На занедбаній ниві зростає бур'ян

Карл Поппер
«Відкрите суспільство та його вороги»

Президентські вибори викликали цілу гаму рефлексій, думок, аналітичних оцінок. Висловлених і залишених у собі. Поважних і не дуже. Цікавих і давно відомих, тим не менше актуальних. З вашого дозволу, додам до них щось своє.

ПРО СУСПІЛЬСТВО

«Прокляття, розпач і ганьба! Усю пройшов я Україну, І сам не знаю, де спочину, І де не стріну я раба», то сказав не гнівний Тарас, то зронив свого часу, дев'ять десятиліть тому, інший наш волелюбець і патріот Олександр Олесь. Розпач «програних» зрозумілий. Так, наше суспільство роз'єднане, атомізоване, не готове до серйозного вибору. Має воно й інші суттєві вади: у масі своїй залишається «совковим», із заниженими стандартами життя, не самостійним учасником, а споглядачем сучасної європейської цивілізації, без розуміння цінностей свободи і демократії, піддатливе засиллю політичної та економічної влади у «виконанні» різними кланами.

Нашому суспільству, його громадянам бракує самоповаги, почуття власної гідності, які має, скажімо, маленький народ далеких і не райських Фарерських островів і виражає їх просто: «Центр світу там, де є ми». Ось так! Ми теж ніби славного і гордого «козацького роду» і в генах наших ще щось залишилося, а однак... Чую: не маємо народу, нації, а є безлике, покірне долі населення. Це докір не йому, а нашій бездіяльно рефлексуючій «еліті», нашим політикам, духовним наставникам, вчительству, нашим зануреним у свої приватні інтереси бізнесменам...

І все ж вселяє надію те, що в першому турі виборів, коли, за висловом одного із знайомих, «було найбільш цікаво», наш «новатор», «популус» засвідчив свій національний інстинкт, у більшості своїй проголосувавши проти комуністів. Інша справа — за кого і за що, кому дісталися лаври переможця.

ПРО ВЛАДУ

Як і в інших посткомуністичних країнах СНД, влада в Україні, особливо виконавча, бере гору над суспільством, підминає його під себе. Головний метод здійснення нею своїх функцій — авторитаризм. Призначуваність президентом голів держадміністрацій замість їх виборності та підзвітності громаді, яка їх обирає, перетворення виконавчої «вітки» у важку сукувату «гілляку», постійне компрометування найвищого представницького органу — Верховної Ради, що вже набуло ознак боротьби з парламентаризмом, — все це посилює небезпеку знекровлення нашої молодої, слабенької демократії, послаблює можливості демократичного контролю за владою, за кулуарними діями уряду. Попри визнану всіма «успішними» країнами із соціальною ринковою економікою важливість державних інтервенцій в економічну сферу, немає підстав вважати, що для виходу із «всеохоплюючої» кризи і глибокої стагнації президент і його уряд мають бути наділені додатковими повноваженнями. Президент мав великі повноваження всі минулі п'ять років — і результат відомий. Кожен з нас на собі його відчуває. Ще комусь цього мало?

Важливо передусім те, що і як має намір робити влада, без заколисування суспільства на сон грядущий, мовляв, «все буде добре!». Не на догоду якимось теоретичним конструкціям, а з досвіду західної демократичної цивілізації відомий Карл Поппер (забудьмо Карла Маркса!) говорив, і хай це буде пересторогою для нас: інтервенціонізм уряду, втручання держави у політичні та економічні справи мають бути обмежені необхідністю захисту свободи; політики взагалі схильні любити особисту владу як таку; втручаючись у політику й економіку, влада в кращому разі вирішує питання тимчасові, ситуативні; особисті рішення і дії чиновників ірраціональні, їх навіть неможливо обговорити публічно через брак інформації та неясність принципів, за якими вони, ці рішення, приймаються. Без активного, енергійного спонукання суспільства правителі не мають жодних мотивів діяти в його інтересах.

