Культивація слабкості

Виборча кампанія вже стартувала, а суспільство все ще залишається байдужим до боротьби за владу. Про це може свідчити тотальне розчарування та апатія пасіонарного прошарку населення. А також спроба політичних сил здобути голоси шляхом підкупу, тиску та фальсифікацій. Завоювати прихильність виборців намагаються не тільки пакунками та грошима, а й обіцянками підвищення пенсій та інших державних виплат, що свідчить про орієнтацію на малозабезпечене населення та пільговиків. Проте політики не виявили зацікавленості у середньому класі. Жодна з партій не висунула гасла, котрі б свідчили про спрощення реєстрації своєї справи чи зниження ставок оподаткування для малого та середнього бізнесу. Ніхто не гарантує студентам із повною вищою освітою працевлаштування за спеціальністю. Кандидати в депутати геть забули про розвиток науки і культури. До розмови про причини виникнення таких явищ «День» вирішив запросити кандидата філософських наук, викладача КНУ ім. Т. Шевченка Андрія БАУМЕЙСТЕРА.

— Пане Андрію, зараз у розпалі виборча кампанія. Однак у суспільстві існує багато проблем, воно, фактично, зневірилося у виборах. Наскільки люди готові обирати якісну владу?

— Насправді, ми досі не знаємо, що таке якісна влада, тому що не маємо ніяких прикладів або орієнтирів. Тому українці змушені орієнтуватися на гасла та виступи на ток-шоу.

Водночас, виборець вважає допустимою рисою нечесність політика. Під час дискусій щодо великого хабарництва у політиці люди часто зізнаються в тому, що опинившись на місці держслужбовця, чинила б так само. Коли в політику приходить нове покоління, воно приймає попередні правила гри.

Єдине, на що можна розраховувати — тиск однієї політичної сили на іншу та радикальна зміна влади. Якщо ж цього не відбувається, політичний і правовий аспект мають відійти на другий план — в гру вступає суспільство.

Що ж до виборців, то не слід переоцінювати спроможність пересічної людини розбиратися в усіх складнощах політичної кухні. Для цього потрібно слідкувати за діями влади, порівнювати їхні справи з їхніми гаслами. Тут в гру вступають мас-медіа. Вони мають більш чітко і зрозуміло пояснювати аудиторії: була одна обіцянка — зараз інша, казав одне — робить протилежне. Однак і це не стане на заваді деяким людям піти і проголосувати за нечесного політика. Суспільство досі існує на чуттєвому психологічному рівні, а не на раціональному.

Ми обирали поетів, політологів, економістів, юристів, бізнесменів — це практика пошуку. Зараз спробуємо спортсменів і акторів. Утім, успішність політика залежить не від професійної приналежності. Головне — особисті якості. По-перше, відповідальність як відчуття, що влада — це не інструмент для самозабезпечення. У нас політика — це велика гра, а депутатство — золотий час, коли можна нічого не робити і отримувати великі вливання капіталу. По-друге, необхідне вміння хоча б мінімально щось аналізувати. Політикам не треба бути неймовірно мудрими, але вони повинні вміти прораховувати свої дії, як у шахах, хоча б на два-три кроки уперед. І, насамкінець, чесне ім’я. Коли ти розумієш, що не можеш продати себе навіть за велику суму грошей. Більше нічого не треба. Для усього іншого є радники й фахівці у конкретних галузях.

— Чи здатен український політикум запропонувати ефективних лідерів?

— Лідер — це насамперед біографія. Більшість владної верхівки — вихідці з партійних комсомольських кіл або ті, хто піднялися у 1990-х. Хоч біографія Юлії Тимошенко не завжди прозора, на її рахунку є вчинки. Зараз ув’язнена екс-прем’єр продовжує творити свою біографію. Оскільки вибір людей не завжди раціональний, на них мають вплив певні відомості біографії тих чи інших людей, котрі брали на себе відповідальність і чимось ризикували. Ті люди, які її раніше не сприймали, зараз їй співчувають, бо думають, що вона перебуває в такому важкому становищі через ідею.

Загалом, прийшовши до влади опозиції, слід провести децентралізацію. Центр мусить лиш координувати області та вести внутрішню й зовнішню політику. Можливість для самоорганізації на місцевому рівні відкрила б шлях нагору для успішних управлінців на місцях.

— Чи завжди виборці пам’ятають біографію тих людей, котрих вони обирають?

— Коротка пам’ять — це звичайна людська риса. Оскільки культурна традиція та пам’ять існують на окремому від більшої частини суспільства рівні, виникає проблема пов’язування історичної пам’яті хоча б найближчі 20—30 років. Тож хтось мусить постійно нагадувати людям, як усе було. В цій справі саме мас-медіа виконують функцію своєрідної сторожової вежі. Преса повинна постійно здійснювати тиск та, водночас, гарантувати передачу пам’яті від покоління до покоління.

— Зважаючи на проблеми, котрі постали перед суспільством напередодні виборів, хто може виступити моральним орієнтиром? І чи є в нас такі люди?

