«Кожна церква йде до Бога своєю дорогою»

Виповнилося 15 років з часу заснування Відділення релігієзнавства у складі Інституту філософії ім. Григорія Сковороди Національної академії наук України. Це були роки становлення не тільки України але й вільного релігійного життя в нашій державі. Тоді в країні почали вирувати стихійні, бурхливі, майже некеровані й не плановані релігійні процеси, які потенційно могли призвести до міжрелігійних та міжконфесійних зіткнень, до порушення громадського миру (що яскраво проілюструвало так зване Велике Біле Братство і продовжують демонструвати братства деяких інших церков). Неабияку роль у тому, що релігійний мир було збережено, відіграло, на мою думку, саме Відділення релігієзнавства. В перші роки незалежності України це була чи не єдина у країні інституція, яка накопичувала об'єктивну релігійну інформацію, неупереджено аналізувала її і надавала отримані дані всім бажаючим — Державному комітету у справах релігій, церквам, науковцям тощо. Сьогодні Відділення релігієзнавства накопичило такий об'єм інформації стосовно релігійного життя в Україні, що його достатньо для найскладніших аналізів і прогнозів. Нижче наводимо розмову з незмінним керівником Відділу релігієзнавства — доктором філософських наук, професором Анатолієм Колодним.

— Розкажіть, будь-ласка, шановний пане Колодний, про вашу інституцію, напрями роботи та про ваших колег.

— Відділення релігієзнавства (ВР) — автономна одиниця у складі Інституту філософії і є, фактично, єдиним в Україні підрозділом подібного фаху; працює з 1 липня 1991 року. При відділенні функціонує вчена рада, аспірантура й докторантура, а також спеціалізована вчена рада (захист дисертацій). У штаті відділення — 10 кандидатів, 6 докторів наук та 8 почесних наукових співробітників — науковців України та зарубіжжя. За радянськими мірками, 16 науковців — не дуже багато, однак західним дослідницьким інституціям властиві саме такого складу колективи.

Окрім цього, ми залучили до дослідницької співпраці значну частину релігієзнавців України, утворивши Українську асоціацію релігієзнавців. До цієї асоціації входить 18 осередків — представники ВНЗ України, в яких релігієзнавство викладається як обов'язковий предмет. Осередки мають певну спеціалізацію, що дає нам змогу охопити широке поле досліджень, за результатами яких проводяться наукові конференції. Окрім усього, відділення входить на колективних засадах до Міжнародної асоціації дослідників релігії, до Міжнародної асоціації істориків релігії та інших. За 15 років активної наукової роботи ми мали чимало нагод спілкуватися iз закордонними колегами на конференціях як у нас, в Києві, так і за запрошеннями західних та східних колег.

Варто сказати, що наші дослідження сьогодні повністю зосереджені на українських аспектах — на превеликий жаль, ми не маємо можливості займатися релігійними процесами у світі. І не тільки через відсутність коштів. Головне те, що ми весь час вельми зайняті Україною — постійні конфлікти, нові церкви, нові процеси. Маємо готувати експертні оцінки та документи для різних урядових установ, аналізувати міжцерковні стосунки та їхній вплив на суспільство, привертати увагу громадськості до тих чи інших явищ, до тих чи інших українських церков в Україні та закордоном. Для прикладу можна згадати наші піклування Українською православною церквою за кордоном, яка сьогодні занепадає і якій Україна має надати допомогу.

Або, скажімо, фіксуємо агресивні випади сусідніх держав з метою включити прикордонні українські парафії до своєї церкви (йдеться, зокрема, про Румунську православну церкву) і привертаємо до цього увагу відповідних служб України. Окрім всього, в Україні постійно з’являються нові церкви, що завжди пов’язане з науковою експертизою, необхідною для державних органів.

— Чи в Росії є інституція, подібна до Відділення релігієзнавства?

— Є. Це невеликий відділ в Інституті філософії, в якому працює всього п’ять осіб. Наукове спілкування ми підтримуємо як із ними, так і з кафедрою Релігієзнавства Московського університету ім. Ломоносова. На одній із останніх зустрічей почули такі слова від своїх московських колег: «У этих хохлов есть чему поучиться!».

— Яку репутацію має українське духовенство в світовій системі вивчення релігій?

