Конкуренція за людину

Серпневі ініціативи Президента не тільки випередили поточні політичні тенденції, а й визначили нові орієнтири на шляху трансформації політичної системи України, відкрили нові можливості для підвищення ефективності та комфортності держави для її громадян, а також визначили законодавчий формат стабілізаційних політичних реформ другого покоління.

Однак конституційний ремонт «фасаду» політичного режиму буде недостатнім без модернізації «несучої конструкції державності» — самого інституту громадянства. Цього стержневого інституту державної системи, що визначає рамкові умови «договору національної лояльності» індивіда, вдосконалення якого, в умовах корекції курсу трансформацій, надає можливість підвищити соціально-економічні, політичні та геополітичні показники ефективності держави, оптимізувати його суспільно-регуляторні функції.

Таким модернізаційним кроком на сьогоднішній день, могло б стати введення в Україні інституту подвійного громадянства, що цілком би відповідало логіці політичного етапу, його завданням і перспективним орієнтирам. Починаючи масштабні реформи з питання про подвійне громадянство, відкривається можливість для рішення трьох важливих трансформаційних завдань. По-перше, легітимації та забезпечення масової громадянської підтримки всього пакету конституційно-політичних реформ; по-друге, посилення синергетичного ефекту від перетворень у різних сферах життєдіяльності суспільства і на різних його рівнях (громадянин — громадянське суспільство — держава); по- третє, створення політичних, громадянських і ментальних передумов для реалізації європейського вибору України. Зрештою, це дозволить зробити ідеї конституційних українських реформ і вектор європейської інтеграції України відчутними, зрозумілими і близькими до потреб кожного окремого громадянина України.

Саме зараз, коли ідеї стабілізації, консолідації суспільства і нарощування потенціалу глобальної конкурентоспроможності держави стають, в тій чи іншій формі, програмними принципами політичних сил, незалежно від ідеології та світоглядної орієнтації — така ініціатива могла б отримати широку політичну і законодавчу підтримку. Громадська ж думка давно готова до цієї реформи і за результатами соціологічних опитувань, її підтримують близько 70 % населення України.

Україна має унікальну за широтою гуманітарну географію, порівнянну з «картою діаспори» колишніх імперій. Історичний драматизм багатовікового становлення України, став літописом української еміграції, що сформував численні українські етнічні колонії в сусідніх державах, а так само країнах, розташованих на віддалених континентах. Сьогодні ці люди та їхні нащадки, зберігши етнічну і культурну ідентичність, переживаючи разом з Україною всі перипетії її становлення, виявилися «іншими українцями», позбавленими права повноправної участі в політичному, економічному і суспільному житті держави.

Причиною того, що українців, як носіїв національної ідентичності, сьогодні набагато більше, ніж статистично зафіксованого населення України, стала порівняльна архаїчність «громадянських норм» українського законодавства, які суперечать можливості легального існування інституту подвійного громадянства.

Сьогодні в США, Канаді, Австралії, Аргентині, Ізраїлі, Польщі, Угорщині, Румунії, Чехії, Словаччині, Росії, Білорусії та Молдавії проживає така кількість українців і людей, які мають українське коріння, що можна з упевненістю говорити про величезний нереалізований гуманітарний ресурс України та два українські народи — «внутрішній» (як носій формальної політичної ідентичності) і «зовнішній» (носій культурно-гуманітарної ідентичності). І нинішній смисл ідеї соборності, якраз і може полягати в тому, щоб об'єднати націю (в широкому гуманітарному значенні цього слова) на основі більш ліберального «громадянського пакту», що дозволяє зібрати воєдино все те, що територія, політика і історія роз'єднували.

Питання про перспективи інституту громадянства стає ключовою темою не тільки для євроінтеграційних дискусій, а й для прагматичних міркувань над перспективами міжкраїнової конкуренції за трудові, електорально-політичні, демографічні і, зрештою, громадянські ресурси. Адже громадянин є передусім носієм якостей, які формують перспективу держави та становлять стратегічний інтерес для тих країн, які зацікавлені в нарощуванні конкурентних переваг. Навіть, незважаючи на актуальність «терористичних загроз», лідери світового економічного прогресу не поспішають переглядати свій статус реципієнтів міграційних ресурсів, а лише прагнуть вибудувати механізми контролю за їхньою якістю.

Ефективна міграційна політика сьогодні дозволяє приносити не тільки економічний прибуток, порівнянний з традиційними видами продуктивних прибутків, а й отримувати істотні геополітичні переваги за рахунок регулювання настроїв національної діаспори та їхнього впливу на «етнічні метрополії».

Особливої актуальності питанню про подвійне громадянство надає низка тенденцій, які характеризують нинішній етап глобалізації: зростання рівня транснаціональних соціально-побутових зв'язків, зростання числа бізнес-контактів між підприємцями різних країн, інтенсифікація інформаційних і трудових потоків тощо. Ці умови полегшують передумови конкуренції для розвинених країн і зменшують ресурсний потенціал держав, що розвиваються, яким стає все складніше стимулювати лояльність своїх громадян. Сучасна людина отримала масу інформаційних, правових і комунікаційних можливостей для вільного вибору місця проживання і праці та в праві визначати — з яким національним агентом укладати контракт «громадянського партнерства».

