Між союзниками та попутниками

На зборах парламентської більшості минулого тижня, коли обирали нового координатора, стався епізод, який дуже точно охарактеризував не стільки розклад сил серед правих і центристів, скільки розподіл ролей між фракціями. В момент, коли прибулий з такої нагоди на вул.Грушевського депутат Суркіс спокійно обмінювався привітаннями з колегами по фракції, коли депутат Удовенко закінчив вітати щойнообраного координатором більшості депутата Карпова, депутат Черняк ледь не зіпсував всім настрій. Він почав уголос дорікати колегам по більшості, що вони не підтримали внесення до порядку денного питання про знищення в Україні символів тоталітаризму.

Потрусивши головою і впевнившись, що це не сон і ми не у 1991-му, а у 2000-му році, упіймав на подібних діях чи не більшість присутніх у сесійній залі. Коли депутат Черняк із відчуттям добре виконаної роботи затих біля вимкнутого мікрофона, згадався його виборчий округ в райцентрі Корець, де зарослу павутинням кімнату для прийому виборців цим депутатом врешті віддали для інших потреб. Та й що робити Черняку в своєму окрузі? Пам’ятники комуністичним вождям тут оперативно познімали ще десять років тому, згодом почали занепадати, а то й зовсім зникати іншi «символи тоталітаризму» — промислові підприємства, які колись давали продукцію, табори відпочинку, куди влітку їздили діти і багато інших прикмет «колишнього життя». Життя району, як і всюди довкіл, зосередилось навколо базару в райцентрі, за контроль над яким сперечаються місцеві влада та правоохоронні органи. Поруч з округом Черняка округ його колеги по костенківській фракції Павла Мовчана, який компенсує свої неприїзди до виборців регулярним потраплянням власної колоритної бороди на телеекрани. Безумовно, вороття назад, тобто в округи на наступні вибори, цим депутатам немає. Треба шукати своє місце, доводити свою потрібність на політичній сцені, аби не випасти назавжди із процесу, як випали свого часу нікому зараз не цікаві Степан Хмара, Микола Поровський і ще кілька десятків позавчорашніх політиків.

Прагнучи півтора року тому перехопити владу в Народному Русі, енергійно відтісняючи від керівництва партією ще живого Вячеслава Чорновола, теперішні костенківці ледь не відкритим текстом звинувачували голову партії у тому, що той не дає більш ефективно торгувати політичним авторитетом Руху та кількома десятками депутатських мандатів. Після розколу Руху і загибелі Чорновола група Костенка ніби отримала те, що хотіла. Їм вдалося зберегти рухівський «бренд» на знамені новоствореної партії, без якого можна було б вже зараз точити лопати для копання собі політичної могили. Та навіть зареєструвавшись під дивною назвою УНР—РУХ, керівники нової партії виявились нездатні припинити розвал своєї структури як в парламенті, так і в регіонах. І до розколу Рух на місцях не являв собою аж занадто потужної сили. Голоси виборців приносила більше розкручена назва партії, ніж реальний авторитет її місцевих діячів. Рік після розколу довів ситуацію до майже повного абсурду: у більшості областей активні рухівці не бачать між собою розбіжностей і прагнуть швидше об’єднатися, аби остаточно не втратити авторитет. А в столиці тривають довгі і безрезультатні переговори про об’єднання, яке неможливе у принципі. Не для того група Костенка вчиняла заколот, аби повернутися тепер назад у партію, де їхні місця вже розібрані. Притулитися ж як слід до партії Батьківщина — ризиковано.

Нині взагалі важко зрозуміти, чи об’єднувався Костенко з реанімованою із «Громади» партійною структурою у коаліцію, чи співпрацював, чи просто підтримував морально. Пішли все більше евфемізми, доцільні при обговоренні фінансових питань. Запитувати, чи давала «Батьківщина» гроші костенківському Руху нема у кого, бо ніхто не скаже. Тільки ситуативна реакція окремих осіб може навести на думку, що колись, може, і дали щось, а тепер все більше обіцяють. Між рядків доводиться читати інтерв’ю і заяви костенківців аби зрозуміти, що до чого. Так минулого тижня депутат Червоній заявив пропрем’єрській молодіжній ніби газеті, що «наша дружба з олігархічними фракціями була не зовсім продуманою». Саме продуманою, а не проплаченою, як кортить зрозуміти. Із Суркісом—Волковим костенківці явно не «дружили». Більше того, дуже часто робили акцент на національних коренях окремих олігархів вкупі із коренями колишньго сопартійця Бродського. Регулярно приїжджаючи на округ депутата Мовчана, згаданий вище депутат Червоній привселюдно називає депутата Удовенка «Іудовенком», як завжди, думаючи потім.

А думати треба, оскільки без Батьківщини, тобто партії, костенківцям буде зовсім нелегко. До «істинного» Руху по одному повертаються найбільш помірковані, добре відчуваючи, де буде закладатися фундамент нового правого блоку. Тим, кого назад не візьмуть, якщо навіть дуже попросять, залишається лише дістати заяложену платівку із «хітами» початку 90-х про монументи та українську церкву. Жалюгідна пародія, якою виявилась «масова акція» з недопущення до відбудованого Успенського собору ієрархів УПЦ, показала, що «церковна карта», навіть за масованої інформаційної підтримки ЗМІ, вже не є козирною. Ще можна галасувати про занепад української мови, але це зовсім не костенківське «ноу-хау». На полі показної ворожнечі до Росії вже давно пасуться вгодовані стада ще кількох десятків партій.

Відчайдушна заява Черняка про «боротьбу із «символами тоталітаризму» поза бажанням її автора висвітила відсутність у Руху-2 міцного грунту під ногами. Як і провінційні «символи тотілітаризму», які поступово заростають бур’яном, розвалюються і розтягуються населенням на будматеріали, політична платформа партії Костенка виглядає непрезентабельно. Розриваючись між «покупцями» і виборцями, рухівці Костенка втратили політичну вагу, достатню для самостійного політичного існування. Тому залишається нагадувати про своє існування у парламентській більшості заявами третьої політичної свіжості.