— Без перебільшення можу сказати, що представниками релігій України в світі стали саме ми — науковці Відділу релігієзнавства. Справа в тому, що українські церкви є, незалежно від конфесії чи «канонічності», так би мовити, «невиїзними» і ніде не представленими. Не так давно, наприклад, ми були на світовому релігійному форумі у Барселоні, куди з’їхалося 7 тисяч(!) учасників, у тому числі — представники чи не всіх релігій з усіх континентів. Це треба було бачити! Як великий яскравий квітник — люди різних рас, у національних чи сакральних шатах і всі — доброзичливі й усміхнені. А українські духовні особи все сидять дома, відгородившись від світу.

— Деякі українські духовні особи, а також навколо церковні ЗМІ відверто засуджують діяльність Відділення релігієзнавства, вважають його пережитком старого режиму. Чому таке неприйняття вашої роботи?

— Справа, вочевидь, у тому, що ми сповідуємо плюралізм, рівне ставлення до всіх релігій і віросповідань, тоді як кожна релігія тільки себе вважає істинною. Ми ж переконані, що кожна релігія, кожна церква йде до Бога своєю дорогою. Особливо не подобаються наші дослідження й висновки УПЦ Московського патріархату. Це зрозуміло, адже вони хочуть, щоби суспільство та держава підтримували тільки одну церкву — «канонічне» православ’я. Тоді як наш принцип полягає у тому, щоби досліджувати всі церкви, які є в України — православні, баптистські, католицькі, адвентистів сьомого дня та багато інших, включно з відомою Марією Деві Христос. Це наш обов’язок як вчених.

Багато церков не відмовляється від співпраці з нами — беруть участь у науково-практичних конференціях, які ми організовуємо, охоче знаходять для нас архівні матеріали з історії своєї церкви тощо. На жаль, православ’я мало цікавиться такою співпрацею. Іноді нам приходиться допомагати церквам, які попадають в скрутні обставини — порадами, пошуками прецедентів, зверненнями до владних структур із поясненнями та інформацією. Загалом, ми маємо більш-менш дружні відносини чи не з усіма церквами України, окрім УПЦ МП. Бо хоча ми з великою повагою ставимося до православ’я як такого, ми не схвалюємо те, що УПЦ МП служить не Україні, — особливо Православні братства з їхніми антиукраїнськими хресними ходами. Я, між іншим, думаю, що УПЦ Київського патріархату та Українська греко-католицька церква мали б також організувати подібні (але з діаметрально протилежною направленістю) рухи — на захист інтересів України.

— Як ви встигаєте слідкувати за змінами на церковній карті України? Звідки отримуєте інформацію, зважаючи на кількість релігій церков, конфесій в Україні?

— Так, це досить-таки складна справа, бо релігійний всесвіт постійно змінюється, у постійному русі. Сьогодні Відділ релігієзнавства отримує (за передплатою понад) 80 українських релігійних періодичних видань. Ще кілька десятків нам присилають церкви та громадяни України. Такої періодики ви не зайдете навіть у бібліотеці ім. Вернадського.

— Загальновідомо, яку активну видавницьку діяльність провадить ВР — список виданих наукових робіт просто вражає. Розкажіть про це нашим читачам.

— Нещодавно ми уклали список виданих нами наукових праць за останні 10 років, де згрупували наші роботи за такими темами: «Загальне релігієзнавство» (15 робіт), «Етнологія релігії» (6) , «Християнство» (55), Десятитомник «Історія релігії в Україні» (видано 6 робіт), Бібліотечка «Конфесії України» (5), «Українська релігійна думка» (6), «Свобода буття релігії» (25) та ін. Серед них — 100 монографій, понад 500 наукових статей, словники, енциклопедії, десятитомна «Історія релігії в Україні» (вийшло 6 томів), підручники для студентів, наприклад «Основи релігієзнавства» 2006 року та ін.

— Які ваші видавничі плани на найближче майбутнє?

— Наступна наша праця — «Українська релігієзнавча енциклопедія», для видання якої зараз шукаємо кошти — вдома і за кордоном. Як завжди виходить так, що наші книжки значно більш важливі саме за кордоном, а українські багатії до таких справ повністю байдужі, краще сказати — дуже скупі. А загалом, наші монографії, словники, бібліотечки, періодичні видання та видруки вже склали досить таки солідне зібрання. На цій базі ми відкрили першу в Києві «Релігієзнавчу бібліотеку» для загального використання, куди може зайти кожен бажаючий.