Інститут подвійного громадянства на сьогодні для багатьох держав є хоч і не єдиною, але все ж істотною можливістю створити привабливі умови для розширення кількості учасників «національного суспільного договору» і не допускати його «розриву» на користь країн-конкурентів.

У контексті сказаного не зайвим буде пригадати, скільки перспективних і знаменитих вчених, кваліфікованих робітників і талановитої молоді щорічно виїжджають з України працювати за кордон і вимушені робити «однозначний громадянський вибір» через те, що національне громадянське законодавство відповідає правовим стандартам ХIХ — початку ХХ століття і не дозволяє зберегти «український паспорт».

На даний момент інститут подвійного громадянства існує в Англії, Ізраїлі, Ірландії, Франції, Іспанії та Канаді, фактично не вимагає відмови від колишнього громадянства при наданні нового Бельгія, Італія, Нідерланди, США.

Законодавство Росії допускає подвійне громадянство з країнами, з якими існують відповідні двосторонні договори (у Таджикистані і Туркменістані існує договір про визнання подвійного громадянства з Росією).

В Іспанії такі договори існують з Філіппінами, Андоррою, Екваторіальною Гвінеєю, Португалією, Чилі, Аргентиною, Колумбією, Перу, Парагваєм, Нікарагуа, Еквадором, Болівією, Гватемалою, Домініканською Республікою, Коста-Рікою.

У Фінляндії, Вірменії, Азербайджані та деяких інших країнах це питання зараз активно обговорюється (зокрема, Конституційний суд Молдови схвалив введення в республіці подвійного громадянства).

Росія і Польща свого часу підписали Протокол про припинення дії «Конвенції про запобігання випадкам подвійного громадянства», так що російські володарі польського громадянства зможуть без оформлення віз в'їжджати на територію «єдиної Європи».

Введення інституту подвійного громадянства в Україні дозволить: об'єднати українців усього світу в рамках єдиної громадянської нації; створити умови культурного і громадянського комфорту для представників національних меншин; створити передумови для подальшої громадянської євроінтеграції (в рамках Шенгенського простору); забезпечити більшу кількість громадянських прав для іноземних українців; залучити до національної економіки бізнес тих країн, громадяни яких мають можливість отримати «паралельне» українське громадянство; «де-факто» збільшити вплив України на загальноєвропейські процеси.

Не дивлячись на велику частку ідеології та політики, питання про перспективи введення інституту подвійного громадянства в Україні сьогодні має і конкретний прагматичний економічний резон.

Подвійне громадянство створює для його володарів додаткові можливості безвізового в'їзду в країну другого громадянства і всі ті країни, з якими у даної країни є угоди про безвізовий в'їзд (ця перевага є тим більше актуальною в міру наближення до кордонів України кордонів ЄС); особи з подвійним громадянством мають такі права у сфері працевлаштування і бізнесу, які недоступні іноземцям (особливо актуально для багатомільйонної армії українських трудових мігрантів у країнах ближнього і далекого зарубіжжя), при цьому відкриваються нові можливості у веденні бізнесу; наявність подвійного громадянства означає також право на медичне обслуговування і соціальне забезпечення (що особливо актуально для українців, які заслужили трудові пенсії в умовах Крайньої Півночі і не поспішають приїжджати в Україну через остаточну неврегульованість питання про соціальне забезпечення російських пенсіонерів); з отриманням другого громадянства набуваються пільги в оподаткуванні, додаткові права для політичної участі в житті країни.

Однак введення інституту подвійного громадянства об'єктивно веде до збільшення етно-культурного різноманіття і зміни соціально- демографічних характеристик суспільства, в умовах недосконалості національної міграційної, інформаційної та соціальної політики може підвищити гуманітарні ризики культурної глобалізації для України. Такі, як зростання радикальних соціально-політичних настроїв, поява нових форм організованої та спонтанно- побутової нетолерантної поведінки, культурно-політична «федералізація» держави, різка зміна міжрегіональних соціально-економічних і демографічних балансів тощо.

Для того, щоб інститут подвійного громадянства став ефективною реформою і не послужив чинником зростання криміногенних загроз глобалізації для України, необхідно, зокрема, створити єдиний орган, який би регулював питання міграційної політики і паспортно-візового контролю. Поява такого органу в статусі державного комітету могла б зробити державну міграційну політику централізованою і ефективною.

Щодня на кордонах України затримуються десятки незаконних мігрантів, сотні іноземних громадян нелегально «осідають» у прикордонних і центральних містах країни. Нині незаконна міграція означає не тільки порушення паспортно-візового режиму і розвиток тіньового ринку праці, а й поширення СНІДу, наркотиків, зброї. Потрібно не тільки не допустити, щоб Україну через прозорість кордонів і недосконалість умов міграційного контролю на Заході вважали «дірою в Шенгенській огорожі», а й зробити так, щоб відкриті кордони не створювали внутрішніх загроз стабільності.

Перехід від відкритого національного суспільства до постнаціонального суспільства вільних громадян — перспективне завдання в світлі глобальних тенденцій сучасності, і над його рішеннями потрібно думати вже сьогодні. Для цього є всі необхідні політичні передумови.