— «Моральні авторитети» — це словосполучення із хорошої минулої традиції. Гавел, Чорновіл, Солженіцин — усі вони жили у ті часи, коли людський вчинок і слово були більш впливовими. Зараз також є багато хороших людей, але їх нікуди не запрошують, не показують на телебаченні. Є життя, котре сформували на поверхні, де існують тільки «за» та «проти» — дуже проста альтернатива. На іншому ж поверсі відбувається справжнє життя: розвиток гуманітарних та точних наук, культури. Гідні люди є й у інших сферах. Вони зустрічаються на круглих столах, спілкуються у Facebook — активно взаємодіють.

Проблема в тому, що зараз дуже важко завоювати увагу. Причиною такої поведінки є загальний контекст виховання: люди, особливо молоді, звикли робити все швидко, динамічно і тому не мають звички довго слухати чи спостерігати за чимось. Для них це вміння таке ж застаріле, як писати рукою чи читання книжок.

— А як щодо ваги духовних наставників? Ми знаємо приклади, коли церква брала участь у політичній агітації.

— У кабінетах багатьох чиновників є ікони та релігійна атрибутика. Це свідчить про те, що релігія, хоч і відділена від політики, є її інструментом, покликаним створювати атмосферу довіри.

Також ми бачимо змогу популяризувати модерну ідею «Русского мира». Варто зауважити, що поняття «Свята Русь» не було пов’язане з якимись політичними амбіціями, тож ця ідея знаходить усе менше підтримки серед українців. У нас є своя Рада Церков, яка відстоює інтереси кожної із груп, які до неї входять. Ця Рада — європейська модель комунікації на найвищому рівні. Московський патріархат, в свою чергу, не знає як притулитися до цієї комунікативної спільноти, бо він хоче бути над нею і мати виняткове провладне становище. Утім, ніякій церкві ще не вдавалося здобути пріоритет або монополію. Враховуючи кількість конфесій, які присутні на території нашої держави, ми приречені на діалог. Завдяки цьому Україна має шанс стати взірцем релігійної толерантності для усієї Європи.

— Нещодавно, перебуваючи в редакції «Дня», журналіст Віталій Портніков зауважив, що у майбутньому держава у її сучасному розумінні розвалиться, і люди будуть змушені відмовитися від патерналізму: не буде ніяких соціальних виплат. Однак ми маємо приклади європейських держав, які забезпечують своїх громадян. Яка, на вашу думку, здорова міра патерналізму для українського суспільства?

— Насамперед, слід розрізняти патерналізм від того, про що каже Портніков. Запропонована ним схема буде рівнозначна відмові від цивілізації. До того ж, я пам’ятаю перехідні часи, коли замість грошей були купони, а про валюту взагалі не йшлося. Утім, навіть тоді ніхто не кричав, що все руйнується. У нас є достатній запас міцності, щоб існувати в складних умовах.

Що ж до патерналізму, то у нашій країні він існуватиме доти, доки його підтримуватимуть самі політики. Державні керманичі ведуть політику розподілу, а не створення потенціалу. Помилкою як цієї, так і попередньої влади є орієнтація на пасивну частину громадян: закони і політика скеровані саме на них.

Активна частина громадян — це, насамперед, ті, хто сподівається тільки на себе і може щось запропонувати іншим. Влада повинна розпоряджатися людським потенціалом, який є в країні, і створювати механізми, які дозволять людині реалізовуватися і утримувати себе самостійно. Тоді величезні бюджети на фінансування соціальних програм стали б непотрібними.

Сфера культури, наприклад, вже давно існує за межами патерналізму: вона живе за рахунок міні-грантів або самофінансування. Ця влада продемонструвала своє ставлення до мови і культури, але що зробила попередня? Де лексикони, словники, академічні видання українських класиків або українські переклади зарубіжної літератури? Книговидавництвом в Україні займаються або закордонні фонди, які зараз припиняють фінансування (Фонд Сороса, наприклад), або інші видавництва. Знаю, що у газети «День» є власна бібліотека.

— Нещодавно Україна відсвяткувала 21 річницю Незалежності, наскільки вільною є наша країна, як ви гадаєте?

— Потрібно зауважити, що однією з рис нашої ментальності є інфантильність. Розмірковуючи про свою незалежність, ми завжди говоримо, що наша країна знаходиться в руках якихось сил та механізмів. Проте ми робимо все для того, щоб не мати активної позиції. Причина в тому, що в нас немає нормального політичного життя. Через відсутність хорошого дипломатичного корпусу ми постійно програємо в дипломатичних дискусіях.

Але в нас є позитивна залежність від універсальних норм і правил. На відміну від Росії, де вплив ЄС не настільки сильний, Україна дуже чутлива до позиції Європи та, зокрема, цінностей, які вона пропагує. Ми не маємо такої сили, самовпевненості та відповідних природних ресурсів, як наш східний сусід, щоб мати змогу не реагувати на позицію Заходу. Україна мусить доводити свою позицію, вести діалог із Євросоюзом. Європейський осуд для нашої держави — це проблема майбутнього країни, її виживання та конкурентоздатності.

Нам слід брати приклад з країн, які досягли успіху незважаючи на те, що раніше були далеко позаду. Одна з провідних економік нині — Туреччина, непогано живуть у Польщі, пришвидшується розвиток Латинської Америки. Спираючись на власні ресурси та громадян, вони зробили крок уперед.