Фабрики влади

У державі треба чітко розрізнювати арифметичну більшість і більшість політичну
                      Антуан де Рівароль

Специфічність парламентських виборів 2006 року буде зумовлена насамперед тим, що їх треба розглядати як завершальний етап довгого виборчого циклу, пройденого Україною. Цей цикл розпочався в 2002 році, коли на основі кількох блоків і партій («Наша Україна», БЮТ, СПУ) почав формуватися опозиційний режим, спрямований проти політичного курсу екс-президента Л. Кучми. Піком політичної боротьби стало затяжне виборне протистояння 2004 року, що вилилося в помаранчеву революцію та зламало хід боротьби на користь опозиційних еліт. Проте цикл не можна вважати завершеним, оскільки нова влада не закріпилася на ще одному важливому інституційному майданчику — в парламенті. Якщо прихильникам Ющенка вдасться «взяти» і цей плацдарм, то можна буде вважати, що завершилася зміна політичного режиму в Україні, складовими якої були передреволюційний, революційний і постреволюційний етапи.

ВИБОРЧИЙ ЦИКЛ 2002—2004—2006: ВІХИ

По суті, подібна логіка електорального циклу й є мотивоутворюючим чинником для оформлення порядку денного виборів, що складається в період виборчих кампаній. Але більш значущим чинником можна вважати моделі конкуренції на виборах, що можуть визначити політичний розвиток на кілька років уперед. Перший етап виборчого циклу — парламентські вибори-2002 — мав важливі особливості. У політичній науці заведено вважати, що визначальним чинником для виникнення того чи іншого формату електорального змагання є інституційне середовище, що складається до моменту виборів. У 2002 році таким інституційним чинником можна вважати другий та останній термін президентства Л. Кучми, зважаючи на який свої стратегії вибудовували кола «партії влади». Іншими словами, визначальним чинником електорального змагання можна вважати тоді ще латентне прагнення влади «виплекати» наступника з конгломерату конкуруючих між собою навколовладних партій і груп еліт. А парламентські вибори з притаманною парламентськiй кампанії поліцентричністю, участю кількох як провладних, так і опозиційних політичних сил стали необхідним тендером у середовищі еліт на перспективу 2004 року. Після виборів визначеність із лідером була цілком знята в опозиційному таборі: вже ніхто не ставив під сумнів лідерство В. Ющенка, насамперед його соратники по опозиції — Ю. Тимошенко й О. Мороз. А ось у провладному таборі електоральний тендер не розглядали серйозно, і прийняття рішення складалося під впливом безлічі політико-кон’юнктурних чинників.

Другий етап виборчого циклу — президентські вибори 2004 року — був його піком. Крім того, він був тим рідкісним прикладом біполярного політичного змагання, що не є типовим випадком для пострадянських виборів, які зазвичай відбуваються під впливом одного домінуючого політичного актора. Суть біполярності в тому, що боротьба розгортається між двома суперниками, в яких недостатньо ресурсів для монополізації інформаційного поля та витіснення противника на периферію, але водночас досить — для консолідації значущих для них сегментів електорату та підтримки дуалістичної конкуренції. Що ж стало визначальним у виникненні подібного атипового випадку, з яким зіткнулася Україна? Немає необхідності зупинятися на тих геополітичних «лещатах», в яких виявилася затиснутою Україна перед виборами-2004, й інших ситуаційних чинниках, — все ж варто пошукати причини всередині України та в інституційному середовищі. Відома формула демократії свідчить, що біполярність зростає в сприятливих умовах — за невизначеності електорального результату та визначеності правил гри. Щодо другого, то двотуровість президентських виборів вельми поляризує електоральне змагання, а також впливає на те, як голосують виборці. Електорат у цьому випадку схильний голосувати не за уподобаннями, а стратегічно — іншими словами, щоб не виграв небажаний кандидат. Очевидно, що поляризація восени 2004 ще більше загострилася, коли вже в процесі голосування були змінені правила гри — введено третій тур. Проте третій тур по-різному розставив акценти для виборця й еліт: для виборців ще один тур підвищив рівень змагальності та ціну перемоги, а для еліт навпаки — працював на пониження напруження та зниження ціни, що вилилося в пакетні домовленості з внесенням до них питання про політреформу.

