Феномен Леонiда Кучми...

Початок на 1-й сторiнцi.

ЛЕОНІД КУЧМА ЯК ПРЕЗИДЕНТ

Леонід Данилович підтвердив хорошу вітчизняну традицію заявляти про принципово важливі речі не в яких-небудь формальних посланнях до парламенту, а де-небудь у неформальній обстановці й бажано загалом у провінції. Можливо, це відбувається тому, що в такі моменти поруч немає надокучливих іміджмейкерів і радників, а можливо, це така хитра тактика. Так чи інакше, але в розмові з регіональними журналістами Леонід Кучма сказав досить для характеристики його як глави держави.

Почнемо iз заяви, в якій Кучма оголошує себе винним у тому, що парламент, «ухваливши Конституцію під себе», «обвів його (Президента. — Ред.) навколо пальця». Це не вельми вдала заява. По-перше, виходить, що краще було б, якби Конституція була не «під парламент», а «під Президента», що не зовсім скромно. По-друге, усі пам’ятають, що саме через тиск адміністрації була та сама «конституційна ніч», після якої всі сторони були задоволені. А по-третє, виходить зовсім кепсько: аби зрозуміти, що його обдурили, Президенту знадобилися цілі два роки (пригадаємо, що досі Президент украй гостро реагував навіть на натяки про ревізію Конституції).

Помилялися ті, хто думав, нібито Президент не полюбляє парламент. Схоже, він просто щиро дивується — навіщо він загалом потрібен. «Ніколи ми не будемо мати успіху, якщо Президент з урядом будуть самі по собі, а парламент — сам по собі», — сказав Леонід Данилович. «Єдність гілок влади» можлива, якщо всі — і парламентська більшість (і, відповідно, уряд) і Президент — члени однієї партії й виконують одну програму. Проте Кучма не це має на увазі — Президент, приміром, загалом проти того, щоб кандидат у президенти висувався від партій. Не хочеться думати, що під закликами до єдності приховується бажання, аби законодавці (й решта політиків) робили те, чого хоче Президент. Проте, схоже, саме про це йдеться. Підтвердження тому — такий пасаж: «Сьогодні вигідно практично всім політичним партіям грати на наших труднощах, нашій біді й тицяти пальцем, забуваючи насамперед показати на себе». Автор ніколи не міг зрозуміти, як партія, не маючи влади, може на щось впливати і за щось відповідати і чому, говорячи про труднощі, повинна показувати на себе? Єдина мета партій — боротьба за владу. Леонід Данилович правильно сказав про «наші» труднощі. Дійсно, труднощі ці — «їхні» — Президента й уряду, й аж ніяк не опозиційних партій (а це реально — усі партії, котрі не мають влади, тобто всі, крім НДП). Неприємно? Можливо. Проте це — основа основ країни, яка нормально розвивається: є відповідальні за владу й ті, хто хоче замінити їх собою.

Й останнє. Даремно ліві називають Леоніда Кучму «демократом» і говорять, нібито він будує капіталізм. Ось приклад. Пояснюючи, за його словами, «тупцювання на місці у проведенні економічних реформ», Л.Кучма зв’язав це з «недієспроможністю» структури державної влади, створеної за Конституцією. Президент також висловив незадоволення, що внаслідок ухвалення «Конституції однієї ночі» парламентські сили взяли на себе всю законодавчу ініціативу, а відповідальність за ситуацію в країні покладено на Президента й уряд — повідомляє «Інтерфакс». Однак те, про що говорить Кучма, називається розділенням властей! Чомусь пригадується формула з Декларації прав людини і громадянина 1789 року: «Без розділення властей немає конституції» або те, що цього принципу не визнають ліві...

ПРЕЗИДЕНТ ОПРИЛЮДНИВ ТАКТИКУ АДМІНІСТРАЦІЇ

Вона полягає в такому. По-перше, пропонується референдум «з економічних питань, а також окремих положень Конституції України». Що таке «економічні питання» (і як стосовно них взагалі можна провести референдум) неясно, а серед змін Конституції пропонується право Президента видавати укази, яке закінчується в липні, продовжити ще на 5 років. Неясно також, чи стосується ця ініціатива лише права указів чи всіх «перехідних положень», у яких є, приміром, дуже важлива для властей (виходячи з їхньої практики) стаття 13 про порядок арешту й утримання під вартою, яка прямо суперечить сказаному з цього ж приводу в самій Конституції. Утім, так чи інакше, але головне не зміст, а форма. Ієрархія ідей виглядає так. Головне — сам референдум, передусім як відволікаючий трудящих захід, який підносить їх у власних очах (у політичній суперечці сторони звернулися до Вищого Судії — народу, причому ініціатор цієї справи — Президент). Удасться захід — можна заразом спробувати вирішити «свої питання» — продовжити право на укази, скасувати депутатську недоторканність. Не вдасться — також добре, зрозуміло, хто в цьому винен. До речі, можна прогнозувати в разі реалізації референдуму в задуманому вигляді безумовну перемогу Леоніда Даниловича — ментальність наша така, особливо коли мова про чиїсь привілеї. А взагалi витiвка абсурдна. Мало того, що свою роботу звалюють на платника податкiв, йому ж, не завжди спецiально пiдготовленому, пропонують економiчнi закони приймати на «вiче»...

В історії з референдумом є один надзвичайно принциповий поворот — уперше в розпочатій президентській кампанії йдеться про інституційну підтримку нинішнього Президента. Тобто від чисто інтриганської політики адміністрація перейшла до «законодавчої роботи». Хоча ідея з референдумом — також інтрига, але це не змінює суті — очевидними є недовіра Президента до свого оточення (як нинішнього так і будь-якого можливого) та бажання допомогти собі на рівні Конституції.

По-друге, Президент ясно змалював свою лінію поведінки стосовно закону про вибори президента. Найважливішою є теза про, м’яко кажучи, неадекватну норму в мільйон підписів, які повинен зібрати кандидат у президенти. Угадайте з трьох разів — хто точно збере цей мільйон? Автор може з упевненістю назвати лише двох кандидатів — Кучму й Симоненка. Таким чином, мети адміністрації — мати протистояння комуніста проти Президента, можна буде досягти без зайвих зусиль. Слід сказати, що «проблему мільйона» недооцінюють — автор багато разів брав участь у таких заходах і з усією відповідальністю заявляє — навіть коли не «ходити по виборцях», а просто заповнювати фальшивими прізвищами підписні листи, потрібні дуже й дуже великі фінансові й організаційні ресурси, які є тільки в комуністів і влади.

Президента багато що непокоїть у майбутньому законі, але є очевидний пункт, у якому він ніколи не дійде згоди iз законодавцями — у тому, хто проводить вибори. Парламент пропонує доручити це радам, Президент говорить про виконавчу владу, наперед звинувачуючи ради у... фальсифікаціях. Отже, Кучма вже готовий застосувати вето до закону про вибори президента, щоб максимально відтягнути ухвалення його остаточної редакції. Єдина розумна тактика всіх кандидатів у президенти — посприяти якнайшвидшому прийняттю закону. Що раніше це станеться, то більшою мірою виявиться неконструктивна позиція нинішнього Президента і її мета — будь-якою ціною втримати владу.

№242 17.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»