Хочеш бути Соломоном - будь ним

Як і попереджали дві групи депутатів на чолі із Владиславом Носовим та Вадимом Гетьманом, головною проблемою "процесу століття" стало застосування в Конституції поняття "виборчого права", яке прирівнюється ними до загальнолюдських прав замість будь-якої іншої форми визначення механізмів формування органів влади, як це зроблено в інших європейських конституціях. Саме тому завдання захисників нового виборчого закону на змішаній основі - рухівця Олександра Лавриновича і комуніста Валерія Мішури - виявилося доволі складним: їм весь час треба було доводити, що близьке до філософського поняття виборчого права складається не тільки з арифметичної суми процедур висунення, ведення передвиборної кампанії і голосування, але й уключає в себе також наявність права на політичні переконання, плюс право людини жити в демократичному суспільстві з структурованою і відповідальною владою.

При цьому, як здалося спостерігачам, доводили вони це не дуже майстерно або без особливого ентузіазму, іноді виходячи за рамки предмету розгляду згаданої справи і звертаючись до аргументу політичної доцільності, принципів демократії і т. ін. Що не могло не викликати сарказму опонентів і навіть часом іронії суддів Конституційного Суду. У той же час противникам партійної системи вдалося настільки добре зрозуміти слабкості самих партійців, що вони зуміли (знову-таки на думку нечисленних спостерігачів) звести положення про політичні погляди до членства партії. На яких підставах робили свої відомі висновки про те, що вибори за партійною частиною змішаної системи надають їхнім учасникам деякі переваги перед виборами за мажоритарною квотою, а особливо - із застосуванням подвійного висунення тощо. До речі, як доказ наявності таких переваг, які порушують рівність прав кандидатів, Вадим Гетьман навів цитату з недавньої заяви Євгена Марчука про те, що він відмовляється балотуватися по мажоритарному округу, позбавляючи себе таким чином "запасного парашута". В іншому випадку той же Вадим Гетьман нагадав, що неможливість звуження конституційних прав громадян уже призвела до прецеденту, коли Верховна Рада, посилаючись саме на цю статтю Конституції, відхилила закон про скорочення економічних пільг окремих категорій громадян.

Слабкість захисників нового виборчого закону полягала і в тому, що, практично визнаючи недоліки цього акту, (які виникли через жорсткий цейтнот в период прийняття закону, куди, до речі, їх загнали теперішні радетелі прав людини), вони починали свідомо "просити поблажливості" у вигляді визнання неконституційними тільки деяких частин закону, а не цілковитого його скасування. Ще один "прокол" - постійне питання: що буде в разі скасування закону. Не можна сказати, що цей "синдром жертви" психологічно не вплине на членів суду, яким довелося останнім часом вислухати чимало заяв про те, що Конституційний Суд зобов'язаний враховувати не тільки правові та юридичні аргументи, але й політичний їх підтекст.

Проте Конституційний Суд - це не суд присяжних засідателів, на який може вплинути ораторське мистецтво зацікавлених сторін. І тому описана вище "кухня" відкритої частини судових слухань (на відміну від парламентських засідань, які не транслювалися на велику аудиторію) важлива не стільки для припущень про можливе рішення КС, скільки для оцінки самого настрою прихильників і противників закону про вибори. Адже ці настрої, на відміну від юридичних тез, котрі промовляються в суді, точно відображають політичну кон'юнктуру, яка склалася на даний момент із цієї проблеми. І, як здається автору, ця кон'юнктура аж ніяк не сприятлива для змішаної системи зокрема і для перспектив проведення парламентських виборів у березні 1998 року загалом.

Не можна назвати випадковим прогноз одного з позивачів -Владислава Носова про те, що в разі визнання закону про вибори неконституційним, сам суд зможе визначити для парламенту новий термін підготовки більш прийнятної редакції закону, а також призначити "повторні вибори" після її затвердження. Але при цьому, на думку Владислава Носова, суд не в праві продовжувати повноваження самого нинішнього парламенту. Із чого випливає, що нову редакцію закону приймати буде нікому, тобто вибори в парламент узагалі можуть не відбутися, і тоді план Анатолія Гальчинського про введення президентського правління реалізовується без шуму й пилу. Для відвертого прихильника диктатури Владислава Носова подібні "жарти" цілком прийнятні. Питання лише в тому, чому після такого прогнозу "адвокати" закону про вибори були такими непереконливими? Чи можна запідозрити, наприклад, що комуніст Мішура готовий поховати те, за що боровся на трибуні Верховної Ради, якщо в нинішньому парламенті соціологічні прогнози складаються не на користь Компартії? Чи можна вважати, що Олександр Лавринович, який поклав, як він сам казав, 7 років свого життя на створення партійної системи виборів, нині готовий пожертвувати ними через проблеми, які склалися в нього в Русі з його авторитарним керівництвом? А можливо, установка партійців полягає саме в тому, про що нещодавно заявив народний демократ Володимир Філенко: якщо Конституційний Суд ухвалить рішення про неконституційність виборчого закону, провина за подальшу дестабілізацію в суспільстві ляже все одно на Президента? Між іншим, Суд не реагує на дану тезу: під час опитування представника президента в КС пролунали натяки, що якщо не сам Президент, то його юрексперти из АП "недодивились" недоліки закону при підписанні. Але і АП і сам Л.Кучма тепміново "здали назад" по відношенню до змішаної системи віборів. Президент зветував закон про Верховну Раду Криму з вельми специфічним формулюванням: масове застосування змішаної системи може спричинити масове порушення прав громадян... А пан Вадим Гетьман додав: визнання закону про змішану систему конституційним спричинить не тільки ланцюгову реакцію зневаження громадянських прав, але й руйнування самої Конституції... А в сумі цих тез складається основа для перегляду Основного закону.

Наразі, коли сторони вислухано і суд залишається неначе сам на сам із проблемою дотримання не тільки букви, але й духу Конституції і закону про вибори, його єдиним некон'юнктурним завданням, очевидно, може стати лише одне - вишукування аргументів стосовно дотримання рівних виборчих прав громадян у законі про вибори. Формально-юридичний конфлікт норм Основного та виборчого законів відкидати надто складно. Проте, можливо, потрібно запитати: чи є правом окремої людини на владу (цитуючи звернення президента до народу - право на "солодке життя"), що забезпечується участю її у виборах як виборця або кандидата, рівним невід'ємним правам людини на життя, працю, охорону здоров'я, відпочинок і т. ін., що забезпечує його повсякденне існування. Одночасно створюючи своїм рішенням прецедент для подальшої судової практики, суд, певно, зможе запобігти тій лавині позовів, яку обіцяють противники закону в разі його підтвердження КС. Завдяки саме такому шляху, можливо, вдасться припинити і спекуляції на понятті прав людини, які, до речі, останнього разу найбільш активно використовувалися противниками незалежності України (якщо пам'ятає читач, до порушення прав людини відносили навіть розпад СРСР). І вже, тим більше, не можна сумніватися в тому, що саме такий шлях позбавить сам Конституційний Суд від підозр у врахуванні політичної кон'юнктури, у виконанні маріонеткової ролі в руках Президента, а можливо, і якихось інших сил, котрі використовують нинішні слабкі позиції глави держави.