Мас-медіа і дуалізм

Минулого тижня Верховна Рада України активно дебатувала тему ротації членів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Зокрема тієї частини її членів, які свого часу були висунуті парламентом. Серед підстав, які висувалися, особливої гостроти набули претензії з приводу ліцензування, недотримання Нацрадою законодавчих принципів своєї діяльності, упередженість до окремих ТРК та відмова у ліцензії низці мовників на підставі їхнього фінансового становища. Голова профільного комітету Микола Томенко наголошував на необхідності зняти з посади Бориса Холода, замінити весь склад Нацради, у тому числі запропонувати Президенту переглянути свою «четвірку». Ще один аргумент за ротацію – невідповідність складу Нацради політичним реаліям, що склалися після парламентських виборів 2002 року. У свою чергу голова Нацради Борис Холод стверджував, що для ротації нема жодних підстав, інший член цього позавідомчого органу Олександр Мартиненко наголошував, що підбір кадрів має здійснюватися на професійних, а не політичних засадах.

Ці й інші аргументи та пропозиції сторін можна було б визнати однаково слушними. Але тільки тоді, коли це докорінним чином могло би вплинути на ситуацію, яка склалася в інформаційному просторі на тлі повного нерозуміння з боку політиків і урядовців того, яким він має бути і якими правилами гри керуватися.

На перший погляд може скластися враження, що в Україні законів, покликаних регулювати інформаційну сферу навіть більше, ніж потрібно. Так 23 вересня 1997 року Президент підписав Закон «Про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення». Цей орган був означений незалежним і позавідомчим. Принцип формування передбачав, що чотири кандидатури пропонує Президент і стільки ж парламент. На той час це, можливо, і забезпечувало певний баланс сил, однак з самого початку перетворювало Нацраду на орган не стільки професійний, скільки політичний, причому побудований на принципі дуалізму. Заради справедливості слід відзначити, що керівництво Нацради розуміло цю проблему і тому вирішило створити експертну комісію, яка, маючи дорадчий голос, вносила фахові рекомендації. До речі, напередодні прийняття рішення по радіо «Континент» та телекомпанії ЮТАР експертна рада в обох випадках одноголосно проголосувала за те, аби ці мовники і надалі залишалися в ефірі. Вердикт же Нацради, як відомо, був іншим.

Тому якщо говорити про закиди стосовно рішень Нацради з політичним забарвленням, слід визнати, що іншими вони бути і не могли, оскільки як у складі нинішнього, так і попереднього парламенту були як прихильники президентського курсу, так і його противники. Відтак своєрідний дуалізм накладався і на тих членів Нацради, яких пропонував парламент. З іншого боку, вважати, що Президент включить до своєї «четвірки» осіб, нелояльних до себе, було б як мінімум не серйозно.

Це не єдиний недолік згаданого закону. Однак значно важливіша проблема в тому, що він, як і більшість подібних документів, повторюю, незважаючи на їх кількість, не створюють єдиного системного законодавчого поля, чий увесь комплекс взаємин грунтувався б на єдиній методології. Бо не зважаючи на те, що замість партійних комітетів у сфері мас-медіа майже десять років маємо конкретних власників, переважна більшість ЗМІ за своєю редакційною політикою та заангажованістю інформації ще й досі залишаються «колективними організаторами і агітаторами», по суті, не маючи нічого спільного з тією журналістикою, яка за останні десятиліття утвердилася по обох берегах Атлантики, бурхливо розвивається в багатьох країнах Азії, і навіть у специфічних соціокультурних умовах арабських країн породила телекомпанію західного типу «Аль-Джазіра», яка кинула виклик самій CNN і гідно витримала випробування.

А все починається з отого самого капіталізму, коли виробництво будь- якої продукції, реалізація будь-якого товару мусить робитися згідно з чітко окресленими правилами і стандартами. Даруйте за спрощений приклад, але виробництво і продаж елементарних харчів як мінімум передбачає, що, по-перше, їжа має відповідати певному стандарту якості, по-друге, виробник не може бути монополістом у своїй галузі, по-третє, споживач має право знати, з яких інгредієнтів зроблено продукт, хто і де його виготовив.