Констатація новітнього історичного періоду як часу зміни політичного режиму в країні, тим паче, в революційних термінах, вимагає детальнішого розуміння того, чому виникла потреба в ламанні старого курсу. Крім уже очевидних, визрілих у суспільстві громадянських, соціальних, ліберальних потреб, що привели в результаті до багатомільйонного Майдану, можна вказати й на «дорослішання» політичних інститутів у державній системі. По-перше, поступово відбувалося оформлення партійної системи, чому сприяло закріплення за кількома партіями парламентського статусу (сьогодні найвідомішими для виборця партіями є насамперед парламентські). По-друге, інституціоналізація самого парламенту, тобто становлення Верховної Ради як органу автономного, ієрархічного та згуртованого внутрішньою корпоративністю. По-третє, відбувалася еволюція виборчої системи (мажоритарна — змішана — пропорційна) як розвиток і становлення правил гри на електоральному ринку. По-четверте, визрівала реформа політичного режиму від президентсько- парламентського до парламентсько-президентського, а далі, можливо, і до суто парламентського. Перелік можна продовжити, але суть у тому, що з дорослішанням інститутів не відбувалося паралельно й оновлення еліт. Гасло раннього періоду кучмізму «або ми, або невизначеність» у результаті обернулося проти самих «старорежимних» еліт. По суті, старі адміністративні еліти, не відтворивши себе в новій або оновленій якості, почали перетворюватися на закритий елітний клуб, який у результаті не зміг дати наступника, здатного стати загальнонаціональним лідером оновленої еліти. У результаті країна на початку останнього електорального циклу опинилася в «невизначеності», що насправді перейшла «до рук» противників режиму, які стали новою елітою.

ОЗИРАЮЧИСЬ НАЗАД

Проблемою виборчого циклу 2002—2004—2006 є питання формування поствиборної більшості, прагнення до створення якої простежується суб’єктивно в сил, які займають домінуючу позицію. У 2002 році два домінуючі гравці — блоки «Наша Україна» та «За єдину Україну» — як призери виборчої кампанії намагалися очолити більшість. Одна з причин — дефекти змішаної виборчої системи (відсутність зв’язки між результатами за мажоритарною та пропорційною підсистемами), що не дали якійсь одній політичній силі зібрати стільки мандатів, скільки їй було б необхідно для того, щоб очолити більшість. У подібній ситуації, коли не можна спиратися на результати виборів, більшість складається під впливом політико-кон’юнктурних чинників. Цей феномен у політології заведено називати сфабрикованою більшістю, під якою мають на увазі ситуацію, коли партія, хоча набравши на виборах менше половини голосів виборців, отримує більшість місць у парламенті. Наслідком такої ситуації стає той факт, що політична більшість у реальності не виконує повністю функції представництва та перетворюється на напівлегітимного актора. У результаті така більшість не може бути стабільною внаслідок недосконалості своєї природи.

Пригадаймо, що за результатами 2002 року боротьба за лідера більшості розгорнулася між двома фракціями у Раді — «Нашою Україною» (на момент створення нараховувала 119 депутатів) і «Єдиною Україною» (на момент створення нараховувала 177 депутатів). Проте парадокс полягав у тому, що за результатами виборів жодна з них не мала права на лідерство в більшості. На це є багато причин — інституційних і політичних. Хотілося б зупинитися на основних із них. По-перше, в 2002 році ні провладна, ні опозиційна партії (блоки) не користувалися популярністю в більшості виборців, тобто не було домінуючого політичного актора, здатного консолідувати навколо себе достатньо ресурсів для подолання бар’єра 50%+1 голос. По-друге, дефект використовуваної тоді змішаної незв’язаної виборчої системи посилював змагальність між двома гравцями, але не за виборця, а за стратегію фабрикації майбутньої більшості. Стратегія «Нашої України» була спрямована на експлуатацію партійних ресурсів унаслідок того, що доступ до інших ресурсів був для них просто обмежений. Стратегія «За ЄдУ» була протилежною — блок прагнув «вичавити» все можливе з одномандатних округів шляхом створення прихованих договірних коаліцій із незалежними кандидатами-мажоритарниками.

Стратегія блоку «За ЄдУ», здавалося б, стала виграшною, що проілюструвало створення мегафракції «Єдина Україна». Але фабрикація більшості не була доведена до свого логічного завершення — мегафракція не дотягла до законодавчої більшості (=226), що є життєво необхідним на парламентському майданчику. Через місяць після початку роботи парламенту провладна фракція розпалася на шість частин і фабрикація більшості вже пішла за новим сценарієм — ситуаційні маневри кількома фракційними об’єднаннями в Раді.

