Місцеві вибори в окремо взятому районі як дзеркало української еволюції

Це тільки у Верховній Раді є ознаки «структурованості», бо за партійними спискам обрано половину депутатів. На районному рівні програли й ліві, й праві. Виграли позапартійні «центристи» — представники «місцевих осередків» діючої виконавчої влади. І тому працювали і будуть працювати лише ті закони, які диктуються цією найбільш потужною на сьогодні силою. «Реформи» будуть іти тільки в тому темпі, який відповідає її інтересам.

Вельми показовими у цьому плані є результати виборів у Києві, зокрема — у Печерському районі — найбільш «столичному» у столиці України. Тут від партій обрано тільки 7 депутатів із сорока. Враження таке, ніби вихованці партійних дитячих садків опинилися в оточенні випускників престижного спеціалізованого коледжу. Ейфорія «блоку позапартійних» на першій сесії була такою, що оголошено було про партійність тільки одиниць від Руху, комуністів, лібералів і... все. У цій колекції не знайшлося жодного представника НДП — тут вийшов явний конфуз із «правлячою партією».

У РАЙРАДI — ВСI «СВОЇ»

Ситуація варта іронії саме тому, що об’єднувальною ознакою приналежності до більшості в згаданій райраді було й залишається тривале обіймання керівних посад із тих часів, коли кузнею кадрів була «керуюча і направляюча сила». У Печерському районі вкотре до влади прийшла райкомівська команда, яка дещо підлаштувалася під сучасні вимоги, коли естафету єдиного партійного керівництва перебрала на себе президентська адміністрація.

Коли поглянути на склад «безпартійної» більшості, знайдемо тут окрім голови адміністрації, і в його особі — голови райради, і, зрозуміло, його заступників по раді й по адміністрації, увесь комплект чиновників виконавчої влади: і начальника районного управління КРУ м.Києва, і начальника колишнього житлово-комунального управління (тепер директора відповідного державного підприємства), і начальників жеків (чотирьох!), і цілий ряд головних лікарів включно з головним лікарем районної санепідстанції, представлені тут і районна податкова адміністрація, директорат шкіл, і, ясна річ, високопосадовий склад міліції. Вони утворюють більшість у райраді, яка може приймати (і буде приймати!) усі рішення, підготовлені в надрах районної адміністрації.

Така спрямованість дій президентської вертикалі на виборах до райрад у Києві повністю відповідає змісту позову Президента до Конституційного Суду, спрямованого на скасування усіх обмежень для держслужбовців щодо поєднування діяльності з депутатством у місцевих радах. У партії чиновників, виявляється, є ще значний резерв для боротьби за представницьку владу, що важливо також для поширення досвіду та мобілізації всіх сил для виборів у недалекому майбутньому. Тим паче, що на районних виборах, про які йдеться (у Печерському районі), були використані чи не всі незаборонені для сумісництва кадрові ресурси, крім пожежників.

ШОСТА СТАТТЯ ПРОТИ ШОСТОЇ СТАТТI

З перемогою чиновництва на виборах місцевих рад відновлюється відома нам з недалеких часів партійної диктатури і 6-ї статті в брежнєвській конституції архітектура влади, коли годі говорити про якесь розділення представницької і виконавчої гілок, задекларованого 6-ю статтею Конституції незалежної України. Прагматизм такої політики місцевих номенклатурних кланів очевидний: якщо демократи, чи навіть комуністи або незалежні претенденти боролися за депутатські мандати, які не додавали нічого для власних доходів, то чиновники, обираючись скопом до ради, отримували гарантію стабільності та свободу від можливих зазіхань представницької влади на свою свободу. Іншими словами, вони одержують мандат незалежності від виборців. Те, що було природним в умовах партійної монополії і стопроцентної державної регуляції діяльності кожного громадянина, чим була забезпечена безрезультативність виборів у суспільстві «совків», здобуто тепер певним старанням президентської вертикалі, а також завдяки, безумовно, недосконалості (радше, навмисній підредагованості — згадаємо про вето Президента на деякі закони, що стосуються місцевого самоврядування) законодавства та інфантильності наших партій разом із електоратом.

