Молоді потрібні нові орієнтири

14 січня на першій шпальті «Дня» вийшла стаття учасника Острозького клубу, аспіранта Донецького національного університету Сергія Стуканова під заголовком «День Василя». З цієї події фактично розпочалася безпосередня участь редакції нашої газети в Громадській ініціативі щодо присвоєння Донецькому національному університету імені його видатного випускника Василя Стуса, постать якого в баченні журналістів газети «День» була і залишається взірцем громадянської позиції та мужньої безкомпромісності. Ще в січні 2008 року «День» та Острозький клуб розпочали Рік Василя Стуса, провівши в Острозькій академії «стусівські читання».

Від початку Громадської ініціативи колишніх і нинішніх студентів Донецького університету щодо надання йому імені Стуса пройшло небагато часу — стартувала вона наприкінці грудня минулого року зі звернення студентів до міністра освіти і науки Івана Вакарчука. Проте за цей нетривалий період ідея донецьких студентів обросла багатьма подіями і стала справою загальнонаціонального масштабу. Як писав «День», висловивши свою ініціативу, молоді люди зіткнулися з опором місцевого чиновництва та адміністрацією університету. Обурені студенти розпочали збір підписів під заявою до ректора університету Володимира Шевченка. За короткий термін вони зібрали сотні підписів не лише в Донецьку, а й по всій Україні. Свою підтримку прагненню студентства висловив міністр Іван Вакарчук, а в понеділок, як ми уже повідомляли, розібратися в цій ситуації ректору та міністру доручив Президент Віктор Ющенко.

Проти присвоєння імені Василя Стуса Донецькому університету виступили і представники деяких політичних сил. Студенти були переконані, що проти їх ідеї виступає Партія регіонів. Але, виявляється, тверезомислячі регіонали не вбачають нічого страшно в реалізації задуму донецького студентства. Вчора «День» звернувся до одного з лідерів Партії регіонів — Бориса Колесникова — з проханням прокоментувати ініціативу активістів Донецького університету. «Це — виключне право студентів. Якщо вони так бачать ситуацію — нехай буде так. Я ще раз повторю: це їх виключне право, а я, наприклад, довіряю молоді», — сказав він.

Нещодавно в гостях у «Дня» побував координатор ініціативної групи по присвоєнню Донецькому національному університету імені Василя Стуса. В розмові з головним редактором Ларисою Івшиною він розповів, як зародилась така ідея і яким чином молоді ініціативні люди добиваються її реалізації. Проте, як виявилося під час зустрічі, і сам Станіслав — людина непересічна та цікава. Рідний Донецький університет він закінчив з відзнакою, проте... за час навчання його шість разів мали відраховувати зі студентських лав. А все — за ту саму громадянську ініціативу. То він з корупцією боровся, то якісь акції влаштовував... «Після мого випуску викладачі сподівалися, що я забуду про рідний виш, — не дочекаються!», — з оптимізмом говорить Станіслав. Він переконаний, що виховуючи в студентах відчуття права на громадську дію, викладачі навіть не сподівалися, що рано чи пізно вона вибухне новою енергією. Аж тут — їхніми силами організовано загальнонаціональний збір підписів в підтримку перейменування рідного університету!

Розмова зі Станіславом Федорчуком здалася нам важливою і для наших читачів. Він — яскравий представник українського аристократичного (в сенсі високих устремлінь) Донецька — не нового, а давнього, який від нас тривалий час приховували. Тому ми пропонуємо вашій увазі фрагмент розмови Станіслава Федорчука та Лариси Івшиної.

Лариса ІВШИНА: — Станіславе, як ви прийшли до думки, що Донецькому національному університету необхідне присвоєння імені Василя Стуса?

Станіслав ФЕДОРЧУК: — Ця ініціатива народилася серед звичайних студентів, між іншим, факультету журналістики. Автор ідеї Олена Федоренко зараз працює в редакції порталу «NGO: Портал неполітичних новин» (http://ngo.donetsk.ua) (це наш основний інформаційний ресурс в Донецькій області). Олена цю думку висловила ще близько року тому. Хоча, треба сказати, є дуже велика кількість студентів історичного факультету, філології, випускників університету, для яких ця ідея була завжди актуальною, просто її ніхто не озвучував. Коли ж зібралися активісти донецьких громадських організацій, вони вирішили: чого, власне, зволікати? За процедурою, першою людиною, яка каже своє «так», щоб підтримати ініціативу присвоєння імені діяча університету, має бути міністр освіти і науки. Міністр своє «так» сказав. Наступним мав бути ректор університету, якому ми 29 грудня за допомогою листа повідомили про нашу ініціативу. Напередодні, 18 грудня, на наступний день після того, як ініціатива стартувала в ЗМІ, проти неї виступили особисто губернатор Донецької області Володимир Логвиненко і голова Донецької обласної ради Анатолій Близнюк. Уявіть собі, студентська ініціативна молодь, яка розіслала свій прес-анонс до ЗМІ, наступного дня отримує негативну відповідь від найвищих посадових осіб області.

