Гра на невизначеність

Доля нового виборчого закону стала ключовим питанням у багатьох відношеннях. Боротьба за виборчу систему (формулу, згідно з якою голоси переводяться у мандати) проходила як у правовому полі, так і на рівні політико-партійних стратегій, за якими стояли надпартійні виконавчі групи і парламентські сили. Колізії навколо виборчого закону стали ілюстрацією базової логіки передвиборного періоду — пошуку основними політичними силами формули компромісу. Причому цей пошук був ускладнений зміненим політичним форматом, появою нових політичних сил, що диктувало якісно інший підхід до пошуку оптимального рішення. Домінуючим питанням сучасного порядку денного стали розрахунки і ставки можливих ефектів і наслідків тієї або іншої версії закону.

Отже, з чого все почалося? Спочатку (а точкою відліку треба брати 1997 р.) була дискусія на тему: переваги і недоліки мажоритарної та пропорційної виборчих моделей. Дана полеміка зводилася до розв’язання двох питань: яка система виглядає найбільш демократичною і яка модель сприятиме партійній структуризації. Досягнутий компроміс у вигляді змішаної — пропорційно-мажоритарної моделі — дав поштовх і виступив стимулом для партійного будівництва. Політичні партії поступово почали оволодівати такою вагою, котра прокладала не тільки шлях до парламенту, але за допомогою якої можна було створити собі політичну репутацію і авторитет. Однак стимули для партійного будівництва торкнулися не тільки незалежних політичних сил, котрі прагнули до входження в законодавче середовище, але й представників від виконавчої влади. Поява фактора «партії влади» була відповіддю виконавчих еліт на нові змінені правила гри. Освоєння пропорційної дороги з боку представників виконавчої вертикалі стало свого роду спробою створення опорного містка в законодавчому середовищі.

Парламентські вибори 1998 р. стали політичним уроком як для партій, так і для незалежних кандидатів. Перевага, отримана комуністами як у голосах, так і в мандатах — це результат не тільки пропорційної складової, але й мажоритарної. Комуністи можуть повною мірою заявити про те, що партійність у мажоритарних округах зіграла значущу роль для їх електоральних результатів. У той же час наявність пропорційної складової, котра, за визначенням, є інструментом «прямого» переведення голосів виборців у депутатські мандати, стала несприятливим чинником для «партії влади». Невисока популярність представників від «партії влади» серед виборців слабо була компенсована використанням адміністративних ресурсів. По суті, фактор обмежених можливостей адміністративного «капіталу» поставив на порядок денний питання пошуку сприятливого середовища виживання і життєдіяльності для «партії влади». І тут погляди знову звертаються у бік мажоритарної системи, як такої, котра дозволяє виграти депутатські мандати, отримавши навіть невелику частку голосів. Однак, як показує досвід, мажоритарна система сприяє перемозі політичних сил, що перебувають на протилежних політико-ідеологічних флангах. З такими обставинами, звісно, не могли миритися інші політичні партії, котрі заявляють про свої претензії на владу.

Одним з наслідків використання змішаної виборчої системи стала поява нових і дроблення вже існуючих політичних партій. Критика і негативізм, котрі викликала українська дрібнопартійність, проте мали зворотний ефект, — захисників суто пропорційної системи стало набагато більше. Боротьба за нову редакцію виборчого закону почалася з успішного першого читання закону («за» проголосувало 254 депутати), що передбачає перехід до суто пропорційної системи. У чому ж причина такої великої привабливості саме цієї моделі? Потрібно відзначити, що партійна фрагментація, незважаючи на негативні ефекти, мала важливі політичні наслідки: по-перше, усвідомлення того, що політична партія може виступати могутнім активом, здатним обмежити дію адміністративного ресурсу на виборах, і, другий наслідок, партія як інституційний ресурс може зменшити залежність політичних суб’єктів від впливу і контролю з боку державної бюрократії. Але більш важливе за своїми наслідками значення має той факт, що, потрапивши до парламенту, політичні партії не тільки зберігають і примножують свій статус, але й посилюють парламент зсередини як самостійний політичний інститут. Таким чином, виборча система, як процедурний і правовий «якір», що впливає на базові політичні баланси, вже має іншу «вартість» для політичних сил.

Дійсно, боротьба за нову формулу виборчого закону розвернулася між опонуючими політичними силами і в різних вимірах. З одного боку, в торгах за закон брали участь політичні партії як самостійні фактори, зацікавлені у збільшенні пропорційності, і «безпартійні» політичні сили, прагнучі відстояти наявність мажоритарної частини. А з іншого боку, ці сили, що існують у рамках двох політичних анклавів, — законодавчого і виконавчого, відстоювали свої власні виборчі стратегії. У даній ситуації стратегія виконавчих еліт була орієнтована на плавне і поступове вибудовування важелів утримання балансу між партійною і одномандатною частинами парламенту. Подібна «формула обережності» покликана дати шанс знайти виконавчій владі прийнятну форму входження у законодавче середовище і в той же час максимально обмежити доступ опозиції до парламенту, котрий відкритий через партійні списки. Тому збереження в ухваленому виборчому законі формули 50/50 і одночасно поява нових можливостей для вибудовування демократичної партійної системи можна вважати попереднім компромісом, що гарантує збереження деякої паритетності.

Яких же стратегій дотримуються політичні сили у ситуації, що склалася? Особливістю розпочатого виборного сезону стало формування широких партійних блоків і коаліцій. Однак цілі, котрі переслідують різного роду партійні об’єднання, не обмежуються завданням зібрати «докупи» політичні партії близького ідеологічного спектра. Головне завдання можна сформулювати як «збирання» механізму формування парламентської більшості ще до виборів. Виходячи з цього, по суті, кістяк, навколо якого формуються коаліції на новий виборчий цикл, вийде за рамки консолідації на основі ідеологічної однорідності. Цей загальний кістяк — пошук політичних партнерів для законодавчої більшості. Теоретично створення такої більшості може вплинути на владний баланс, оскільки у цьому випадку політика переходить від контролю і впливу над окремими фракціями і депутатами на рівень системної взаємодії з відповідним механізмом адміністративного торгу і політичних поступок.

Зацікавленість виконавчої влади в консолідації еліт і власних владних позицій ставить задачу скоординувати гру в центристському і правоцентристському блоках (СДПУ(о), «За єдину Україну», «Наша Україна»). Президентська адміністрація вміло використала вето-стратегії з метою оптимізації своїх інтересів і пріоритетів виконавчих еліт. Крім цього, стратегія президентського центру влади спрямована на втягування всіх центристських сил у більш широку коаліцію, що знаходить вираження в різних формах контролю над формуванням блоків: у делегуванні своїх представників (Р. Безсмертний, П. Порошенко активно працюють у блоці В. Ющенка), в розмиванні кордонів привладного сектора і самого центру (блок «НЛО»), в дозуванні адміністративного ресурсу. Створення великої коаліції, а потім на її основі і законодавчої більшості, має важливе значення для мінімізації ризиків, пов’язаних з можливим виявом виграшної позиції якої-небудь однієї політичної сили. У разі появи очевидного фаворита може бути зламана гра виконавчої влади на утримання невизначеності, котра покликана не допустити передчасного виходу одного центру впливу на перший план. Очевидно, що утримання інтриги аж до початку президентської кампанії повинно виступити запорукою того, що Президент збереже позиції лідера доти, поки не будуть прозорими всі інтереси та ставки в наступних президентських виборах.