Хто здатен створити ефективну владу?

«Веселі» речі кояться в Україні. Лише два приклади останніх днів. У Миколаєві колегія суддів Центрального районного суду виправдала жителя села Добра Надія Вітовського району Святослава Стельмаха, який брав участь у бойових діях у рядах бойовиків «ДНР», не знайшовши в цьому складу злочину. Виявляється, на думку суддів, вступ добровольцем до сумнозвісного «Оплоту», кількарічна (із 2014-го) участь у бойових діях проти України, присяга на вірність «ДНР» (без чого він не міг би стати бойовиком «регулярного війська» терористів) — це все дрібниці та дурниці. Репортери в соціальних мережах знайшли безліч фотографій «героя Новоросії», де він охоче позує зі зброєю, у військовій формі з шевронами «ДНР» — але це ще не доказ. При цьому обвинувачений не заперечував свого членства в «Оплоті», але стверджував, що «просто стояв на блокпосту» і «готував їсти для бойових товаришів». І це також не злочин. Ба більше: суд зазначив, що державне обвинувачення безпідставно ототожнило поняття «сепаратизм» і «тероризм», які іноді, мовляв, бувають тотожними за метою, але не завжди тотожні за ціною досягнення цієї мети...

Другий приклад: на Кіровоградщині у місті Знам’янці бюджетним коштом видана збірка, присвячена загиблим у війні на сході землякам і призначена для патріотичного виховання школярів та студентів. На одній із ілюстрацій Україна там зображена у вигляді жінки з руками по лікті у крові. А на сусідніх сторінках — труни і згорьовані обличчя рідних загиблих. АТОшники вимагають її вилучити, але... Минулого тижня вони вкотре прийшли до посадовців міськради з претензіями і почули, за словами учасника АТО Олексія Генкуленка, таке: «Складайте зброю. Сидіть вдома. Вас туди ніхто не посилав». Воїни відповіли: «Якщо ми звідти підемо — вони прийдуть сюди...» — і почули у відповідь: «Нехай приходять». Ясна річ, знищувати наклад у мерії не збираються і вважають, що чинять правильно.

Думаю, читачі «Дня», не перенапружуючись, додадуть до цих прикладів свої — з того самого ряду, — і що стосується місцевого самоврядування (на Західній Україні на урочистостях вивісили мапу нашої держави без Криму — куди вже далі!), і — передусім — влади судової (яка охоче відправляє за ґрати учасників АТО за гріхи на кшталт цього — мовляв, незаконно реквізували у когось на Донбасі авто; і суддів не цікавить, що це робилося для вивезення поранених у тил та підвозу боєприпасів). А як оцінити ледь не щотижневі повідомлення про «випадкові» смерті учасників АТО (вживаю цей термін, хоча слід говорити про фронтовиків) у тилу? І демонстративні відмови водіїв маршруток виконувати закон про безкоштовне перевезення вояків-ветеранів? До речі, як із цим беззаконням борються поліція, прокуратура, суди — чи вони його так само демонстративно і беззаконно ігнорують? Я вже не кажу про потужну пропаганду «компромісу» та «якнайшвидшого миру» (по суті — капітуляції перед Кремлем) у багатьох мас-медіа України, про запеклий захист Національною спілкою журналістів тих своїх колег, які відверто брешуть (у тому числі — під час візитів до Західної Європи, невідь ким організованих), коли кажуть, що росіян на Донбасі немає, що в Україні точиться громадянська війна, а заразом прямо закликають українських громадян не дотримуватися Конституції і не захищати свою країну...

Одним словом, криза. Криза влади, криза державного апарату, суспільна криза.

І якби проблема обмежувалася лише цими явищами! Бо ж у такому разі нашій владі досить було би цитькнути на підпорядковані їй структури, розігнати геть замішані в антидержавній діяльності суди, розпустити міськради, які співчувають російським агресорам, закрити певні телеканали і здійснити інші жорсткі, проте рішучі та правильні кроки. Ясна річ, ці кроки не дуже сподобалися б деяким європейським супергуманістам — але досить було б нагадати їм певні епізоди їхньої боротьби з нацистами й колабораціоністами. Проте чи може ця сама наша влада зробити такі кроки? Чи справді їй підпорядкована вся управлінська вертикаль, створена ще Кучмою і досі налаштована грати за його правилами? Чи піде за владою патріотична частина суспільства, яка — що засвідчують усі соціологічні дослідження — вже не вірить владі й дуже мало довіряє «реєстровим опозиціонерам», ба більше — не вірить і керівним державним інститутам? І нарешті, головне: що і як можна зробити з кланово-олігархічною системою, яка знову ж таки була створена ще за часів Кучми і яка буквально душить паростки прогресивного поступу в економіці та політиці?

Як видається, шанси на дивовижне переродження й самооновлення нашої влади виглядають дуже малоймовірними, щоб не сказати фантастичними. Так само і з лідерами опозиції. Відтак самі по собі імпічмент президента, дострокові парламентські вибори чи навіть вибори у заплановані терміни за теперішніх обставин не поліпшать, а погіршать, можливо, навіть катастрофічно якість найвищих владних структур. Соціологічні дослідження показують, що проросійські популісти-демагоги крок за кроком підвищують свої рейтинги, хоча їм наразі довіряє не більша кількість українців, аніж тих, хто довіряє можновладцям. Але при цьому розчарована і дезорієнтована частина суспільства покладає надії щодо соціальної справедливості на політиків-мільярдерів з обойми Кучми та Януковича... Смішно? Ні, радше, сумно. Разом із тим депутатів, які мають власну позицію й опонують нечесним діям влади, цькують в олігархічних мас-медіа і використовують найбрудніші технології для їхньої дискредитації. Від стилістики цих дійств виникає враження, що цим займаються ті ж люди, що й під час президентських виборів 1999-го та 2004 років, тільки тепер вони обслуговують інших господарів (у цьому інтереси всіх олігархічних кланів, орієнтованих і на Москву, і на Брюссель, збігаються. Не дивно, що декілька десятків депутатів, які в минулі роки проявили себе як професійні та чесні парламентарії, зараз просто мовчать, а раціонально мислячі громадські діячі теж майже затихли, не маючи рецептів виходу з кризи чи не наважуючись їх оприлюднювати, щоб не стати об’єктами масштабного цькування.

За цих «веселих» обставин, як на мене, ефективна влада, яка насправді дбатиме про національні інтереси, можлива лише в тому разі, якщо вона консолідується на основі (і з використанням кадрового потенціалу) тих інститутів держави та суспільства, які мають реальну довіру громадян — не по 15—20%, а понад 50% населення. За даними Центру Разумкова, оприлюдненими в жовтні 2017 року, такий рівень довіри мають волонтерські організації (66,7% опитаних), Збройні сили України (57,3%), добровольчі батальйони (53,9%), Національна гвардія (52,6%), Державна служба з надзвичайних ситуацій (50,5%). Саме в них присутні найбільше людей, які пройшли фронтову школу і готові й далі служити країні, не вимагаючи навзамін розкішного життя. Саме в них зосереджено чимало вмілих управлінців, здатних керувати не лише силовими структурами (ясна річ, ідеться не про «паркетних» генералів та полковників). Саме в них бачать свою надію українці, дві треті яких хочуть оновлення постатей лідерів на «політичній шахівниці». І такі лідери, переконаний, саме в тих середовищах є — от тільки чи поступляться з доброї волі їм чинні можновладці та «реєстрові опозиціонери» плюс залаштункові олігархи?