Контакт, або Точка дотику

Отже, як я і обіцяв читачам газети «День», розповідаю про роботу спільної російсько-української комісії істориків. Засідали ми на Ленінських горах, у приміщенні Інституту загальної історії Російської академії наук. Академік цієї академії і голова російської частини нашої Спільної комісії Олександр Чубар’ян, відкриваючи засідання, підкреслив, що наша робота має не лише наукове значення, це ще й внесок у взаєморозуміння наших народів. На цьому наголошував і спеціальний представник президента Росії Михайло Швидкой, який також був присутній на відкритті засідання. «Реальне майбутнє, — наголосив він, — можна будувати лише на основі реального минулого. Чим відповідальніше ми поставимося до історії наших країн, тим швидше ми знайдемо порозуміння».

Власне, індикатором такого ставлення була робота над двома книжками — «Нариси історії Росії» (їх підготували наші російські колеѓи) і «Нарис історії України» (написаний українськими істориками — членами Спільної комісії). Олександр Чубар’ян і академік Національної академії наук України Валерій Смолій, голова української частини спільної комісії, представили обидві книжки. Російські «Нариси» вийшли друком українською мовою в Києві у 2007 році у видавництві «Ніка-Центр», а український «Нарис» в російському перекладі щойно побачив світ у Москві у видавництві «ОЛМА Медиа Групп».

Відразу кидається в очі диспропорція обсягів: у російській книжці 799 сторінок, а в українській — 1069. На це звернув увагу Валерій Смолій. Над цим зіронізував хтось і з російських дослідників (мовляв, «Україна така велика країна»), але насправді цьому є дуже просте пояснення. Справа в тім, що російські колеги спочатку не хотіли торкатися подій після серпня 1991 року, себто того, що сталося в Росії після колапсу СРСР. Як це писав колись Олексій Костянтинович Толстой у своїй віршованій історії Російської держави:
«Ходить бывает склизко
По камешкам иным.
Итак, о том, что близко,
Мы лучше умолчим»

Промовчати, щоправда, не вдалося. На одному з наших попередніх засідань в Києві довкола «маневру» російських істориків розгорілася дискусія, й російські колеги пообіцяли, що «доведуть» текст до сьогодення. Так і сталося, хоча текст цей вийшов дуже куций (наприклад, правлінню президента Володимира Путіна присвячено всього дві з половиною сторінки), а весь розвиток Російської Федерації з 1992 року «упакований» у 18 сторінок. Для порівняння відзначу, що в українських «Нарисах» період з 1991 до 2008 року описано на 166 сторінках.

«Це дуже важливо, — наголошував Валерій Смолій, — розуміти одне одного, вести дискусію, зіставляти різні точки зору». От ми протягом двох днів і зіставляли. Це були професійні дискусії, йшлося про різні історичні періоди. Зрештою, всі сходилися на тому, що створили добре підгрунття для подальшого академічного діалогу. «Головне, — підкреслив російський дослідник, доктор історичних наук Олександр Шубін, — що в обох книжках відсутні спроби створити національну ворожнечу». Ректор Російського гуманітарного університету, професор Юхим Пивовар пригадав, як вперше з колегами їхав до Києва обговорювати російські й українські підручники: «Багато хто з московських істориків просто не хотів цього робити. Сьогодні зовсім інша ситуація, зовсім інша атмосфера. Мені вдалося показати український моїм друзям-дослідникам. Я отримав на загал позитивні відгуки, і ми готові провести читацькі конференції по обох наших виданнях».

Керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН, головний редактор журналу «Современная Европа» Віктор Мироненко зізнався: «Я був скептиком, але після виходу обох книжок високо оцінюю роботи та співпрацю російських і українських істориків».

Професор Санкт-Петербурзького університету Тетяна Таїрова-Яковлева (автор книжки про Івана Мазепу, що вийшла у відомій російській видавничій серії «Жизнь замечательных людей») підкреслила значення «Нарисів», підготовлених українськими вченими, оскільки в Росії фактично відсутня література про Україну: «У пересічного російського студента відсутні знання про Україну, тому для них (як і для російських викладачів) вихід книжки — важливий момент».

