Короткозора політика

Увесь тиждень країну не залишало тривожне очікування швидкого вторгнення російських військ. І для цього були всі підстави. Надто багато особового складу та важкої техніки зосередилося біля українських кордонів.

На тлі мобілізації як нашої армії, так і економіки для відсічі агресії дещо дивним вбачається інтерв’ю президента Білорусі Олександра Лукашенка телеканалу «Інтер» і подальший недовгочасний візит в.о. президента Олександра Турчинова до Мінська.

З якою метою «бацьке» сусідньої країни дали стільки ефірного часу? Його країна на Генеральній асамблеї ООН голосувала разом із Росією, вона вже давно, принаймні, європейський ізгой. Досить сказати, що президент Лукашенко є нев’їзним до європейських країн і США.

Ми займаємося відсіччю інформаційного вторгнення в український ефір, відключаємо через навісну пропаганду низку російських телеканалів і в той же час фактично своїми руками виводимо в національний ефір таку ж пропаганду. Керівник сусідньої країни «ничтоже сумняше» учить нас жити, фактично виправдовує агресію і тут же, і не тільки в даному інтерв’ю, виступає начебто за територіальну цілісність.

За визначенням інтерв’ю повинні давати інформацію про позицію керівника сусідньої країни з питань, які цікавлять. Це насправді, якщо з нього можна дізнатися щось нове. У даному випадку нічого такого, чого б ми не знали, не прозвучало. Навіщо тоді такі дії?

Напевне, в Києві хотіли створити сприятливого фону перед візитом Олександра Турчинова до Мінська. Звичайна дипломатична практика. Тільки в даному випадку доцільність таких дій Києва викликає глибокі сумніви.

Головне питання: навіщо було їхати до Мінська? Налагодити хороші взаємини з сусідньою країною, тоді як вона здійснює, нехай і дипломатичні, але ворожі дії. Отримати обіцянку, що з території Білорусі не здійснюватиметься вторгнення до України. Добре б, але не дуже віриться. При всій автократичності білоруського керівництва та його лідера в таких питаннях він не самостійний і повністю перебуває під контролем Москви. Якщо там вирішать діяти з території Білорусі проти України, «бацька» ніяк не зможе цьому протистояти. Надто багато йому від Росії потрібно і на дуже короткому повідку він знаходиться.

І ще один варіант. Якщо в Києві сподівалися використовувати Лукашенка в якості, якщо не посередника, то улаштовувача прямих перемов із Москвою, то це короткозора політика. Жодних перетрактацій з Кремлем, окрім як із конкретних питань як-то ціни на газ, пропуск товарів і енергоносіїв до Криму вести просто не можна. Хоч би тому що Україна знаходиться щодо них у програшній позиції. Нам нав’язуватимуть такий порядок денний як-то федералізація, статус російської мови і таке інше, що розмовляти просто немає про що. Якщо і вести перемови, то в багатосторонньому форматі за участю наших західноєвропейських і американських партнерів, щоб зрівноважити спробу російського домінування. У цьому сенсі візит Турчинова до Мінська позбавлений будь-якого сенсу. Білоруська столиця не є місцем для будь-яких перемовин із Росією. Тоді навіщо було їхати? Домовитися про торговельні проблеми? Із цим цілком міг впоратися профільний міністр.   

Тепер про іншу сторону візиту — спробу якось зменшити військову небезпеку. Але такі питання перемовами в Мінську не вирішуються. Діють інші, важливіші, чинники.

Час працює проти агресора. Довго тримати війська на кордоні в бездіяльності неможливо. Складно, морочливо і дорого. Звідси маневрування з району в район. І люди зайняті і українську армію перевіряють на пильність. З іншого боку, наші військові теж часу не марнують і поступово підтягують підрозділи на небезпечні напрямки. Вже вочевидь, що з усіх сторін російська армія не нападе, немає у неї для цього сил і засобів. Значить, у разі продовження агресії повинно бути обрано одне, основне, можливо, і друге допоміжне. Через об’єктивні причини наступати повинні найкоротшим шляхом, оскільки результат потрібний швидкий. До того ж українська армія чинитиме опір, і просто так не вийде. Загалом, і хочеться, і колеться.

Через ці та інші причини, схоже, що вторгнення російських військ в Україну не буде. До Путіна нарешті дійшло, що ніяких закликів про допомогу зі східних і південних регіонів України він не діждеться. Карти Генерального штабу можна складати, а далекосяжні плани в їхньому нинішньому вигляді можна здавати в архів.

Є ще низка обставин, які з певного моменту стали все більше плутати карти Кремля. Вони лежать в декількох площинах, хоча і пересічних.

•  По-перше. Оскільки початковий план агресії дав збій і вторгнення практично неможливе, що підтверджує відведення військ від наших кордонів, то виникли проблеми в Криму. Передбачалося, що до захопленого півострова будуть приєднані південні і східні регіони. Тепер же вийшов «Острів Крим» із усіма проблемами, які внаслідок цього виникають. Довелося прем’єрові Медведєву терміново летіти з довгим почтом і на місці вирішувати питання. Подальше загострення з Україною неминуче відобразиться на становищі в Криму, аж до блокади. Отже тут передбачається маленький відступ, прикритий потужним пропагандистським камуфляжем.

•  По-друге. Ніхто в Кремлі та його околицях не розраховував на таку різку реакцію Заходу, певне дистанціювання Китаю,  Індії та найважливіших членів БРІКС — Бразилії та ЮАР.

Дипломатичні та точкові фінансові санкції показали, що Захід цього разу не обмежиться легким докором, а готовий діяти навіть з деякими збитками для себе. Особливо Москву стурбував візит Обами до Саудівської Аравії. Наростити видобуток нафти саудівці можуть дуже швидко і викинути її на ринок. До того ж вони злі на Росію з приводу Сирії та Ірану. Так вони відповідять Москві із задоволенням.

Звідси дзвінок Путіна Обамі. Мабуть, у Москві заметушилися ґрунтовно, якщо державний секретар Керрі залишився в Європі. Вже в неділю Лавров із ним зустрівся в Парижі. Судячи з того, що відведення російських військ від наших кордонів прискорилося, в Москві піддаються дипломатичному тиску. 

У той же час такі дії не слід переоцінювати. Війська можна і повернути. Проте, до президентських виборів вторгнення не буде, спостерігається перехід до тактики підривання внутрішньої стабільності. У міру наближення дати виборів проросійська агентура як серед кандидатів, так і серед тих, що підтримують їх фінансово й інформаційно, посилюватиме риторику і заздалегідь кричатиме про фальсифікації та підтасовування. Москві потрібний будь-який привід, щоб визнати вибори нелегітимними, а там настане інша обстановка й інші дії. 

•  По-третє. Україна припинила постачання зброї і техніки до Росії. Для нас це у фінансовому відношенні невигідно, але політично вельми доцільно. Тим самим ми показуємо, що у відстоюванні своєї позиції стоїмо твердо, не дивлячись на очевидні збитки. Для Росії це теж дуже актуально — під питанням багато її програм переозброєння.

•  По-четверте, у Москві серйозно заклопотані долею Придністров’я. Конфлікт із Україною, який не припиняється, ставить під питання існування цього сепаратистського анклаву. У Кремлі змушені це враховувати, якщо хочуть продовжити його існування.

Поступово шовіністичний чад у московських коридорах влади починає розвіюватися і починається болісний пошук виходу з даної ситуації. Пропагандистська машина ще працюватиме — аж до президентських виборів, але перші ознаки похмілля й обліку наслідків уже очевидні.