У кожній країні з ринковою системою інформація теж є товаром. Причому в добу інформаційного вибуху – куди важливішим, ніж навіть газ чи нафта. Однак специфіка інформаційної галузі полягає в тому, що, з одного боку, ЗМІ є бізнесом, з іншого – соціальним інститутом. В одних випадках ці дві ролі є врівноваженими. В інших – або перевага робиться на користь бізнесу і тоді ми говоримо про мас-медіа як сферу розваг, що фінансується за рахунок реклами, або навпаки – на користь соціального інституту, який фінансується державою (чи, як у більшості країн, громадянами напряму через абонплату чи податок) і тоді мова йде про громадське мовлення.

Але якими б не були ЗМІ, їхня продукція, як і будь-який товар, має відповідати чітко окресленим якісним стандартам. Особливо це стосується новин, оскільки саме завдяки ним люди приймають усвідомлені рішення – починаючи з виборів і закінчуючи тим, що одягати, прослухавши прогноз погоди.

Я разом зі своїми колегами з 1994 року займаюся моніторинговими дослідженнями і тому можу впевнено стверджувати: прикладом єдино прийнятної, позбавленої суб’єктивності, метричної системи оцінки якості інформаційного продукту є моніторинг на основі чітко визначених контент- аналізних вимірювань. Це правда, що за допомогою своїх регіональних представників Нацрада здійснює своєрідний моніторинг. Однак, як правило, він обмежується з’ясуванням того, яку частку у загальному обсязі мовлення тієї чи іншої ТРК має власний і національний продукт, яка пропорція україномовних і російськомовних передач, мають чи не мають місце випадки незаконної ретрансляції продукту, виробленого іншими ТРК.

Так само впевнено можу стверджувати, що ні досвіду, ні навиків, ні методології, ані ресурсів для аналізу якості інформації Нацрада не має. Скажу лише, що для системної роботи у цій сфері річний бюджет моніторингової служби мав би становити не менше півмільйона доларів. Тому якщо на засіданнях Нацради питання якості і виникають – то лише у вигляді суб’єктивних відгуків регіональних представників.

Ще один аспект проблеми – прозорість власності, засновництва та інвестування у сфері ЗМІ. Скажіть, вам доводилося стикатися з тим, аби газета чи ТРК чітко декларувала, хто є її власником, засновником чи інвестором та в якій пропорції? Декларують свою належність лише державні, відомчі, комунальні та офіційно партійні ЗМІ. Всі інші ховають імена своїх реальних власників і інвесторів під сором’язливими брендами «незалежна газета», «незалежний телеканал».

Насправді проблема прозорості власності – це не лише офіційна інформація про належність тих чи інших ЗМІ. Адже за такої прозорості громадяни можуть і запитати: чому це пан «ікс» володіє монопольною часткою ЗМІ певного регіону, а газету панів «ігрек» та «зет» зовсім витісняє з місцевого ринку та до того ж ще й за допомогою державних податкових, пожежних, санітарних та інших служб? І чому це ЗМІ пана «ікс», будучи зареєстрованими не як «бойові листки», а саме як ЗМІ (тобто такими, що мусять відповідати чітким професійним і етичним стандартам), того пана лише хвалять, а панів «ігрек» та «зет» або лають, або взагалі про них мовчать?

Звичайно, політики, аналітики, чимало громадян добре поінформовані про те, хто стоїть за тим чи іншим телеканалом. Але, даруйте, чому пересічний громадянин має дізнаватися про те, хто виробляє для нього новини і кому ці ЗМІ належать, послуговуючись опосередкованими, а не прямими джерелами? Це все одно, що, вибираючи ковбасу в магазині, керуватися не назвою виробника, його географічним розташуванням, даними про інгредієнти і т.iн., а чутками і власною інтуїцією. Чому громадяни розвинутих демократій мають право знати, що вони отримують інформацію зі ЗМІ, які належать до медіа-імперії Мердока чи Берлусконі, з газет, за якими стоять інтереси лейбористів чи консерваторів, а укранці такої можливості не мають?