Професор Ігор Данилевський, один із керівників російської частини спільної комісії, зауважив, що «обидві книжки перед нами і що ми почули одне одного». На цьому акцентували увагу і мої колеги з Києва — професори Станіслав Кульчицький, Олександр Лисенко, Руслан Пиріг, Владислав Верстюк, Олександр Удод. Ми були солідарні з думкою російких колег про те, що вихід друком обох наших книжок — це не припинення наукового пошуку, а імпульс для подальших інтенсивних дискусій.

Для мене особливо важливим було відчуття того, що нас (нарешті!) прочитали серйозні російські фахівці. І яка це важлива річ, коли твоя праця доходить до свідомості колег, що вони ознайомлені (приймати не обов’язково) з твоєю точкою зору. Хтось із російських фахівців чесно зізнався, що до цього не знав, що в Україні сформувався власний системний підхід до далекого і близького минулого, хоча й нарікав, що в українському томі наявна «націоналізація» історії, а також помітний «етноцентризм». У будь-якому разі для мене це був добрий привід ще раз переконатись у гострій потребі того, щоб наші пошуки, наша праця, зрештою, наші дискусії між собою ставали надбанням (у даному випадку) російських дослідників, мали резонанс поза межами України.

На якомусь етапі дискусії я дозволив собі її «заземлити» і звернув увагу на те, що не все так «солодко» і глибинно коректно виглядає в книжках. Наприклад, про Українську Центральну Раду і українську революцію ми пишемо докладно, а росіяни згадують Раду один раз у розділі під назвою «Період напіврозпаду».

Роійські історики окремо підкреслюють, що голод початку 30-х років не мав антиукраїнських акцентів: «У літературі висловлювалися думки, ніби Сталін свідомо організував голод, щоб завдати удару по українському селянству, зламати його спротив колективізації або помститися за опір часів громадянської війни. Однак цій тезі бракує доказів... Від голоду постраждали селяни різних національностей — сталінський режим переслідував соціальні цілі». Я з подивом дізнався, що в Україні помер майже 1 мільйон 500 тисяч людей (і це всупереч тому, що визнають серйозні російські дослідники), а в Казахстані демографічні втрати складають 2 мільйони.

«Політкоректність» росіян при описанні Другої світової війни (і, ясна річ, в термінах російських дослідників, Великої Вітчизняної) заходить так далеко, що жодним словом не згадано український націоналістичний рух, хоча згадано армію Андрія Власова.

Вражає і те, як розповідається про Чорнобильську аварію у квітні 1986 року. Вже стільки написано про її не лише екологічні, а й політичні наслідки, про те, що вона значно підсилила рух за незалежність України. Проте в російських «Нарисах» про це немає жодного слова. Натомість констатовано, що за умов горбачовського «прискорення» заохочувалися «сміливі експерименти». «Один з них призвів до аварії» — так зазначено в документі. Тобто Михайло Горбачов з його лібералізацією винен... Забули, що саме будівництво ЧАЕС, здійснюване з порушеннями, було прологом трагедії та фактичним злочином.

Говорячи про розпад СРСР, російські історики твердять, що «націоналістично налаштована інтелігенція здобула контроль за засобами масової інфромації, що призвело до масованого тиску на погляди населення на користь відокремлення від СРСР». А далі на підтвердження наводиться єдиний приклад: «1 грудня 1991 р. на референдумі 90% мешканців України проголосували за відокремлення від СРСР». І тут Україна завинила, ніби не було відцентрових рухів у інших тодішніх «союзних республіках»...

Я міг би продовжувати, але, гадаю, ви вже зрозуміли: нам є про що дискутувати з російськими колегами. План таких дискусій ми й намітили. Сподіваюсь, вони будуть результативними.

...Московська зустріч завершилась, а я запитав професора Станіслава Кульчицького, в чому для нього головне, ключове значення цього нашого спільного засідання. Відповідь була короткою: «Контакт». Згоден. Контакт, точка дотику значно краще за поняття, що також починається з букви «К». Маю на увазі конфронтацію.