Яким Президентом буде Кучма-2? Перед виборами, агітуючи за повторне обрання його на президентський фотель, він казав, що після сумних і нестерпних для народу п'яти років «навчання» (?!) побачимо його «іншим».Чи візьметься відкручувати назад, до справді демократичних норм життя все те, що так було «закручене» перед виборами його владною «вертикаллю»? Чи зруйнує всі зв'язки з мафійними кланами, поскубе «олігархів»?

Можливе й цілком інше: кризовий стан в Україні справді дійде до катастрофічного, і тоді для збереження «стабільності» і «цвинтарного спокою» (є таке похмуре визначення того, що нам нав'язують) не зупиняться перед застосуванням грубої сили.

Суспільство не повинно допустити цього, воно зобов'язане правом, наданим громадянам Конституцією, приборкувати своїх правителів, що зарвалися, і готові безоглядно діяти задля власного самозбереження.

ЩЕ РАЗ ПРО СУСПІЛЬСТВО

Яким воно мало б бути. Мені доводилося чути, що ми, українці, у своїх цивілізаційних, морально-етичних, економічних орієнтирах не станемо такими, якими є ті ж поляки, угорці, прибалти. Це, либонь, якась чужа пропаганда, розрахована на культивування серед нас комплексу меншовартості. Принаймні ми тут, у Галичині, близько стикаючись із поляками, а також з чехами, словаками (тисячі їздять туди на роботу) подібні твердження відкидаємо. Різниця між ними й українцями та, що вони уже давно зрозуміли: комуно-соціалістичну систему зреформувати не можна, її треба замінити, разом із вихованою нею й обтяженою попереднім досвідом номенклатурою. До нас дуже повільно доходить розуміння цього.

Наш політичний пейзаж після президентського «бою» потребує появи нової «армії» — потужної й енергійної, спрямованої на принципові реформи для відродження країни, гідної її громадян національно-демократичної партії, зі своєю розгалуженою організаційною мережею. Партії, яка принципово відстоює засади демократичного громадянського суспільства, зверхність Закону й Права в державі. Українець за своєю ментальністю власник і індивідуаліст, але він хоче бачити в своїй державі лад, порядок, той же німецький «орднунг». І «матеріал» для такої партії є, хоч ще розпорошений. Не змарнувати б його дрібним самолюбним політикам, об'єднати авторитети.

Нам усім ще належить зрозуміти, що демократія — то не просто «влада більшості» (історія знає приклади, коли тиранія спиралася на «волю більшості»), а громадянські інститути контролю за діями державної влади. Так само зрозуміти, що завданням і обов'язком влади є створення опозиційній «меншості» умов і можливостей впливати на неї ж, існуючу владу, за принципом: «меншість має рацію». Що будь-які зміни й поправки до Конституції припустимі лише в тій мірі, в якій вони, ці зміни, не загрожують демократії та свободі громадян. Що державний чиновник будь-якого рангу — не пан над громадянином, а оплачуваний суспільством його слуга, і держава — не його власність.

Формування такого громадянського суспільства й кращої держави — то не мрійливі фантазії «одиночок». Ідеальної держави немає, але існуючу можна і треба поліпшувати, — заповіли нам мудрі люди. Інститути громадянського суспільства, що керується розумом, виростають з «прозаїчного», в тому числу й зі створення самоврядних кредитних спілок, кооперативів, товариств за інтересами... Ви б знали, який солідний авторитет і впливи має в Польщі клуб імені Адама Сміта, що об'єднує найвідоміших бізнесменів та університетських інтелектуалів. То наша велика занедбана нива, яка чекає своїх орачів.

Закінчу знову ж «чужим» прикладом. Років із десять тому, після історичного «круглого столу», відомий краківський інтелектуал і прихильник «Солідарності» Стефан Кіселевський, нині уже покійний, сказав якось у своєму колі, і це пішло на телеекран: «Поляка треба за морду вести до демократії». То була мудра і добра людина. Польські обивателі пробачили йому цю «грубість», вона їм була потрібна як спонука ставати інакшими. Хотів би щось важливе почути від нашого шанованого Ігоря Юхновського...

Добре, що є таке мудре видання — газета «День», яка своїми кращими публікаціями в інтелігентній манері спонукує до того ж — ставати інакшими.