«Етнонаціональне різноманіття — не проблема, а перевага...»

Під час виїзного засідання Кабміну в Сімферополі, коли один із доповідачів сказав, що в Україні немає політичної сили, яка б захищала малі народи, Юлія Тимошенко заявила, що цією політичною силою буде вона особисто та люди, які об’єдналися навколо партії «Батьківщина». Ми поцікавилися у члена фракції БЮТ і керівника Асоціації національно-культурних об’єднань України О. Фельдмана, чи мають ці слова логічне продовження на рівні конкретних дій?

— Мали і мають. Там же, в Сімферополі, у другій половині серпня відбудеться «круглий стіл» на тему «Державна етнонаціональна політика в нових суспільних умовах: кримський вимір», організаторами якої виступили Рада міністрів АРК і наша Асоціація. Планується, що в роботі цього заходу братиме участь Президент України В. А. Ющенко. Це буде перша зустріч глави держави з національними меншинами України, на якій будуть обговорюватися принципи державної етнонаціональної політики, проблеми, які існують на шляху їхнього вирішення, не лише на території Криму, але й у масштабах усієї України.

— Як би ви могли оцінити стан нинішньої державної етнонаціональної політики в Україні?

— Останні півроку, на жаль, питанням державної етнополітиці не приділялося належної уваги, вони виявилися відсуненими на другий план. Про національні меншини згадують у зв’язку з символічними датами, як чергова річниця Голокосту чи депортації кримських татар. Але чіткості та системності немає.

У результаті сьогодні ми маємо невизначеність із центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин. Державний комітет фактично реорганізовано, зависло багато організаційних і фінансових питань, а на місцях взагалі почали закривати відділи й управління у справах національних меншин. Нещодавно, правда, Президент видав розпорядження про поновлення структурних підрозділів ОДА з міжнаціональних відносин, але за час, який пройшов, певну частину ресурсів у цьому питанні вже загублено. Загальмувалася й відповідна законодавча робота. Залишається не прийнятою Концепція державної етнонаціональної політики. Вже який рік «лежить нерухомо» новий закон про національні меншини, який, до речі, пройшов експертизу та дістав високу оцінку в Раді Європи.

Загалом можна сказати, що основна робота зараз проводиться у профільному парламентському комітеті та на рівні організацій національних меншин. Чесно кажучи, просто почали опускатися руки. Адже всі наші численні спроби достукатися до влади весь цей час залишалися марними.

— Наскільки подібна ситуація відповідає європейським стандартам, адже Європа приділяє особливу увагу дотриманню та реалізації прав національних меншин? Чи не стане неврегульованість етнонаціональних питань іще однією додатковою перешкодою на шляху євроінтеграції України?

— Справді, міжнаціональні відносини мають для України ще й важливий зовнішньополітичний вимір. Передусім, це відповідність Копенгагенським критеріям і виконання Плану дій Україна—ЄС. Питання це більш аніж серйозне, оскільки свого часу з приводу дотримання прав національних меншин були нарікання від Євросоюзу на адресу Туреччини, Болгарії та Румунії.

Одна справа, коли до євростандартів недотягує економіка, — це прикро, але виправити можна. Але інше питання — сфера міжнаціональних відносин, яка розглядається через призму політики прав людини. На ці проблеми чуйно реагує не тільки європейський чиновницький корпус, але й набагато серйозніше — європейська громадська думка.

Хоча важливіші не стільки зовнішні чинники, скільки наша внутрішня зацікавленість у розв’язанні існуючих проблем. Соціологічні дослідження показують досить високий рівень незадоволення своїм становищем багатьох національних меншин. Існує ґрунт для переростання латентних етнонаціональних протиріч у відкриті конфлікти. За останні роки з’явилася проблема радикалізації та внутрішньої боротьби в середовищі самих національних об’єднань.

— Наскільки серйозна ця проблема для України?

— Проблема більш ніж серйозна. Відсутність виразної та чіткої позиції з боку держави з багатьох питань етнонаціональних та міжрелігійних відносин провокує зростання невдоволення серед груп меншин, яку, у свою чергу, радикальні сили використовують для підриву довіри до легітимних організацій.

Зокрема, ця проблема характерна для Криму. Якщо держава не буде демонструвати розуміння проблем, наприклад, депортованих за національною ознакою, то на півострові почнуть піднімати голову організації з радикальними лозунгами, які не гають часу даремно й активно пропагують екстремістські ідеї.

— На вашій думку, чи буде використана «карта» міжнаціональних протиріч у ході найближчих парламентських виборів, і якщо буде, то як?