Л. І.: — Це велике визнання. Вас сприйняли серйозно, отже, очевидно, розуміють, що в ваших силах довести справу до кінця.

С. Ф.: — У губернатора є досвід роботи з нами як з громадськими організаціями. Він знає, що проігнорувати нас не вийде. Цей досвід «взаємодії» з обласною адміністрацією залишився у нас ще з підготовки фотовиставки, присвяченій УПА, в Донецьку. Ми (тобто молодіжні громадські організації Донецька) самостійно підготували екскурсоводів, супроводжувальну інформацію, щоб люди не лише побачили саму виставку, а взяли з собою газети, буклети, які розповсюджувалися безкоштовно у величезній кількості. Єдине, що треба було від адміністрації, — це приміщення. Якраз із цим виникли проблеми, але ми все ж таки свого досягли. Ми не здаємось і плекаємо дух перемоги, хоча б у маленьких справах.

Л. І.: — Це правильно. На якомусь етапі маленькі речі бувають найважливішими.

С. Ф.: — Побачивши спротив нашій ідеї з боку донецької влади, ми звернулися до мого давнього знайомого, редактора сайту «Інша література» Сергія Пантюка. На «Іншій літературі» ми розмістили заяву до всіх небайдужих, лист до Президента України, до міністра освіти та науки, щоб люди висловили свою позицію. Ми, до речі, не розраховували на обов’язкову підтримку нашої ідеї. Але ефект був просто неймовірний. Під заявою підписалася велика кількість відомих в Україні поетів і письменників, підписувалися проректори університетів, представники наукової еліти. Для мене особисто найбільш цінним було те, що підписалося багато випускників Донецького університету. Свій підпис поставили навіть люди 1970-х років випуску, більше того, писали ті, хто особисто знав Василя Стуса, вчився з ним. Свої підписи ставила і ставить вся Україна, проте, що найприємніше, за статистикою переважає Схід. Ці люди повірили, що вони своєю позицією можуть щось змінити.

24 грудня ми провели прес-конференцію в Донецьку. Тоді вже було відомо: за тиждень до зимової сесії ми зібрали понад півтисячі студентських підписів, причому представників восьми факультетів, а не лише філфаку чи істфаку, для яких це питання є максимально зрозумілим. На цій прес-конференції, на наш черговий превеликий жаль, виступила заступник голови донецької «Просвіти» Марія Олійник (а головою є ректор ДонНУ), яка заявила, що син Василя Стуса Дмитро Стус проти такої акції. Зрозуміло, що всі місцеві ЗМІ записали саме це повідомлення, а не те, що ми їм намагалися розповісти. Нам же стало очевидно, що це чергова місцева інсинуація. Дмитро Стус насправді підтримує нашу ідею. Він сказав, що до останнього вагався, чи брати участь у прес-конференції, яку ми пізніше провели в Києві, проте коли зрозумів, що йдеться не про політичні акції, а про позицію студентів, відразу вирішив висловити свою підтримку.

А на лист ректору, який, як я вже казав, ми передали до його приймальні 29 грудня разом із зібраними на той час підписами, досі немає жодного відгуку, ні письмового, ні хоча б телефоном.

Головний меседж, який поширює місцева влада про нашу громадську ініціативу, це те, що цим займаються невідомі люди, за цією ідеєю стоять якісь страшні політичні сили, які жодного стосунку до студентства не мають.

Л. І.: — Парадокс, але в Україні люди самостійно, виявляється, не можуть проявити ініціативу. В усьому бачиться «підступна Америка». У 1985 році, коли Союз уже «конав», видатна людина помирала в мордовському таборі. Тепер студентам «викручують руки» за те, що вони хочуть присвоїти ім’я цієї людини своєму університетові. Такими студентами треба пишатися! А їм кажуть: «Ні! Пийте пиво, валяйтеся в калюжах, що хочете робіть, але, не дай Боже, не проявляйте громадянську позицію».

