Хибна відповідь на виклик історії

У вічі впали, передовсім, дві прикмети. Перша — невизнана — чесність у назві: «Об'єднавчий установчий з'їзд». Що мав на увазі Оргкомітет — збагнути невтаємниченій людині важко. З'їзд ухвалив постанову про утворення нової партії: Український Народний Рух. Замість колишньої партії, НРУ (К), чи що? А що з іншою гілкою? Бо ж насправді жодного об'єднання не відбулося. І, взагалі, скільки нині є рухів? Тим паче, що на з'їзді був відсутній Богдан Бойко й уся Тернопільська делегація.

Ще прикметнішим був інший момент. Після голосування про утворення партії з вказаною назвою з місця було запропоновано в Статуті замість абревіатури УНР (либонь, через неоднозначні асоціації) вживати скорочення «РУХ» (великими літерами). Пропозиція сподобалась. «Але скільки може виникнути юридичних проблем», — подумалось. Не в делегатів, звісно, бо вони негайно провели голосування, і новотвір отримав стовідсоткову підтримку. Щоправда, коли нарешті вщухли оплески, Іван Заєць таки схаменувся і запропонував ухвалу, яка давала б право Проводові вносити зміни до Статуту при реєстрації партії в Міністерстві юстиції. Делегати знову дружно піднесли догори мандати, й дуже сумнівно, що вони збагнули, які виникли юридичні колізії.

Факт цей ще раз підтвердив, що й наші нові партії формуються за давньою більшовицькою схемою. Верхи пропонують — рядові члени голосують.

За цією ж знайомою апробованою схемою відбувалися й безальтернативні вибори голови партії. Либонь, тому, хто міг би конкурувати, простіше створити власну партію. Чи нове відгалуження.

У проміжку між голосуваннями були виступи. Після патріаршого благословення від УПЦ КП, традиційно першим на трибуну піднявся «патріарх» Руху — Іван Драч.

Щоразу, коли слухаєш його, складається дивне враження. Його промови завжди гарні, запальні, переповнені любові до України й уболівань за долю рідного народу. Але те, що було природним на 1-му з'їзді Рад СРСР або ще більш-менш зрозумілим на Установчих Зборах Народного Руху, сьогодні, після десятирічної політичної еволюції, в абсолютно нову історичну епоху, видається просто анахронізмом. Здається, Іван Федорович, за інерцією намагається переконати всіх, що він переживає за долю України, що він так її любить... Колись, 1972 р. Григір Тютюнник у своєму записнику занотував: «Якщо письменник любить свій народ і хоче йому всіляких благ, то він хоче й ще одного: щоб про це знали люди». Здається, для декого останнє стало найголовнішим.

Аналіз політичної ситуації спробував зробити Юрій Костенко — такий ритуал на всіх з'їздах. Торкнувся він і болючого для Руху (цілого) питання: чому так трапилося, що вину за економічні (і не тільки) невдачі в незалежній Україні перекладають тільки на Рух. Та продовжувати пояснювати це лише хитрістю підступних «лівих» для лідера сучасної політичної партії не вельми й личить.

Мабуть все ж, є певна риса в «рухівців», яка дозволяє злорадно перекладати на них відповідальність за невдачі української демократії. А риса ця — в невгамовному, аж до самозакоханості, бажанні виставити себе найбільшими демократами: чи то, щоб люди забули про їхнє комуністичне минуле, чи то від бажання стати носіями «розуму, честі і совісті» нової епохи. Демократами треба було ставати в 70-ті роки, або, принаймні, зробити мінімальне, до чого закликав тоді О.Солженіцин: не брати участі в тому, що тоді творила Компартія.

Звичайно, сьогодні Провід РУХу очолив представник нової генерації, але над партією ще й досі витає тінь колишніх засновників-комуністів, які в 60-ті славили хрущовську відлигу, в 70-ті — наввипередки! — здобували Державні премії, в 80-ті стали «перебудовниками»; тих, які після розпаду, внаслідок стрімкого падіння світових цін на нафту, Радянського Союзу, кинулися, вловивши нову кон'юнктуру, рекламувати себе «демократами», перепинивши шлях на політичну арену тим, кого насправді вимагала історія. Зрештою, це була хибна Відповідь на Виклик історії, як сказав би Арнольд Тойнбі.