— Які методики навчання використовуєте у викладацькій діяльності, пане професоре?

— Я викладаю предмет «Релігієзнавство» в Києво-Могилянській академії, широко використовуючи практичні методики навчання. Скажімо, для рефератів чи курсових робіт пропоную не вивчення теоретичних праць, а живих церков — студенти йдуть до тієї чи іншої релігійної громади, до церков чи мечетей, вивчають практику богослужінь, обряди, контингент віруючих та ін. І пишуть, в результаті, дуже серйозні рілігієзнавчі роботи. Це важливо також і для релігієзнавчої науки — йде процес накопичення інформації, що особливо важливо у випадку так званих новітніх церков.

— Як вирішується мовна проблема на рівні церков в Україні?

— Ця проблема в церковному середовищі не те, що розв’язується, але досі й ставиться — всюди (за виключенням, скажімо, греко-католиків та частини православних і католиків) царює російська мова. Головна причина — відсутність загальноосвітнього мовного фундаменту. Це, до речі, стосується знання не тільки української, але й необхідних у традиційному богослов’ї церковнослов’янської (в українському варіанті), грецької, латини — всього того, що давала давня класична освіта. Це, звичайно, відбивається на якості наукових робіт, проповідей, монографій тощо. Сором сказати — виходять з університетів, розпочинають наукову роботу, аспірантуру, а знають тільки одну мову. Згадайте, скільки мов вивчали бурсаки Києво-Могилянської академії!

— Які ваші прогнози, шановний професоре, стосовно майбутнього українських православних церков?

— Оптимізму мало. Треба дивитися правді в очі — в близькому майбутньому важко очікувати об’єднання православних церков. Однією з суттєвих причин є повна відсутність соборності в наших православних церквах: всі вони керуються за монархічним принципом — голос, слово, свою думку там має тільки ієрархія, а краще сказати — один предстоятель церкви. Всі три церкви ведуть повністю відгороджений від світу триб життя, не виходять на міжнародну арену, як наче Україна все ще не є незалежною державою. А коли ми пропонуємо тій чи іншій православній церкві поїхати у складі нашої делегації на якусь закордонну, пов’язану з церковними справами конференцію, завжди отримуємо відмову.

Загалом, перспектива досить сумна. Тим більш, що — настільки це видно збоку — наші православні предстоятелі не думають про підготовку собі наступників. Предстоятель УПЦ МП може, правда, не турбуватися — йому заміну готують, звичайно, в Московській патріархії. Але не хотілось би думати, що там готують кандидатуру також для Київського патріархату.

— Протягом вже багатьох років йдуть розмови про розробку та прийняття нового Закону про свободу совісті України. Яке ваше ставлення до старого Закону? Чи дійсно його треба замінювати новим?

— Це складне й дуже важливе запитання. Треба нагадати, що Закон про свободу совісті та релігійні організації (1991 рік), який діє й сьогодні, попри всі його недоліки та пізніші (невдалі) зміни, визнається міжнародними експертами одним із найдемократичніших у світі. Але це зовсім не значить, що він не має дуже серйозних недоліків; які провокують постійні спроби змінити Закон або внести в нього радикальні корективи. Що не влаштовує мене у діючому Законі? Багато чого. Насамперед те, що Закон «однобічний» — він у деталях описує права утворення релігійних спільнот та їхньої діяльності, але нічого не говорить про покарання в разі порушення конституційних прав спільнот. Закон не визначає чітко термін «Церква», а також не вказує, яку відповідальність за її діяльність несе керівництво церкви. Далі, Закон фіксує відокремлення Церкви від держави але при цьому не надає Церкві статусу юридичної особи. Існуючий Закон, декларуючи «свободу совісті», не забезпечує права і можливості невіруючих громадян. А їх в країні — 25— 30%. Закон не враховує й те, що відокремлення Церкви від Держави не означає її (Церкви) відокремлення від суспільства і відповідно, не розписує правові можливості діяльності Церкви у соціумі. Дуже важливим є й таке опущення — Закон застерігає проти ворожості між релігійними організаціями але нічого не говорить про форми покарання тих, хто розпалює міжконфесійну ворожнечу на релігійному ґрунті. Цей список можна продовжити. Тому Закон, на мою думку, має бути допрацьований і доповнений, — впевнений, що це буде кращим варіантом ніж прийняття зовсім нового закону.