«Iмперія на халяву», або Український провал Кремля

2004 року, в розпал боротьби за третій тур я сказав у ефірі однієї федеральної радіостанції, що Кремль хоче отримати імперію на халяву. Тоді подібні вільності були дозволені, більше того, ці слова дуже сподобалися націоналістам, близьким до цього самого Кремля. Просто як у Галича: «Хорошо этты им дал, по-рабочему! Очень верно осветил положение». Москва тоді виглядала абсурдно зі своїми пільгами для українських громадян на території Росії, що виявилися за деякими показниками в кращому становищі, ніж росіяни, з путінськими вітаннями Януковичу. І, звісно, з великими кремлівськими політтехнологами, які вже розбалувалися в Росії і вважали, що й в Україні все вирішить адміністративний ресурс.

Путін завівся тоді ще й тому, що в самій Росії тривали постбесланські реформи, покликані забезпечити незамінність влади, а приклад України його лякав. Ставлення до державності колишніх союзних республік набуло вираження в словах про найбільшу геополітичну катастрофу двадцятого століття, що прозвучали в посланні Федеральним Зборам навесні 2005 року. Власне, це й було проголошенням доктрини Путіна.

Після восьми років можна дійти висновку, що поки реалізація цієї доктрини не вдалася. Навіть незважаючи на відносні успіхи останнім часом у Грузії й Вірменії, де військові акції змінилися підкупом еліт і ерозією національної ідентичності, головним напрямком залишається Україна. А там провал.

І все тому, що й справді в Кремлі розраховували й розраховують створити імперію на халяву. Обмежитися військовими набігами на кшталт ординських, коли не стільки грабують, скільки руйнують, підкуповувати політиків або партії. А Україна... Україна — це Росія.

Тепер остаточно стало зрозуміло, що це не пропагандистський прийом, що застосовувався, наприклад, у фільмі «Тарас Бульба», де в титрах присутня «русская земля Украина». Теза «Україна — це Росія» має концептуальне значення для російської зовнішньої політики. У Кремлі дійсно досі не бачать українського націогенезу, чекають розвалу української держави, вважають, що українців вигадали в австро-угорському генеральному штабі.

Усе те, що Путін з Медведєвим й інші офіційні особи говорили й говорять про генетичний зв’язок народів на пострадянському просторі, не є політичною демагогією й пропагандистською риторикою. Це предмет їхньої віри. І тому вони не хочуть розуміти, що боротьба за сфери впливу на території колишнього СРСР передбачає конкуренцію в боротьбі за союз з правлячими елітами, а не лише покупку еліт, як це робиться в Грузії й Вірменії.

Самі українські експерти визнають, що європейський вибір нинішньої української еліти зумовлений не в останню чергу прагненням убезпечити себе від підпорядкування Росії, зберегти себе як еліту самостійної європейської держави. Додам, що протягом багатьох років політична риторика лідера сусідньої Білорусі поєднує показну русофілію, ностальгію за СРСР й — у разі потреби — вельми різкі висловлювання на адресу російського керівництва. Лукашенко аж ніяк не хоче ставати одним з російських губернаторів. Інша річ, що він обходиться без Євросоюзу.

Український крах Кремля має концептуальні причини, впевненість у тому, що все станеться саме собою. Це і є імперія на халяву. У багатьох інших справах російська правляча еліта демонструвала й демонструє чималі таланти, розум і винахідливість, зокрема й здібність до систематичної праці. Але спрямованість зусиль, переслідувані цілі багато в чому обмежують дії в ширшому політичному просторі.

Головним завданням Путіна та його оточення було й залишається зовсім не відтворення імперії й будівництво великої Росії. У певному сенсі в російської політичної еліти завдання прямо протилежне — приватизація держави з метою особистого збагачення. Але побічні завдання, що виникають при цьому, подеколи вирішуються за допомогою імперської риторики й імперської політики.

Тоді, після 2004 року, під час реалізації постбесланських реформ, основні зусилля Путіна були зосереджені всередині країни. За моїми підрахунками, на 2006 рік припав пік політично й економічно мотивованих вбивств людей вельми високого статусу. Політолог Ігор Жордан вважає 2006-й роком великого перелому. У цей час сталося таке:

♦ Реформа виборчої системи, знищення порогу мінімальної явки, заборона критики опонентів.

♦ Ухвалення законів про екстремізм, що прирівнюють до екстремізму критику влади.

♦ Виникнення нацпроектів, які звелися до корупції чиновницької вертикалі.

♦ Створення держкорпорацій.

♦ Створення приватних військ «Газпрому» й «Транснафти» — корпорацій, що слугують основою путінської держави.

♦ Розширення — інколи в кілька разів пограничних зон, контрольованих винятково ФСБ, з метою включити до них основні родовища нафти й газу.

Для України це означало створення в Росії політичної й економічної моделі, прямо протилежної тій, що складалася в межах української держави. Моделі, несумісної з українською, інтеграція з якою ставала дедалі сумнівнішою.

Результат політики Путіна — надмонополізація управління й надцентралізація власності. Наразі 35% накопичень домогосподарств у Росії контролюють 110 мільярдерів. Середньосвітовий показник при цьому менш як 2%. У світі на кожні 170 млрд доларів майна домогосподарств припадає лише один мільярдер, а в РФ мільярдер припадає на кожні 11 млрд доларів майна домогосподарств. Такі результати дослідження CreditSuisseResearchInstitute, оприлюднені на початку жовтня.

І це контрольовані владою, лояльні олігархи, інтегровані в політичну еліту. Основні зусилля влади роками були спрямовані на їх підпорядкування й на встановлення контролю над основними фінпотоками в країні. У результаті виникла національна модель економіки, нездатна ні до розвитку, ні взагалі до якихось змін.

Вельми показовою є доля транспортної системи, ядром якої є російська залізниця (РЗ). У перші роки путінського правління з’явилися проекти про створення в Росії транспортних коридорів міжнародного значення. На чолі РЗ було поставлено Володимира Якуніна, друга Путіна, котрий не мав ніякого досвіду ні як галузевик, ні взагалі як керівник. Галузь виявилася неконкурентоспроможною, світова транспортна система складається в обхід Росії, але сам Якунін став відомим ідеологом клерикального й антизахідного спрямування, борцем із суспільством споживання.

Цей приклад може стати зразком для всієї Росії, що втрачає економічну й політичну конкурентоспроможність, але нарощує військову потужність і підсилює ксенофобську риторику. Причому зараз йдеться вже непросто про ворожість світу, а про російську винятковість. Поки це швидше ізоляціоністська риторика, але від неї зовсім недалеко до російського месіанізму, обгрунтування агресії й експансії.

Небезпека такого повороту подій міститься в тій соціальній моделі, що створена Путіним. За жахливої майнової диференціації населення й скорочення соціальної частини бюджету (пенсійну систему вже можна вважати похованою) вельми ефективним виявляється виведення соціальної агресії назовні.

Хоч би чим був мотивований європейський вибір української політичної еліти, для еліти російської це означає крах концепції «Україна — це Росія» й виникнення, якщо завгодно, іншої, альтернативної, європейської Росії. Для Кремля, для російської політичної еліти, для значної частини еліти інтелектуальної це рівнозначно появі чогось на зразок «двох Китаїв», але в масштабах значно серйозніших, ніж на Тайвані. Зрозуміти, що йдеться про іншу націю, вони не в змозі. Тому ступінь кремлівського озлоблення може виявитися несподівано високою, а реакція — непередбачувано різкою.