Тепер нове покоління змушене починати навіть не з нуля, а з великого мінуса, і повертати слову «демократія» те значення, яке вкладає в нього весь цивілізований світ.

Про економічні засади нової (чи оновленої) партії доповідав Володимир Черняк. Почавши, звісно, з біблійної мудрості, що настав час збирати каміння, він правильно визначив поточні завдання: потрібно формувати національно-патріотичний капітал. Гарна теза для наукової конференції, але для з'їзду партії, голова якої приголомшливо програв вибори, мабуть, було б доцільніше подумати про інше: як ефективно вплинути на формування такого капіталу і як стати виразником його інтересів.

Дещо парадоксально виглядала теза про формування консолідованої нації. Парадоксально — бо це мало узгоджувалося зі зміною в назві партії (український рух, а не рух України); і це після виборів, коли кандидати-носії українського менталітету безнадійно погано виступили в президентських перегонах.

Найзапальніше виступав Іван Заєць, відомий прихильник європейського вибору України. Проте замість оцінки проблем, які висвітили минулі вибори, він скаржився, що, маючи однакові з Прибалтикою стартові умови, ми втратили свій шанс, і подібне.

Не мала Україна однакових стартових умов з прибалтійськими республіками. У тамтешніх народів принципово інший менталітет, і після розпаду СРСР вони просто повернулися до свого природного стану.

А в Україні ще треба формувати західну колективну психологічну установку на суспільне життя. Щоб повернути вектор на Європу, бажання тільки «прозахідної» частини державної еліти та населення Західної України ще замало. Надто при теперішній дискредитації демократичних цінностей і майже при цілковитій енергетичній залежності від общинно-православної Росії, яка, мов потужним магнітом, повертає нашу зовнішньополітичну стрілку до себе.

Не було відчуття реальності й в інших виступах — наче «РУХ» живе в якомусь віртуальному світі, в якому й моделює свої програмні розробки. А ще увесь час рефреном звучало: «Ми повинні, повинні, повинні...» Повинні вплинути на зовнішню й внутрішню політику, повинні привести до влади реформаторів (Ю.Костенко), сформувати українську буржуазію (В.Черняк), ввести приватну власність на землю (В.Юхновський), створити свої ЗМІ (В.Шевченко) тощо.

Збоку це могло б і здатися на виступи впливових державних мужів, якби не думка, що для реальної оцінки все потрібно перемножувати на коефіцієнт: 0,02 (чи трохи більше). Адже саме такий відсоток електорату підтримав лідера Руху 31 жовтня. За вісім років діяльності Руху — десятикратна втрата рейтингу. Тобто, вплив Руху як політичної сили став величиною другого порядку. А з математики відомо, що при вирішенні головних завдань величиною другого порядку можна преспокійно знехтувати.

Це — вже епілог Руху. Руху — як явища, яке сколихнуло Україну; Руху — як суспільного утворення, в якому мав величезну потребу народ України, щоб за допомогою нової інформативно-комунікативної системи заявити про свої проблеми й надії; Руху — як громадянської організації, яку очолили люди, котрi не відчули динаміки часу й не взялися працювати над своїм рівнем, не прислухалися до еволюційних змін в суспільному житті. Результати цьогорічних виборів жорстоко продемонстрували, що теперішній Рух просто випав (з точністю до 2-3 відсотків) з орбіти інтересів народу України. Він перейшов в гомеостатичний стан, коли єдиною метою є самозбереження і самовідтворення — без особливої шкоди довкіллю.

Але водночас з'їзд РУХу — дуже повчальний. Він показав, що колишня модель побудови партій вичерпала себе. Для серйозного впливу на політичну ситуацію за сучасних умов життя з'їзд потребував принципово нових моделей політичних інститутів, які грунтуються не на знівельованій колективній свідомості, а на яскравих особистостях і висококваліфікованих фахівцях, знайомих в РR-технологіями, психологією мас, не кажучи вже про високий рівень економічних, політичних, юридичних знань. Але це вже зовсім інша тема.