Криза парламентаризму: етап «застою»

За останніми дослідженнями громадської мережі «Опора», лише 41% народних депутатів брали участь у розробці законопроектів з початку роботи нинішнього складу парламенту. Найбільш активними законотворцями за березень місяць були Арсеній Яценюк (22 проекти), Павло Петренко (21) та Андрій Пишний (13) з «Батьківщини», Сергій Ківалов (15) та Володимир Рибак (13) з Партії регіонів, й Ірина Сех (10) від «Свободи». Що ж стосується питомої ваги активних депутатів, котрим виборці делегували представницькі функції, найбільше законодавчих ініціатив у «Свободи» (66%). На другому місці — Компартія (53%), далі в рейтингу розмістилися «Батьківщина» (50%) та позафракційні депутати (44%). На останньому місці за критерієм «корисності» депутатів розташувалася Партія регіонів (33%).

Результативність депутатів резонує із загальною ефективністю роботи парламенту нового скликання. Загалом, за період роботи Верховної Ради VII скликання було напрацьовано близько 1,5 тис. законопроектів. Від початку другої сесії та хронічного блокування парламенту, тобто з 4 лютого, народні обранці ухвалили 131 законодавчий акт. 128 з них — постанови і лише 3 — проекти законів.

Що ж стосується причин низького рівня законотворчості Верховної Ради, то їх можна розглядати у кількох площинах: парламентський абсентеїзм та брак освіти, досвіду, бажання втілювати інтереси виборців у законодавчій площині. Окрім того, слід врахувати відсутність комунікації із громадськістю, яке власне й уповноважила кандидата представляти її інтереси. Як можна продукувати закони, не знаючи запиту суспільства на вирішення певних проблем?

Зазвичай, термін абсентеїзм застосовують до виборців у двох вимірах: низький рівень політичної активності, тобто зацікавленості станом справ у країні, політиками та впроваджуваними ними рішеннями, та фактична відсутність громадян на дільницях під час виборчих процесів через свідоме байкотування політичних процесів. Однак, в умовах української політичної реальності така дефініція цілком підходить і до самих парламентарів. У минулому скликанні, депутати від опозиції вже мали досвід «свідомого» ігнорування засідань, аргументуючи це неможливістю вплинути на розвиток подій у парламенті, де владу захопила більшість. Депутати ж від ПР не хочуть працювати у парламенті зараз, коли його блокують. У минулу п’ятницю, не досягши консенсусу, вони просто покинули залу.

За словами координатора «Опори» Ольги Айвазовської, не останню роль у процесі зниження законотворчої активності депутатів відіграє й посилення ролі уряду та Президента. «Під завісу Верховної Ради VI скликання, Володимир Литвин у прощальній промові заявив, що 5-річна робота законодавчої гілки влади розділена на «до» та «після» 2010 року. Екс-спікер прозвітував: «77 процентів поданих Президентом законопроектів прийнято. Більше 60 процентів проектів Кабінету Міністрів також отримали підтримку Верховної Ради. Законопроекти від народних депутатів України виявилися аутсайдерами у статистиці парламентської ефективності. Тільки 22 проценти з 4 тисячі 71 авторського депутатського проекту пройшли чистилище сесійної зали. Ця статистика віддзеркалює якість законодавчої роботи».

Нині ж, коли громадські групи моніторять присутність обранців на їх робочих місцях, левова частка парламентарів з’являються на засіданнях парламенту та комітетів. Однак, ми маємо приклади відмови від здійснення ввірених обов’язків шляхом відсутності на голосуваннях парламенту.

На останніх засіданнях Ради присутніх депутатів було максим 423, мінімум 350 депутатів. Всього на сьогодні у Раді — 444 народних обранця. Отже, певна частина парламентарів є «хиткою». Звісно, на початку пленарного засідання спікер оголошує список відсутніх у зв’язку з відрядженнями, але їх число часто не співпадає із кількістю відсутніх у залі.

Причини, як зазвичай, на поверхні. Експерти неодноразово звертали увагу партій, як провладних, так і опозиційних, на проблему непрозорості формування виборчих списків, утім, це не означає, що із мажоритарниками ситуація суттєво краща.

Бездіяльність значної частини депутатів не вичерпується лиш на рівні парламентської активності. Окремим пунктом, який ігнорує чи не половина народних обранців є робота із виборцями, яка забезпечується на персональному чи загальному рівні. Це лиш посилює і так наявну кризу довіри, а, відповідно, ставить під сумнів легітимності рішень.

Виборча система із домішком одномандатної складової забезпечила нардепам-мажоритарникам тиждень роботи на округах. Деякі з них, наприклад, Віктор Чумак, Андрій Іллєнко, Олег Царьов, намагаються засвідчити відкритість й демонструють результати роботи із людьми на власних сторінках у Facebook. Варто відмітити, що вибір на користь публічності слугує перманентною піар-кампанією для підтримки довіри виборців та створення позитивного образу.

Що ж стосується ширших мереж комунікації, то тут можливості, хоч і вичерпні, особливо для опозиціонерів, які, за дослідженнями, представлені у інформаційному просторі країни менше за представників провладної партії, але все ж існують. Утім, різноманітні політичні ток-шоу не сприяють становленню впізнаваності народних обранців. Більшість з них залишаються у тіні партійних списків, віддаючи перевагу маргінесам політичної активності.

Очевидною стає проблема обмеженої кількості спікерів у політичних силах пов’язана, передусім, із обмеженістю кола людей, компетентних у темах законотворення та розбудови держави. Іншою ж причиною є чіткий контроль за «витоком» даних та жорстка система дисципліни у сфері публічного виголошення поглядів партії. «Кожна з політичних партій мають власну інформаційну політику і що більш вертикальна система управління в партії, тим вужче коло спікерів від неї. Тож питання спікерства дуже часто визначається типом політичної партії та системою прийняття рішень, в тому числі, в питанні коментування тих чи інших політичних подій», — говорить представник «Опори».

Зазвичай, політичні сили, як прибічники, так і опоненти влади, мають певне «публічне ядро», уповноважене коментувати події та інформувати про офіційну позицію. Варто зазначити, що у класичній демократії, неможливо уявити депутата вищого органу влади, який би, за досконалою схемою, мусив пройти боротьбу за нижчі виборні посади, без ораторських навичок, певних знань та системи чітких переконань і позицій.

«Український парламентаризм системно деградує і це розпочалось не за VII скликання. Криза довіри громадян та домінування виконавчої гілки влади знищує основи представницької демократії. Суспільна легітимність Верховної Ради України формується не тільки через інститут виборів, а й в контексті діяльності народних обранців під час їхньої каденції, впливу на політичні процеси та наявності реальних інструментів виконання депутатських повноважень. Втім, ефективність не можна вимірювати лише через законотворчу активність. Я сподіваюсь, що законодавча гілка влади та всі політичні актори здатні оцінити важливість незалежних умов для функціонування, а інстинкт самозбереження приведе до адекватних дій з боку депутатів», — підсумувала Ольга Айвазовська.

Насамкінець, варто зазначити, що криза парламентаризму, яка нині переходить на етап «застою», обумовлена багатьма факторами. Серед них і нехтування парламентською та позапарламентською діяльністю багатьма депутатами. Місія представництва у парламенті девальвовано до рівня відстоювання партійних інтересів, вирішення конфліктів олігархічних груп та отримання вигод від звання народного депутата. Відбувається планомірне перетворення народного обранця на мандатоносця.