Франко-німецький альянс: ахіллесова п’ята Європи
Франція і Німеччина вважають себе «ядром» Європейського Союзу, оточеним кількома пластами менш прихильних до цієї ідеї країн. Лише інші чотири країни-засновники Європейської спільноти — Італія, Бельгія, Голландія і Люксембург — допускаються до вузького кола справжніх апологетів єдиної Європи. Безсумнівно, післявоєнне примирення Франції та Німеччини, які вважали себе раніше і боролися немов «спадкові вороги», слугує рушійною силою об’єднання Європи ось вже півстоліття. А сьогодні пара Франція — Німеччина є швидше ахіллесовою п’ятою Європи. Мотор заклинило.
Болісний досвід розбіжностей Заходу щодо Іраку в Раді Безпеки ООН — на чолі з Жаком Шираком і Герхардом Шредером, який опирався вторгненню США та Великої Британії до Іраку, — продемонстрував, що франко-німецький союз має побічні ефекти. Їхня переконаність у своєму праві говорити від імені всієї Європи викликала невдоволення більшої частини учасників Євросоюзу.
«Ядро» Європи не є самоціллю. Його raison d’ ю e tre — подолання національного егоїзму і створення прикладу іншим країнам. Спонукувані духом плюралізму, Франція і Німеччина об’єднують Європу. Але сьогодні саме цього пара Франція — Німеччина уникає в багатьох аспектах європейської інтеграції.
У жовтні минулого року Ширак і Шредер домовилися про Спільну аграрну політику (CAP), згідно з якою Франція залишиться найбільшим одержувачем коштів аграрного бюджету і після прийому в 2004 році десяти нових членів. На CAP витрачають близько половини бюджету ЄС — поганий знак для співтовариства, яке хоче стати гравцем на світовій арені.
Сьогодні франко-німецьку атаку відчула на собі сама угода про єдину європейську валюту. Дві країни створили ще одну «коаліцію опору» — цього разу проти механізму санкцій європейського Пакту про стабільність і економічне зростання, що обмежує в країнах євро розмір дефіциту бюджету на рівні 3%.
У Європейському Центробанку вважають, що їхній вихід із договору призведе до зростання відсоткових ставок. Інакше кажучи, відсутність бюджетної дисципліни у Франції та Німеччині ляже тягарем на інші країни.
Поведінка Німеччини, колись основного прихильника Пакту про стабільність, дивує найбільше. За канцлера Гельмута Коля вона відмовилася від улюбленої дойчмарки, щоб прискорити європейську інтеграцію й втихомирити побоювання Франції про можливість встановлення грошової гегемонії Німеччини на континенті. Франції в свою чергу довелося проковтнути Пакт про стабільність і економічне зростання, щоб переконати недовірливих німців у тім, що майбутній євро буде таким самим стабільним, як і дойчмарка.
Дотримання законів Європи має бути неухильним, навіть якщо всередині країни доведеться вживати суворих заходів. Зрозуміло, що добрі європейці, такі як голландці або фіни, не вважають прийнятними бажання важкоатлетів, Франції і Німеччини, бути більш рівними, ніж малі країни. Якщо ЄС змириться з цією думкою — крім тих змін в інститутах, які зважають на демографічні відмінності, — процес уніфікації в Європі втратить законність.
На кону не тільки репутація Німеччини як джерела економічного розвитку і якоря монетарної стабільності ЄС. Німеччина може втратити і головну опору свого впливу на міжнародній арені — здатність бути «чесним маклером», кажучи словами Бісмарка.
Післявоєнний устрій зовнішньої політики Німеччини складається з кількох мостів, що зв’язують її зі США, Францією, Британією та малими країнами-членами ЄС, з Центральною та Східною Європою, з Росією. Німецька дипломатія полягала в уникненні складного вибору між Парижем і Вашингтоном, Москвою та Варшавою, ЄС і НАТО, великими сусідами та малими. Якщо вибір був неминучий, ФРН вибирала США, а не Францію.
Голлізм — бачення Франції на чолі Європи як противаги США — ніколи не влаштовував Німеччину. Як і євроскептичний британський атлантизм. Для всіх канцлерів ФРН — від Конрада Аденауера до Гельмута Коля — Франція була кращим партнером Європи, але вони відкидали пропозиції Франції створити «франко-німецький союз», здатний зруйнувати роль ФРН як посередника в зовнішній політиці.
На жаль, під час іракської кризи мости з США та Центральною і Східною Європою німецька дипломатія пошкодила, а міст до малих країн ЄС тепер під загрозою руйнування Тевтонським колосом через непокору Пакту про стабільність і економічне зростання.
Що стосується євро, то німці повинні зрозуміти: якщо вони хочуть залишитися європейцями, вони повинні навести лад у своєму бюджеті. Оскільки, хоч би що вони робили чи відмовлялися зробити всередині країни, це впливає на їхніх партнерів.
Думка про майбутнє «ядра» Європи має для Німеччини сенс лише в тому випадку, якщо вона не обмежуватиме свою роль роллю посередника. Найкраще рішення для Європи — створення вузького кола країн із Франції, Німеччини та хоч би Британії. Разом ці три країни відображають повний спектр зовнішньополітичних думок, які можна виявити у всіх 25 майбутніх членів Євросоюзу.
Спроба об’єднати ці думки нагадує підрахунок квадратури кола. Але її альтернатива — розпад Євросоюзу, якого після цього ніхто у світі не сприйматиме як серйозного гравця. Це той самий вихід, із яким жоден із прихильників Євросоюзу у Франції і Німеччині не повинен миритися.
