Країна повинна не лише знати «героїв» своєї iнфляцiї,

«Немає сенсу говорити про те, що Мінфін й уряд повинні переглянути макроекономічні показники, закладені до бюджету на 1999 рік, з урахуванням світових фінансових потрясінь. Перш ніж звернутися до такого перегляду, потрібно напрацювати політичне рішення — як саме Україна боротиметься з кризою й чи є політична воля для просування вперед. Лише після такого фундаментально рішення можна братися за доопрацювання макроекономічних показників». Отже, поглянемо, що в нас із «волею» в найвищих ешелонах влади, для демонстрації якої минулий вівторок був якнайкращим.

За словами голови парламентського Комітету з питань фінансів і банківської діяльності пана Альошина, нинішній проект держбюджету став результатом запеклої дискусії між урядом і Нацбанком, яка стосувалася ключового питання економіки — про інфляцію (й емісію). Мабуть, закладений у бюджет показник у 7,8% річної інфляції є «політичним» орієнтиром НБУ, а ніяк не уряду, котрий останнього дня сподівається на карбувальний верстат. Водночас, формально, все виглядає так, неначе саме уряд готовий угамувати свої емісійні апетити. Навіть звернена до депутатів емоційна репліка голови НБУ про те, що, мовляв, саме вони повинні взяти на себе політичну відповідальність за майбутню емісію, — знімає вину з уряду, а з Нацбанку й поготів.

Чи це так насправді? Виходячи зі стенограми — так. Проте логіка урядових рішень говорить про інше. Є всі підстави стверджувати, що й в уряді, й у Верховній Раді сформувалася досить сильна група «лобістів-інфляціоністів», члени якої, цілком вірогідно, знайдуть точки переплетення грошових інтересів і за допомогою ухвалення інфляційного бюджету спробують відновити особисті капітали, неабияк пошарпані девальвацією рубля та гривні.

Відомо, що економічне щастя не приходить безоплатно, причому ціна, яку платить та чи інша соціальна група, дуже залежить від сценарію розвитку економіки. Хтось виграє від гіперінфляції, а хтось — від стабілізації. Комусь на руку переважний розвиток експортних галузей, а комусь — протекціонізм і знищення конкуренції з боку іноземних товарів. Ці інтереси погано узгоджуються між собою, і досить рідко оптимальний шлях виходу з кризи можна знайти в результаті парламентських дебатів.

Українська економіка на 50% складається з сировинних та енергоємних галузей і слабкої банківської системи. Вона обплутана неплатежами й експортує майже винятково сировинні ресурси. Усе це майже на 100% гарантує перетворення «докарбованих» грошей на зростання цін. Утім, ясна річ, не відразу. Хто втрачає й хто виграє від такого сценарію? Передусім виграють банки й торгівля. Уже не раз було доведено, зокрема й нашою новітньою історією, що фінансова й торговельно-посередницька діяльність є найпершим отримувачем інфляційних прибутків. Незайве пригадати, що банківський сектор України завдячує своїм розквітом саме інфляції 1992 — 1994 років.

За сучасних умов до лав інфляціоністів рішуче приєднуються представники сировинного й навколоаграрного бізнесу. По-перше, девальвація не повною мірою виправдала сподівання на підвищення ефективності металургійного, хімічного експорту. По-друге, експортери неабияк залежать від імпорту устаткування, тобто не могли не зазнати збитків від девальвації. По-третє, цей бізнес нині тісно пов’язаний із банківським, й це помітно впливає на позиції його лідерів. По-четверте, і це в нинішній ситуації уявляється особливо важливим, пожорсткішання бюджетної політики, так само як і валютного контролю, зачепило б, передусім, експортні сектори, значна частина валютної виручки яких опиняється за кордоном. Зрозуміло, що емісійний механізм послаблює тиск на цей сектор, позаяк надає уряду інший, в короткостроковому плані менш конфліктний, спосіб фінансування бюджету.

Від високої інфляції дуже втрачають підприємства, котрі вписались у ринкову конкуренцію, — причому як експортери, так і виробники конкурентоспроможної на внутрішньому ринку продукції. Відсутність фінансово-грошової стабільності руйнує основу їхнього функціонування, не дозволяє приймати інвестиційні рішення, розвиватися. Від інфляції вельми потерпають великі міста — промислові центри. При знецінюванні грошей припиняється постачання продовольством, бо сільгоспвиробники починають обмежувати вивезення продукції за межі своїх регіонів, а імпорт різко зменшується. А жителі провінції, так чи інакше пов’язані з сільським господарством, краще пристосовуються до продовольчих проблем.

Інакше складається ситуація при проведенні жорсткої бюджетно-грошової політики. Її нерозривною частиною є прискорення структурної реконструкції народного господарства, банкрутство та зміна власників неефективних господарських агентів — як виробничих підприємств, так і фінансових структур. Ця політика передбачає збереження тісних зв’язків країни зі світовими ринками товарів і капіталу, заохочення конкуренції та обмеження державного втручання в економіку. Ясна річ, від такого курсу виграють ефективні підприємства й великі міста. Перед банками та неефективними підприємствами з усією гостротою постають завдання реорганізації, часто вельми болісної. Вірогідним є зростання безробіття, яке значно сильніше б’є по провінції, де можливостей знайти роботу набагато менше, ніж у великих містах. Утім, в описаних варіантів розвитку є щось спільне, і також не з приємних. В обох випадках відбувається зниження соціальних зобов’язань держави. За жорсткої фінансової політики це відбувається безпосередньо — через урізання бюджетних видатків до рівня бюджетних прибутків. Інфляція має такі самі результати, знецінюючи бюджетні витрати. Обидва варіанти болісні, але другий ще й несправедливий, позаяк від зростання цін насамперед потерпають конкурентоспроможні підприємства та найбідніші верстви населення.

№222 19.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»