ДИВЛЯЧИСЬ УПЕРЕД

Президентські вибори 2004 досить чітко розставили пріоритети нової влади — це орієнтир на жорстке закріплення себе як домінуючої політичної сили. Для цього необхідна більшість у парламенті. Перший можливий шлях, який окреслив Ющенко, — створення блоку сил на базі трьох гілок влади, тобто потужного партійного гегемона, здатного, з одного боку, стримувати багатопартійність усередині самої влади, з іншого — ослабити нову опозицію до стану недієздатності. Іншими словами, йдеться про створення партійної системи з партією-гегемоном, але в умовах багатопартійності — такої собі подібності півторапартійної системи.

Другий шлях прокладають соратники В. Ющенка в парламенті, проводячи виборчий закон тільки за пропорційними правилами. Пропорційна система, як відомо, перешкоджає встановленню двопартійності, таким чином стримуючи посилення опозиції. Плюс до цього владі вигідний низький виборчий бар’єр (який існує на рівні 3%), що спокушає опозиційні партії на автономну боротьбу. Крім того, партійні вибори перебирають увагу на політичну боротьбу на загальнонаціональному рівні, відтісняючи боротьбу на регіональному рівні на другий план. Спроби опозиційних фракцій провести мажоритарку або якийсь її варіант суттєво змогли б збільшити шанси опозиції, оскільки на регіональних партійних змаганнях можна було отримати більше електорального прибутку.

Третій шлях пов’язаний із наміром влади «зламати» наявний формат парламенту. Йдеться про ломку структури парламенту, який за результатами кількох виборів став замкненим і корпоративним середовищем, зі своєю стратифікацією та моделлю взаємовідносин, що склалася між депутатами. Нещодавня заява віце-прем’єр-міністра М. Томенка про те, що Україна має повністю бізнесовий і лобістський парламент у гіршому своєму вияві, це лише підтверджує. Проте влада, найімовірніше, все ж працюватиме із впливовими депутатами не тільки з числа своїх прихильників, оскільки досвідчені інкумбенти (кандидат, який переобирається на новий термін, тут — депутати кількох скликань) можуть бути корисними як на виборах, так і в парламентській більшості.

Таким чином, у разі реалізації цих стратегій нова партія влади зможе розраховувати на створення стабільної законодавчої більшості. Перешкодою до цього можуть стати деякі політичні чинники. Наприклад, поліпартійність усередині влади може перешкодити єдиному провладному блоку виступити могутнім ядром тяжіння електоральних ресурсів. На сьогодні вже очевидно, що гальмувати створення блоку з трьох політичних сил (НСНУ, НП Литвина, «Батьківщини») можуть, насамперед, соратники Ющенка по блоку «Наша Україна» зразка 2002 року. Це «старі» націонал-демократичні сили — Народний Рух, Українська народна партія Костенка, ПРП-«Наша Україна» Пинзеника плюс невеликі націоналістичні партії. Ветерани української націонал-демократії відстоюватимуть своє право на лідера Ющенка та формат виборів-2006 у боротьбі з нинішніми соратниками Президента — ідеологами мегаблоку від влади Р. Безсмертним і П. Порошенком. Якщо для перших вигідна тактична роль модератора між В. Ющенком і Ю. Тимошенко, то останні зацікавлені в побудові вертикально інтегрованої політичної сили з ослабленням і поглинанням лідерського капіталу Ю. Тимошенко.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що виборчий цикл 2002—2004— 2006 необхідно розглядати в його цілісності. Певна особливість криється в послідовній мотиваційності циклу — перші парламентські вибори 2002 року закладали формулу політичної конкуренції на вибори-2004, а останні, у свою чергу, формують порядок денний на вибори 2006 року. Треба мати на увазі, що кожні вибори унікальні, оскільки мають свою особливу модель політичної конкуренції. Виборам 2002 року була притаманна поліцентрична конкуренція, для президентських-2004 — жорстке та напружене дуалістичне зіткнення, для виборів 2006 швидше буде характерна м’яка моноцентрична конкуренція, де домінуючу роль матиме провладна партія або блок із допущенням до змагання кількох малих партій. Вибори 2006 року мусять вирішити для влади головне завдання — вибудувати під Президента В. Ющенка політико- партійну вертикаль влади замість адміністративної, як це було притаманне епосі попереднього президента. Залишається відкритим для стратегічних маніпуляцій лише питання фабрикації політичної більшості — якщо воно не буде досягнуте інституційними та правовими інструментами.