С. Ф.: — Коли ми починали цю акцію, то сказали студентам: за це вам нічого не буде — нічого хорошого.

Здобувши підтримку міністра освіти (а це був наш перший вагомий здобуток), ми зібрали найбільш ініціативних студентів і подарували їм примірники книги Олекси Тихого «Мова — народ». Це був дуже символічний подарунок. Олекса Тихий — теж виходець із Донбасу. Його працю «Мова — народ» знайшли у машинописах одного з місцевих дисидентів, а друком у видавництві «Смолоскип» вона вийшла завдяки саме цій молодіжній громаді, яка зараз бореться за присвоєння імені Василя Стуса Донецькому університету. І справа була навіть не в книжці, хоча вона, безперечно, достойна. Студенти відчули рух у правильному напрямку. Нехай це всього лише підтримка міністра, але це вже крок до мети.

Хочу наголосити, особа Стуса абсолютно позаполітична...

Л. І.: — Вона аполітична сьогодні. Бо такої політики, як сьогодні, він, швидше за все, не передбачав. Ви правильно говорите — це має бути надполітична акція. Тільки в такому разі вона матиме високий сенс. Людина такої громадянської позиції, надзвичайного таланту і мужності зараз потрібна Україні як індикатор глибини нездоров’я українського суспільства, щоб ми могли побачити, як далеко відхилилася стрілка норми. Хочеться спитати у тих діячів, які виступають проти присвоєння імені Стуса його ж університету: ким ви були, коли Василь Стус сидів у мордовських таборах?

С. Ф.: — Ви знаєте, ще 1981 року Стус написав пророчий вірш:
Вечірнє сонце соснами обгасне,
тріпнеться птахом і в зорі згорить,
і ти збагнеш пітьмою, що то — жить
і що — зникома мить і сонце ясне.
Тоді в отяглім погляді земнім,
о присмерковій стишеній годині,
цей скам’янілий мармуровий дим
скидається на образ України,
а ворожнеча синяви й оранжу —
тяжким хрестом або насланням вражим.

Василь Стус вищий за будь-які політичні сили та партії. І в нашій акції немає інших імен, крім імені Василя Семеновича Стуса, і не буде! Не буде прізвища Федорчука чи редактора порталу NGO Ткаченка... Про нас не йдеться! Не йдеться навіть про тих шістсот студентів, які поставили свої підписи під зверненням.

Л. І.: — Почувши про вашу ініціативу, до вас відразу приєдналися члени Острозького клубу. Між іншим, в січні минулого року «День» і Острозький клуб проводили стусівські читання в Острозькій академії. З Донецька приїхав аспірант Сергій Несвіт, виступ якого згадували в Острозі й цього року, бо він настільки добре підготувався і так цікаво розповів про Стуса! У мене вже тоді з’явилося відчуття, що студенти Донецького університету до постаті Василя Стуса ставляться не кон’юнктурно, а демонструють глибоке знання його біографії та поезії, а головне — розуміння. Для філологів Острозької академії виступ Сергія Несвіта став цікавою лекцією.

Багато людей можуть не знати, хто такий Василь Стус. Їм потрібно дати шанс і час. Минулий рік ми присвячували його постаті не просто для вшанування, а для того, щоб ті, хто раніше не розумів ваги слова Стуса, з іншого боку подивилися на нього, на незвичайну енергію людини, на його безпрецедентну історію в часи вже ніби вегетаріанського Радянського Союзу...

С. Ф.: — Так, Василь Стус зміг примусити радянську владу оскаженіти до нестями навіть не зброєю чи повстаннями, а своєю громадянською позицією. Ось саме тому ми переконані, що його ім’я має бути присвоєне університету, а не інші, які зараз почали пропонувати.

Л. І.: — Ми, звичайно, мусимо пам’ятати тих достойних людей, які робили важливі речі в радянські часи, але орієнтири у молоді сьогодні мають бути інші. Перед нами стоять зовсім інші завдання, відмінні від того часу. Не треба конфронтувати з людьми минулого. Та й з тими, хто зараз не розуміє важливості ваших вимог. Ви ж не зацікавлені в загостренні конфлікту, тому потрібно робити кроки назустріч своїм опонентам, щоб залишити двері відкритими...

С. Ф.: — Безперечно, ми хочемо не просто присвоєння імені, а й розуміння від адміністрації університету, місцевої влади. Нехай ім’я Василя Стуса стане першою цеглинкою нового українського Донбасу — адекватного, цікавого, інтелігентного, розумного...