У сучасних умовах еклектично лібералізованої економіки нерозділеність влади створює додаткові можливості для комфортного існування місцевої владної еліти. Монополізувавши сферу благоустрою житлового фонду, спорудження та ремонту будинків, шляхів, комунікацій, керівники комунальних служб місцевих адміністрацій використовують «свої» фірми, долучаючись до сфери прибутків «кураторів-замовників». Перевірки обсягів будівельних робіт показують, що приписки складають до третини всіх коштів — про це вже писала преса. Сьогодні постачання газу, води, тепло- та електроенергії здійснюється також державними монополістами. У спадок від колишніх часів ми маємо нероздержавлену систему обслуговування житлового фонду «УЖКХ—жек—будинок», за винятком деяких кооперативів, котрі самообслуговуються.

Загроза розвитку гарантованого Конституцією самоврядування спонукає чиновників усіх категорій до щільного контролю над виборчим процесом і до особистої участі у виборах, бо, як передбачає Конституція (ст.141), ради повинні створювати свої виконавчі органи («виконавчий апарат»), незалежні від державної (президентської у нинішніх умовах) виконавчої влади. Але питання про створення такого апарату довго не стоятиме, і не тому, що його важко буде створити — тепер «партія влади» може просто обрати себе на сесії райради у будь-який виконком.

При зовнішніх ознаках зменшення міри державозалежності (залежності від держави) нашого громадянина, владна піраміда, що тисне на нього своєю широкою місцевою основою, не поспішає відпускати його на волю — побори за житло, комунальні послуги, зв’язок і т.д. зростають, податковий тиск не зменшується. Якщо він як незалежний або підтриманий якоюсь партією, висунеться кандидатом у депутати, однак, не маючи на те дозволу місцевого осередку «партії влади», стане на її шляху, ще до дня виборів йому нагадують, що він виступає не в своїй ваговій категорії. Державному службовцю пояснять, що над ним є авторитетна державна ієрархія районного масштабу, будь-який її достойник має незаперечну перевагу в боротьбі з «лівою загрозою» (це для рухівців та інших «правих»), чи «рухівською» загрозою (це для лівих). До того ж, у всіх є проблеми на роботі, а у декого — і з житлом.

Таких уроків вдосталь було на виборах, про які йдеться. Головним чином завдяки такій політиці ще до виборів у Печерському районі зняли себе 28 кандидатів у депутати: незалежних і від різних партій (НРУ, КПУ, ЛПУ і СПУ). Президентська вертикаль виявляється жорсткою у тій мірі, в якій вона підкріплена горизонтальними підмурками. У такому районі стає спокійно і затишно, як у герцогстві, очолюваному Герцогом Первозванним, найбільшим — за визначенням — патріотом і наймудрішим керівником, що стільки доброго робить для району. Він може до того ж бути благодійником і заснувати свій Фонд (чи не за рахунок обов’язкових внесків «на розвиток району» при видачі ліцензій — хтось доброту ж має сплачувати?).

Однак що буде в такому герцогстві й усьому королівстві з урядовими рішеннями про дерегуляцію економіки, що приймаються в Україні на вимогу Європейської Співдружності? Зокрема, число ліцензійованих видів діяльності скорочується з 120 до 30, що об’єктивно веде до приниження ролі всевладного чиновництва. Невже Чиновник сам випустить із своїх рук свою зброю?

Надто повільне зростання правової культури нашого суспільства, яке нав’язується чотирирічним парламентським циклом, вимагає упереджувального законодавчого забезпечення політичного розвитку, яке б сприяло становленню самоврядування не місцевих номенклатурних кланів, а широких суспільних верств. Поширення пропорційної чи змішаної системи на місцеві вибори за умов, які б виключали можливість поєднання депутатської діяльності з професіональною в установах виконавчої влади, найкращим чином відповідало б потребам економічного розвитку, що більш швидкими темпами змінює наше життя (і поки що — в гірший бік).

Для таких ідеалістичних сподівань нема, на жаль, серйозних підстав — праві й ліві настільки захоплені політичним герцем на головній політичній арені у Верховній Раді, що наслідком цієї боротьби є повна анігіляція їх зусиль, а складова вектору нашого розвитку в широкому політичному просторі місцевого політичного життя має мізерну величину і спрямована в тому напрямку, який потрібен партії влади. Навіть після травневого рішення Конституційного Суду (за зустрічними позовами Президента і групи народних депутатів), яким підтверджено несумісність депутатських і службових повноважень головами рад і відповідних держадміністрацій, жодного судового позову не було, хоча, наприклад, в Києві це стосується як голови Київради, так і всіх голів райрад!