— Є серйозні побоювання, що таку карту окремі радикальні політичні сили спробують розіграти, особливо в ході передвиборної кампанії до місцевих органів влади. До цього будуть підштовхувати відразу кілька чинників. По-перше, це низький трипроцентний виборчий бар’єр, який може спровокувати в окремих політиків бажання провести передвиборний «бліцкриг» за рахунок екстремальної й епатажної політичної риторики. По-друге, це наявність протиріч, які не вляглися після минулих президентських виборів: мовні питання та вікова проблематика геополітичного вибору. По-третє, це невирішеність головної конфліктної суперечності — питання про землю. Не секрет, що в Криму сьогодні ця проблема в міжнаціональних відносинах є основною.

— Як відомо, в закон про політичні партії РФ внесено норму, згідно з якою забороняється використовувати в назвах політичних партій згадку про їхню національну чи етнічну орієнтацію. Таке рішення аргументовано забезпеченням національної єдності та згладжуванням міжнаціональних протиріч у ході виборів. Чи доцільні подібні зміни в українському партійному законодавстві?

— Росія й Україна мають різну етнонаціональну специфіку і різну, якщо можна так сказати, інтенсивність політичного процесу. Для наших сусідів подібний законодавчий критерій виглядає цілком обґрунтовано, оскільки там дійсно існує проблема національного сепаратизму.

Що стосується України, то цю тему було б корисно обговорити в колі експертів. Але головне зусилля все-таки доцільно зосередити на змістовному боці виборчих кампаній. Необхідно посилити цивільний і юридичний контроль за дотриманням коректності в партійній пропаганді й агітації, щоб нікому навіть на думку не спало ділити Україну на перший, другий і третій сорт. Тих, хто це робить, правова система повинна вмить виводити за рамки політичного процесу.

— На вашу думку, чи доцільно вводити квотний принцип національного представництва на заміщення посад в органах влади тих регіонів, де проживають національні меншини?

— На сьогоднішній день таке представництво просто необхідне, хоча сам цей кадровий принцип виглядає дещо архаїчно. Подібну практику застосовували в СРСР і колоніальних системах початку ХХ століття як невід’ємний елемент політичної асиміляції.

Треба визнати, що сьогодні в Україні це, на жаль, поки що єдиний ефективний спосіб відстояти політичні права національних громад.

А на перспективу, демократичніше та далекоглядніше виглядає створення умов для самоорганізації та широкого представництва інтересів національних меншин. Якщо такі умови буде створено в повному обсязі, то багато які питання будуть вирішуватися в штатному режимі, без винесення на політичний рівень. Це питання часу та політичної волі керівництва країни.

— Чи зачіпають інтереси національних меншин в Україні такі реформаторські новації, як адміністративно-територіальну чи конституційно-політичну реформу? Як можуть вплинути подібні трансформації на міжнаціональні відносини?

— Що стосується адміністративно-територіальної реформи, то її проведення без узгодження на місцях і без належної цивільної експертизи могло б викликати серйозні проблеми в міжнаціональному середовищі.

Передусім виникла б суперечність щодо кордонів і назв адміністративних утворень. Багато які з них склалися історично, й будь-які штучні зміни могли б викликати обурення в людей, і не тільки з національних меншин. До того ж, знову-таки, з новою актуальністю зазвучали б питання власності на землю, повноважень громад на тих чи інших територіях, адміністративної приналежності великих платників податків і об’єктів соціальної інфраструктури. Будь-які непродумані рішення могли б призвести до нехтування прав національних меншин і до неминучих конфліктів.

Із приводу конституційно-політичної реформи можна сказати, що вона відповідає інтересам національних меншин, оскільки розширює прерогативи місцевих органів влади та місцевого самоврядування, а також затверджує принципи пропорційного представництва. Це важливий крок на шляху побудови в Україні демократії консенсусного типу, яка більше пристосована до обліку потреб різних соціальних і національних груп.

— Якими ви вбачаєте шляхи вирішення існуючих етнонаціональних протиріч в Україні й чи можна вирішити їх в принципі?

— Етнонаціональне різноманіття України — це не проблема, з якою треба боротися, а унікальна загальнонаціональна перевага, яку необхідно розвивати та використовувати. У всьому світі національна діаспора й громади є найважливішим ресурсом геополітики й економіки. Не кажучи вже про те, що ефективна етнонаціональна політика — це міцна горизонталь, а не лише вертикаль влади.

Сьогодні державну етнонаціональну політику необхідно підняти на новий якісний рівень, зробити її, як говорять американці, не частиною проблеми, а частиною рішення.

Для цього треба відновити механізми виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин. Відновити роботу Ради керівників громадських організацій національних меншин при Президентові України чи утворити при Кабінеті Міністрів відповідну Громадську комісію з питань розробки та реалізації етнонаціональної політики, яка могла б взяти на себе експертно- консультаційні функції в питаннях захисту інтересів національних меншин України. У законодавчому плані потрібно затвердити в новій редакції закон про національні меншини та прийняти Концепцію державної етнонаціональної політики.

Зрозуміло, що такі складні проблеми, як вирішення етнонаціональних протиріч і гарантування прав національних меншин, не мають швидких рішень, але це не привід для того, щоб зупинятися на півдорозі.