Лівий марш: усі лівою, кожен не в ногу
Ліві готуються до парламентських виборів. І то не просто до участі, а до перемоги. Запевняють нас, що вона неминуча, як схід сонця. Проте запевняють не гуртом, а поодинці. Керівники всіх трьох найвпливовіших лівих партій України - Комуністичної, Соціалістичної та Проґресивної соціалістичної - не сумніваються, що саме їхня партія, істинно ліва, отримає більшість у наступній Верховній Раді.
Тим часом незгоди в лівому таборі наростають. Причин досить: і внутрішніх, - ідеологічних та особистісних, і зовнішніх, пов'язаних з іміджем партій та їхніх лідерів.
НАША МОЛОДІСТЬ - КОМУНІЗМ
В політичну ідеологію та практику новітнього більшовицького руху третій (він же тридцять перший) з`їзд Комуністичної партії України, що проходив у два етапи в жовтні-листопаді, нічого нового не вніс. Мотиви, що лунали в промові першого секретаря її ЦК Петра Симоненка та з`їздівських резолюціях, "батько перебудови" Олександр Яковлєв влучно назвав "закликами повернутися до Тьмуторокані". Комуністи за те, щоб "подолати згубні для народу так звані радикальні реформи", "відновити народовладдя у формі Рад і соціалістичний спосіб виборництва", "відродити велику єдину соціалістичну вітчизну"... А також зліквідувати загальне виборче право, передавши виборчі права "трудовим колективам", відновити цензуру, запровадивши "контроль народу над засобами масової інформації", що має "зупинити розгул антикомунізму й націоналізму". Тобто, якщо відкинути пишномовні декларації, - за повернення до всевладдя номенклатури, що проголошує себе речником народу.
Як і раніше, програмні документи КПУ містять кричущі суперечності. Ніколи не бувши самостійним, комуністичний рух в Україні зберігає інерцію минулого. Одна з головних програмних цілей КПУ - союз із Росією. Росія нині капіталістичніша за Україну, але подвійне гноблення українських трудящих "своїми та чужими буржуями" тутешніх комуністів не лякає. Як і те, що їхній "старший партнер", КПРФ, уже не комуністична політична сила в класичному розумінні цього слова, а група пострадянської номенклатури, що вписалася в ринок і прагне монопольної влади не лише в Росії, а й на просторах колишнього. Задля цього вона використовує гримучу суміш із ленінських ідей, ультрапатріотичної риторики й закликів до єднання всіх слов'ян (дуже схожих на відомі заклики до арійців єднатися перед загрозою космополітичного капіталу та гнилої буржуазної демократії). Від комуністичної ортодоксії КПРФ поволі відходить до типового націонал-соціалізму. Комуністи України намагаються її наслідувати: заявляючи про необхідність відновити "соціалістичний спосіб виробництва" на основі "загальнонародної власності", Петро Симоненко одразу вточнює, що власником буде народ "відродженої великої єдиної соціалістичної вітчизни". Відроджувати її пропонується на базі "трьох слов'янських республік", тобто на етнічній, а не на класовій основі.
Замість колишнього "союзу держав" комуністична платформа тепер закликає до створення "єдиної союзної держави". В Києві планується провести присвячену цьому асамблею. В тому, що українська влада не спроможеться запобігти міжнародному зібранню, що відкрито обговорюватиме плани ліквідації незалежності України, лідери КПУ сумніву не мають.
Петро Симоненко у своїх статтях пропонує людству приклад "червоного Китаю" як дороговказ на маґістральному шляху розвитку, не надто наголошуючи, що всі успіхи цієї країни за останні двадцять років пов'язані якраз із переходом до ринку. Навряд чи Петро Симоненко цього не розуміє. Але влада під червоним прапором з усіма перевагами й матеріальним статком номенклатури, що їх дає китайський варіант розвитку, його цілком би влаштувала. А позаяк він усвідомлює, що без сильної зовнішньої підтримки КПУ до влади не прийде, шукає "старшого партнера" в особі КПРФ.
