Лікування банкрутством
Один у одного питаєм: "Яка в нас держава? Вже капіталістична чи ще соціалістична?" Слушне запитання. Аже конкуренція та вільні ціни - це ще не весь капіталізм. А державна власність у промисловості й так звана колективна на селі не дають забути соціалізм. То якою ж насправді є наша Україна?
Відповідь зненацька підказало журналістське відрядження до поліського заводського селища, де в новорічні та різдвяні свята в двох сотнях квартир не було газу, тепла, світла й води. Завод, що простоює вже не один рік, не має коштів, щоб утримувати своє відомче селище, а заводчани, вже не перший рік безробітні, не мають грошей, щоб приватно утримувати газгольдер, кочегарку, систему водопостачання. Проте юридично ані завод не вважається зупиненим, ані жителі селища - безробітними. І я зрозумів, яка в нас держава. Вона то соціалістична, то капіталістична, залежно від того, що в даний момент їй вигідніше.
Тримати державний завод узагалі без держзамовлень вигідніше, ніж замовляти йому неліквідну продукцію, і тут держава постає прагматичним капіталістом, для якого вигода понад усе. Але водночас державі не хочеться віддавати завод у приватні руки, й вона, натхненна ідеями комунізму, всіляко гальмує приватизацію. Та ось нагадує про себе заводське селище, яке в такому разі вона має утримувати, й держава знов обертається на капіталіста, кажучи: "Немає газу? Так ви ж не платите..." Про те, щоб забрати селище з відомчого, заводського балансу на свій комунальний, держава - в особі райдержадміністрації - і слухати не хоче. Визнати робітників безробітними й платити їм відповідну допомогу - також не хоче. Замкнене коло.
Держава хоче, щоб ми ходили ним вічно. Але мудра Історія цього не допустить. Вона виштовхне нас із замкненого кола силоміць. І здається, вже знайшла для цього спосіб. Він зветься банкрутством.
Кожний із нас підійшов до свого власного банкрутства. Приватні торгівці - бо на базарах уже продавців більше, ніж покупців. Любителі трастів - бо луснули трасти. Круті фірми - бо звикли легко стригти купони й розгубилися, коли настав час працювати без надприбутку. Державні підприємства - бо капіталістичний ринок не приймає їх, соціалістичних, а мінятися вони здебільшого не хочуть. Банки - бо нема вже тієї високої інфляції, за якої так легко зароблялися високі проценти.
Всі ми - на перевалі банкрутства. І слава Богу! Бо як іще можна змусити нас із вами - всіх разом і кожного зокрема - до справжніх реформ? Ми вже не перший рік про них кричимо, але при цьому примудрилися зовсім нічого не змінити у матеріальному виробництві. Кажучи марксистською термінологією, у базисі свого суспільства. То що, крім банкрутства, вилікує нас від нашої інертності?
І не слід боятися цих ліків. Той-таки завод із його селищем, у якому мерзнуть безробітні люди, вже є фактичний банкрут, бо впродовж минулого року виробив і продав стільки продукції, скільки раніше виробляв за добу. Хіба можна таке підприємство вважати нормальним? Тож поміркуймо: що буде, якщо суд оголосить цей завод банкрутом? Завод продадуть. Новий господар вкладе в завод кошти, знання, волю й таки налагодить виробництво конкурентноспроможної продукції. Що від цього матимуть люди? Роботу, зарплату й можливість самостійно утримувати своє селище. Але перш ніж продавати завод, селище треба зняти з заводського балансу й передати мешканцям, об'єднаним у кооператив - бо хто ж купить підприємство з таким доважком?
Хто від цього всього виграє? Держава - безперечно. Робітники, які хочуть працювати, теж.
Кому стане гірше? Директорові. Несунам. Та ще чиновникам, яким на період роздержавлення доведеться брати відповідальність на себе, ухвалювати непрості рішення.
То що страшного у банкрутстві? Невже справді є щось страшніше за нинішню всеохопну економічну апатію та загальне очікування невідомо чого?
Виховані на літературі ХІХ століття, ми чомусь упевнені, що банкрутство - це погано й навіть дуже погано, що це - економічна смерть для підприємства, для суспільства. Насправді ж банкрутство - це не смерть, а реінкарнація. Для підприємства - зміна власника і, швидше за все, перепрофілювання. Для робітників - перенавчання, вищі вимоги, але й вища платня. Для суспільства в цілому - нові ідеї, прагматичніші, але й плідніші.
Я не кажу, що настане якась година "ікс", і всі ми враз переналагодимося й перевчимося. Лікування банкрутством, як і будь-яке лікування, триватиме довго. Тільки шахрай-екстрасенс може пообіцяти зцілення за один сеанс. І одужання ці гіркі ліки принесуть кожному в свій час. Хтось уже проминув кризу, хтось - лише підходить до неї. Але ніхто з нас не мине цього психологічного перевалу.
І слід було б зумисне прискорювати банкрутства, аби швидше пережити їх, не затягуючи й не мучаючи людей безгрошів'ям і невизначеністю. Адже невідомо, що краще - довгі реформи й малоболісні (зовсім безболісних не буває) чи дуже болючі, зате швидкі. Польща колись обрала другий шлях і живе тепер куди краще за нас. Схоже на те, що Україна увійде в історію світу іншою крайністю - як держава, де реформи йшли найдовше.
Може, дасть Бог, років через двадцять у нас і буде все добре.
