«Мюнхенський синдром» у західній політиці
Політика західних держав, спрямована на поширення та підтримку демократичних цінностей, не завжди пов’язана з послідовним захистом і проявами солідарності з тими, хто у вельми важких умовах такі цінності виборює. Доволі часто Захід уважає за краще порозумітися з диктатором, домовитися з ним за рахунок якоїсь далекої молодої демократії, догодити авторитарному чи тоталітарному режимові в ім’я вкрай важливої мети — умиротворення ще одного Гітлера, Сталіна, Муссоліні чи Мао. І тоді демократичне суспільство, що одним лише фактом свого існування дратує «великого брата», стає об’єктом продажу чи обміну, коли його доля вирішується без консультацій з ним, без його згоди, в кулуарних змовах «фюрерів», «вождів світового пролетаріату» й західних демократичних політиків. Які в такий момент не вважають якусь там чехословацьку демократію вартістю, гідною обстоювання, що яскраво підтвердив рік не лише 1938, але й 1968-й.
Саме в такі моменти роль західних демократій стає зловісною, бо вони фактично виступають спільниками диктаторів і авторитарних лідерів, більш того, навіть провокативною, адже вони застосовують тактику пасивного придушення молодих демократій шляхом позбавлення їх права на необхідну оборону. Це відбувається у вигляді постійного, інколи доволі жорсткого спонукання жертв «великих братів» до «компромісів» з ними, поступок, одностороннього роззброєння, припинення спротиву. Приміром, будь-які спроби чехословацького уряду закликати до порядку судетських сепаратистів оцінювалися західними демократіями як «неконструктивні», як такі, що провокують Гітлера на агресію.
Фактично, Франція та Британія допомогли Гітлеру «без ексцесів» захопити Чехословаччину. Чим це закінчилося для самих «миротворців» чужим коштом, загальновідомо.
Як правило, такі дії обслуговуються не вельми принциповими журналістами, які прагнуть довести, що жертва сама в усьому винна. Здавалося б, феномен Мюнхена, сумнозвісна «мюнхенська змова», що віддала на поталу Гітлеру єдину демократичну державу Східної Європи та сприяла розпаленню Другої світової війні, мав би чогось навчити.
Але, як відомо, «історія вчить лише тому, що нічого не вчить». Адже після «мюнхенської змови» була ще змова ялтинська, потсдамська тощо. Навіть тепер у світі, що нібито змінився на краще, західні політики дуже часто воліють поступатися широко розрекламованими ідеалами демократії, прав людини, громадянського суспільства, аби не дратувати чи то Москву, чи то Пекін, чи то якогось екзотичного генерала з «третього світу».
До цієї сумної традиції належить стаття координатора від США в комітеті НАТО у справах Східної Європи та Росії Айри Строса (Ira Straus) у газеті United Press International (США) «Ющенко робить помилку» від 11 січня 2005 року.
За думкою Айри Строса, увесь сенс діяльності новообраного Президента України Віктора Ющенка має полягати в тому, щоб не дратувати Володимира Путіна і якщо й робити якийсь політичний крок, то лише з його дозволу. Пан Айра дуже засмучений тим, що Ющенко вже встиг учинити неправильно: «...ми стали свідками небезпечного кроку: на новорічних святах він стояв на трибуні поруч із президентом Грузії Михаїлом Саакашвілі — лідером грузинської революції троянд, що відбулася в листопаді 2003 р. Для росіян це все одно, що червона ганчірка для бика». Шкода, але доведеться ще більше засмутити пана Строса: якби поруч з Віктором Ющенком стояв Джордж Буш, це було б значно яскравішою «червоною ганчіркою» для росіян. То чи не збирається пан Строс рекомендувати своєму президентові ніколи не відвідувати Україну?
Можна відкрити пану Стросу ще одну «страшну таємницю»: не лише для деяких російських політиків, але й для мільйонів пересічних росіян саме існування України як незалежної держави є «червоною ганчіркою». То що порадить пан Айра нам зробити, щоб ці росіяни були задоволені?
Поки що він радить таке: «… Ющенку треба дистанціюватися від Саакашвілі, бо той, прийшовши до влади, почав конфронтацію з Росією». Насамперед, Саакашвілі, прийшовши до влади, запропонував Москві будувати добрі відносини між Грузією та Росією. Не він і не його країна були ініціаторами конфронтації. А відновлення територіальної цілісності країни є не лише правом, але й обов’язком президента Грузії. Американський автор постійно вимагає від Саакашвілі й Ющенка задоволення якихось таємничих «законних інтересів Росії», але не конкретизує їх… Найбільше пан Айра стурбований тим, як заспокоїти російську сторону, ніби це українські політтехнологи всіляко намагалися під час президентських виборів у сусідній державі розколоти Російську Федерацію, спровокувати там сепаратистські настрої, нацькувати одну половину російського народу на другу… Для пана Айри український народ, українська держава, виборці, що зробили свій демократичний вибір, нічого не варті в порівнянні з російськими «інтересами»… Сподіватимемося, що бодай інтереси США для пана Айри чогось таки варті, навіть на тлі універсальних російських.
Він пише: «Але насамперед Захід повинен продемонструвати, що не стане заохочувати Ющенка, якщо той проводитиме політику інтеграції із Заходом на шкоду російським інтересам. Йдеться не лише про свідомі дії на шкоду Росії: головна проблема полягає в тому, що це може статися абсолютно ненавмисно.
Якщо Захід відносно інтеграції України піде шляхом найменшого спротиву, не поєднуючи її конструктивними зусиллями щодо сполучення інтеграції України із Заходом з розвитком українсько-російських зв’язків, законним інтересам Росії може бути завдано серйозної шкоди».
Варто нагадати, що в нинішній Росії, де демократична перспектива розвитку суспільства залишилася в минулому, а національну ідею зведено до відновлення імперської суперсили, будь-які контакти України з ЄС і НАТО розглядатимуть як «серйозну шкоду законним інтересам Росії», що тлумачаться багатьма російськими політиками як право їхньої країни встановити свій абсолютний диктат на пострадянському просторі.
Поради Айри Строса на практиці означають цілковиту заборону європейського шляху розвитку для України та фактичну (якщо, не дай Боже, комусь у Вашингтоні спаде на думку їх дотримуватися) передачу України під московський протекторат. Щось на зразок Богемії й Моравії — була така держава у межах «законних інтересів Німеччини» і навіть мала свого президента, хоча про нього майже ніхто не чув…
Що ж стосується Росії, то для неї поради Строса означають потужну моральну підтримку авторитарних і тоталітарних тенденцій у політичній еволюції цієї країни і ще один удар по російській демократії, що й без того переживає нині не найкращі часи. Ця стаття пана Строса свідчить, що «дух Мюнхена» в західній політиці, на жаль, невмирущий і він ще принесе багато лиха як давнім, так і молодим демократіям у світі.