Зовні КПУ демонструє незмінність ідеології та монолітну єдність лав. Проте за лаштунками точиться боротьба всередині її керівництва - між групами Петра Симоненка й лідера кримської організації КПУ Леоніда Грача. Черговий спалах припав на місячний проміжок між першим і другим етапами ІІІ з`їзду КПУ - за місця у провідній п'ятірці й за домінування в партії. Леонід Грач і його войовничі прихильники (ідейно ближчі до Анпілова, ніж до Зюґанова) ледве не захопили керівництво, проте Симоненкова група зуміла зблокуватися з Борисом Олійником і його прихильниками, яких з певною мірою умовності можна назвати "націонал-комуністами". Саме він опинився замість Грача в першій п'ятірці комуністичного виборчого списку - разом із кількома вочевидь декоративними фігурами, поставленими туди симоненківцями.
Попри всі ці чвари "червоні" мають досить постійний електорат: близько чверті виборців, зосереджених передусім у східних індустріальних реґіонах, що сусідять із "червоною смугою" Російської Федерації. КПУ ґарантовано потрапляє до парламенту, але скільки мандатів вона візьме - залежить головно від конкурентів із лівого табору.
ПРОҐРЕСИВНИЙ РЕҐРЕС
Провела свій також двоетапний позачерговий третій з`їзд і Проґресивна соціалістична партія України (ПСПУ) під орудою народного депутата Наталі Вітренко. Всупереч прогнозам тих, хто вважає цю партію штучним утверенням, яке працює на когось із президентського оточення, критики на адресу влади не бракувало. Як альтернативу нинішньому курсові проґресивні соціалісти пропонують повернення до "світлого минулого", яке було до 1936 року, коли все в СРСР робилося правильно. Вже на відкритті з'їзду пані Вітренко наголосила, що тільки влада трудящих може змінити на краще ситуацію в Україні. Всі гілки влади, на думку "української Пасіонарії", однакові й не спроможні на рішучі дії. Потрібно змінити саму конструкцію влади - зліквідувати президентську посаду, поділ влади й утворити натомість щось таке нове й справді трудове, що контролювало б геть усе економічне, політичне, соціальне та духовне життя в країні. З'їзд затвердив програму, яка переконливо засвідчила передчасність розмов про соціал- і взагалі будь-яку демократизацію проґресивних соціалістів.
Партія проголосила кінцевою метою побудову безкласового суспільства з організацією виробництва на основі вільної та рівної асоціації трудівників. Тут ПСПУ солідарна з КПУ, виступаючи "не за зміну парламентів і президентів, а за докорінну зміну соціально-економічного устрою держави, за встановлення прав трудових колективів щодо управління своїми підприємствами та контролю за діяльністю адміністрацій щодо формування органів влади". Фігурує в документах ПСПУ й "трудова демократія" та "влада трудящих". Отож обидві партії мають на меті засадничу зміну законодавства в напрямку обмеження (а радше ліквідації) виборчих прав значної частини громадян. Усупереч Конституції, стаття 22 якої встановила: "Конституційні права і свободи ґарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод". Цей "запобіжник" означає, що ПСПУ та КПУ не зможуть зреалізувати свої програми парламенським шляхом. Втім, вони й не маскують того, що розглядають парламентаризм як тимчасовий етап своєї діяльності.
На цьому етапі ПСПУ згідно зі своєю програмою має намір домагатися радикально змінити економічний курс в інтересах розвитку вітчизняного виробництва, оголосити Росію та Білорусь стратегічними союзниками України, створити разом із Росією та іншими країнами СНД систему колективної безпеки, вступити до Міжпарламентської асамблеї СНД, денонсувати Хартію про особливе партнерство з НАТО та угоди з МВФ, а також вислати з України всіх міжнародних економічних радників.
Виконуючи другу частину своєї програми, ПСПУ має намір "шляхом перемоги на виборах або революційним шляхом" перейти до "повновладдя трудящих". Воно передбачає державне планування, впровадження надзвичайного стану (начебто тимчасово й начебто тільки економічного) та державної монополії на зовнішню торгівлю. Здається, запозичено з програм радикальних соціалістів минулих часів - більшовиків, "чорносорочечників", нацистів.