Зрештою, не менш важлива проблема – монополізм у сфері ЗМІ. Навіть не кажу про те, що в окремих куточках України люди не можуть дивитися нічого, крім УТ-1. Бо і там, де територію покривають два й більше загальнонаціональних ТРК, реального механізму забезпечення громадян інформацією з різних джерел не існує. Як тут не згадати шведський досвід, коли в разі банкрутства однієї із двох газет, що поширюються на один регіон, видання-невдаха отримує дотацію – аби лише гарантувати, що громадяни і надалі матимуть новини з різних джерел.

У нашій ситуації йдеться не стільки про те, що, скажімо, позиції ведучих НТКУ чи телеканалу «Інтер» з багатьох принципових питань збігаються. Зрештою – це справа самих ЗМІ залишатися рафіновано нейтральними чи обстоювати якусь позицію. Тут, як кажуть фахівці, вся справа у жанрі, бо апріорі інформаційні матеріали мусять бути нейтральними і збалансованими, а от аналітичні й публіцистичні можуть бути й персоніфікованими. У такий спосіб в інформаційному полі паралельно існують журналістика факту і журналістика думки, доповнюючи, але не підміняючи одна одну.

Втім і питання позиції того чи іншого телеканалу не виглядає так просто. Бо одна справа у колонці головного редактора чітко заявляти про свої політичні уподобання (як свого часу шеф-редактор польської «Газети виборчої» Адам Міхнік, який пояснював, чому голосуватиме за «Союз свободи»), але на наступних шпальтах з новинами і аналітикою друкувати повністю збалансовані, позбавлені політичних симпатій матеріали, і зовсім інша — про будь-яку редакційну позицію відкрито не заявляти, так нібито й нема такої, натомість перетворюючи новини і загалом видання в інструмент прихованої реклами і пропаганди.

Підсумовуючи, зазначу, що якими б несправедливими з обох боків не були аргументи в дискусії навколо Нацради, ситуація в інформаційній сфері не зміниться до того часу, поки відносини у медіа-бізнесі будуть регулюватися не законами прозорого цивілізованого ринку, а політичною кон’юнктурою та уявленнями з дідусевого загашника «Про партійну організацію і партійну літературу».

Поки поряд з підтримкою власного виробника й інвестора не буде створено умов для зовнішніх інвестицій (в тому числі з правом 100% власності), всі розмови про підтримку «свого» насправді означатимуть лише брак політичної волі відпустити державні ЗМІ «на волю» (незважаючи на те, що після зростання обсягів рекламного ринку майже на 40% аргумент збитковості ЗМІ часто вже не є актуальним). Такий стан справ свідчитиме, що й надалі реальна інформаційна політика держави буде зводитися лише до прагнення оберігати нинішній розподіл і надалі перерозподіляти інформаційний простір країни з метою зміцнення і утвердження групових інтересів та маніпуляції громадською думкою.

Поки питаннями громадського мовлення не почне займатися сама громадськість, такого мовлення просто не буде, а якщо й буде — то у вкрай сурогатній формі. Поки Нацрада з політичного не перетвориться на дійсно професійний позавідомчий орган, який виступатиме в ролі товариства захисту прав інформспоживачів, а не тих, кого нині ЗМІ обслуговують, до того часу парламентарії, ламаючи списи навколо кандидатур її членів, надалі залишатимуть своїх виборців приреченими на підставляння вух під локшину, позбавленними можливостей контролювати владу через ЗМІ.

Поки ті самі звичайні громадяни, які хоч і купляють вранці опозиційні газети, а як доходить до діла, швиденько закривають очі на те, як затискають кляпом журналістського рота, як тільки з нього лунає не «одобрямс», самі не сформують попиту на об’єктивну інформацію, зрозумівши, що справжня журналістика не може бути як виключно провладною, так і виключно опозиційною, — до того часу люди не зможуть приймати розумних рішень, натомість піддаючись піарівському впливу.

А якщо продовжити парадигму, то саме до того часу в нашій країні й у стосунках з сусідами домінуватимуть особисті інтереси політиків, а не національні інтереси; надалі творитимуться дуже европейські закони замість їхнього щоденного застосування; мільйони громадян отримуватимуть подаяння замість зарплат і пенсій. Інакше кажучи – до того часу всі ми матимемо таку державу, у якій живемо, а не таку, у якій хотілося б жити.