Empty Title
Усі аргументи вичерпано. Дідусь розплакався як бабуся, м'ятою невипраною хустинкою почав терти і без того червоні сумні очі.
- Я ж не від хорошого життя прошу вас набавити, - плаксиво просив він мене. Я знаю таксу на Бориспіль і назад. Але я ж віз до аеропорту двох...
- У мене був бюджет на поїздку, - спробував я його урезонити. - До того ж, якби не підвів мене приятель - не принижувався б, не хапав би першу зустрічну машину...
Бита "лада" порядно від'їхала від повітряних воріт столиці. Старий не висаджував і розтягував узяту паузу.
- У мене син загинув. У Югославії. Поїхав миротворцем, танкістом служив. З'їхали з хлопцями з дороги, хотіли оправитися і... підірвалися...
Звиклий до вигадок жебраків у метро, хотів перепитати номер батальйону та ім'я хлопця, але щось зсередини зупинило. Не сльозився б мужик за червінець.
Сашко, син Миколи Васильовича, служив танкістом за Уралом. Побідувавши далеко від дому перевівся на Україну, поближче до батька... Капітанські погони нагадували про те, що час вже й одружуватися. Батько був проти броварської красуні, мовляв, що тобі, у Києві пари немає, у дзеркало на себе поглянь.
- Батя, познайомлю - все зрозумієш, відрізав Сашко.
Познайомив. Бувалого старика фігуриста білявка вразила і він затих - син же єдиний, його бажання - закон.
Квартири для молодят не було і Сашко, порадившись з батьком, вирішив податися на заробітки до Югославії. Через армійський спортклуб батько, за його словами, колишній начальник баскетбольної команди "Будівельник", знайшов кінці і капітан Сашко поїхав за контрактом на Адріатику. Хто знав, що обернеться все інакше...
Тисяч на похорон у батька не було. Та й ховати довелося б лише прах. Бог його знає, що покладуть у цинкову домовину. Після вибуху міни зазвичай цілих частин не залишається...
У друзів і клубу допомоги шукати не довелося. Син перед від'їздом відкрив особистий рахунок у банку. Броварській Оленці наказував грошей не брати, збирав на квартиру.
- Знаєш, Васильович, - Оленка зустріла старика по-свійськи. - Я на ті гроші шубу прикупила, та й взагалі зодяглася.
Старий Васильович, аби галас не здіймати у чужому домі... Гадав, дід її бодай слово хороше скаже проводжаючи до машини.
- Твій Сашко її брав, - урезонив старий Васильовича. - А за все у житті треба платити...
Васильович годину не рушав з місця, чекав, коли вгамується серце. Дорогою додому купив газетку. Там якась дев'ятнадцятирічна краля розповідала про те, як добре у житті бути стервою, мовляв, чим менше любиш мужиків, тим їм краще.
"І навіщо Бог вигадав цих жінок. Одних любимо, на інших одружуємося, третіх клянемо за стервозність", - крутилося у голові Васильовича.
Він їхав до порожньої квартири, де чекали фотографії двох дружин, що померли від раку та фото Сашка у чорному танковому комбінезоні... Сутінки згущалися... Із цілей у житті залишилася лише одна - поховати по-людськи сина.
Андрій МОСІЄНКО
Випуск газети №:
№55, (1997)Рубрика
Подробиці