Чи збере Наталя Вітренко під цю програму досить голосів? Збере, взявши їх почасти в комуністів, а здебільшого в тих, що вагаються між УНА, соціал-націоналістами й ВКП(б). І якщо таємнича постать із кабінетів на Банківській вважає, що зможе довіку контролювати ПСПУ, то вона помиляється.
ВИБІР БЕЗ ВИБОРУ
Лідер соціалістів Олександр Мороз уперше не взяв участі у святкуванні річниці Жовтневої революції. Жест тим знаменніший, що цього року вона ювілейна. Може, Мороз зі своєю соцпартією справді перейшлов на соціал-демократичні позиції?
Громадська свідомість уже якоюсь мірою розрізняє комуністів та соціалістів. Але чи має пересічний громадянин чітке уявлення про програму соціалістів, про її відмінності від комуністичної? Мабуть, що ні. Проте хоча з програмними принципами соцпартії майже ніхто не знайомий, практично всі знають голову Верховної Ради Олександра Мороза. Власне, на його особистому іміджі й тримається громадська думка про партію, яку він очолює.
Проте почасти громадська думка помиляється. Голова соцпартії справді пройшов світоглядну еволюцію й за своїми поглядами наближається до політичного мислення типу єврокомунізму 70-х років із визнанням необхідності у суспільстві політичного й економічного плюралізму. Але більшість членів соцпартії дотримуються інших поглядів. Вони їх наочно продемонстрували 7 листопада, вийшовши на вулиці з червоними прапорами й портретами Сталіна разом із комуністами. Статті в газеті соціалістів "Товариш" марксистсько-ленінською ортодоксальністю часто перевершують публікації "Комуніста". Олександр Мороз досить упевнено контролює парламентську фракцію соцпартії (саме через фракцію він "вичистив" з неї Наталю Вітренко та Володимира Марченка), але вочевидь має замало важелів впливу на більшість реґіональних організацій і рядових членів.
Ситуація драматична: в оцінці минулого й майбутного партійний лідер пішов відчутно далі більшості однопартійців; ті можуть люто ненавидіти його за єврокомуністичні ухили, але з суто прагматичних міркувань підтримуватимуть, бо інакше партія припинить існування, а в лавах комуністів соцпартійні боси просто розчиняться. Отже, Олександр Мороз опинився заручником своїх однопартійців, а вони - заручниками Морозової популярності.
Можливо, лідер соцпартії посунувся б іще далі до лівого центру, але він ризикує стати генералом без армії. Втім, певний шанс змінити ситуацію Морозові дають парламентські вибори. Якщо він під приводом активізації виборчого процесу зможе замінити найортодоксальніших, залучити до партії нелюбих Петрові Симоненку націонал-комуністів (на взірець отих 23 народних депутатів від КПУ, що всупереч партійній директиві склали присягу на вірність народові України), то трансформація соцпартії з марксистсько-ленінської на єврокомуністичну, а потім і впливову парламентську лівосоціалістичну організацію європейського взірця відбудеться. Якщо ж ні, то сила обставин змусить Олександра Мороза пристати до комуністичного табору, що нині має відчутний душок російського націонал-соціалізму, або піти з великої політики. А слідом за ним зникне з її обширів і соцпартія.
Загалом шанси всіх "червоних" на виборах досить непогані. Чотиривідсотковий бар'єр усі три партії подолають. Найбільшою, зрозуміло, буде фракція КПУ. Але єдиного "червоного блоку" у новій Верховній Раді, як і в нинішній, не виникне. Розходження між прозюґанівською КПУ, ліворадикальною ПСПУ та відносно поміркованою соцпартією об'єктивно приречені глибшати. Втім, ситуативне блокування лівих (наприклад, у боротьбі з президентською адміністрацією) може тим часом спричинити чимало політичних землетрусів.
