суспільства й держави.
Які ж перспективні «фактори успіху» національного інноваційного проекту ми можемо визначити?
По-перше, прийняття на державному рівні доктрини економіки знань, створення Інноваційного кодексу України, який був би, свого роду, Конституцією всього модернізаційного проекту в Україні. По-друге, — впровадження інноваційної ідеології та активізація національного соціокультурного ресурсу. Ми не повинні ні в якому разі механічно копіювати чужі моделі, запозичувати чужі зразки. Згадаємо досвід модернізації Латиноамериканських країн і чим це закінчилося в 90-і роки — кроком назад. Інший приклад — Японія, Китай, які відкинули все, що суперечило їхнім національним особливостям...
По-третє, в структурі виконавчої влади досі не визначено — «хто крайній» в справі практичного впровадження інноваційної стратегії. Безумовно, цим питанням мають займатися всі міністерства, відомства та органи влади на місцях, але хто координує роботу?... Тож пропозиція Президента щодо створення відповідного Комітету з питань науки й технологій — є актуальною.
І останнє, — це розвиток масової інноваційної культури та формування нового світогляду політичної й бюрократичної еліти. Як доводить політична практика, політичним лідером є та партія або той політичний діяч, хто на відміну від рядового виборця, не вдивляється у неясне майбутнє із сьогодення, а чітке бачить сьогодення із майбутнього. У цьому сенсі інноваційність, як засіб просування вперед, може стати ідеологією для сучасної політичної еліти й концепцією розвитку для суспільства.
