Надії-1991 та реалії-1999

Для того, щоб відповісти на всі ці запитання, в першу чергу, слід звернути увагу на причини, які лежать в основі вищезгаданих процесів.

СПАДЩИНА СРСР

Щодо причин розпаду Радянського Союзу, то вони лежать на поверхні. Не треба робити великий екскурс в історію для того, щоб нагадати нашим співвітчизникам про всі «переваги розвинутого соціалізму». Нескінченні черги, постійний дефіцит якісних товарів, замовчування або подання неправдивої інформації державними ЗМІ, тотальна цензура і обмеження політичних свобод, економічні, соціальні та екологічні проблеми, низький рівень життя радянських людей в порівнянні з високорозвиненими країнами світу і ще цілий ряд негативних явищ викликали недовіру народу до Комуністичної партії, що в свою чергу, призвело до розпаду СРСР і утворення на його теренах нових незалежних держав.

Для України, як і для інших союзних республік, незалежність стала фактом і тому їм не залишалось нічого іншого, як іти шляхом створення власних держав. Політична ситуація складалася так, що інтереси вищого державного керівництва співпадали з вимогами опозиції, тому процес юридичного закріплення незалежності пройшов швидко і без суттєвих ускладнень, отримавши широку народну підтримку, як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Слід зазначити, що на момент розпаду Радянського Союзу Україна, в порівнянні з іншими республіками, мала найкращі стартові можливості і всі сподівались, що ставши незалежною, вона швидко подолає всі перешкоди і стане однією із самих розвинених країн Європи.

Але, замість очікуваного результату отримали протилежний. Справа в тому, що руйнівний процес, який зародився в Радянському Союзі, продовжувався і в незалежній Україні. Керівна верхівка держави на чолі з Леонідом Кравчуком, боячись втратити владу, під тиском опозиційних сил пішла на поступки і прискорила демократичні процеси, але, крім позитивних результатів це мало і негативні наслідки. Люди, які протягом багатьох десятиліть жили в умовах тоталітарного режиму і звикли виконувати команди зверху, боялись приймати самостійні рішення, як цього вимагала від них демократична система. З огляду на те, що стару адміністративно-командну систему вже майже зруйнували, а нову ще не побудували, в суспільстві замість демократії запанувала анархія, яка супроводжувалась розгулом злочинності, тотальною корупцією, неконтрольованою приватизацією державного майна, чим і скористалися спритні ділки, які за цих умов нажили величезні капітали. Розвал економіки викликав і значний ріст безробіття, що в свою чергу призвело до зубожіння основної маси населення. Опинившись в такій ситуації, люди у всіх своїх негараздах почали звинувачувати демократів, які начебто привели країну до хаосу і безладдя і тому на президентських виборах 1994 року Леонід Кравчук, який в свій час був другим секретарем ЦК КПУ, а тепер уособлював демократів, програв представникові прихильників «сильної руки» Леонідові Кучмі, який обіцяв навести порядок в державі. Прийшовши до влади, маючи досвід роботи в адміністративно-командній системі, Л.Кучма почав діяти методами старої компартійної номенклатури. Команда Президента підбиралась за ознаками особистої відданості. В результаті в державі встановився тотальний контроль за економікою та іншими сферами суспільного життя. Надзвичайно високі податки та свавілля чиновників гальмували розвиток економіки і змушують підприємців іти на порушення законів, що робить їх вразливими для правоохоронних та інших контролюючих органів, що значно полегшує контроль за ними влади. В таких умовах працювати можуть лише ті підприємства, власники яких наближені до владних структур і можуть виклопотати собі відповідні пільги.

Знову, як і в радянські часи, у нас з'явилась каста привілейованих. Тільки колись то була партноменклатура, а тепер їх називають олігархами. Як тоді так і тепер ми знову маємо владу небагатьох. В той час як основна маса людей знаходиться на межі бідності і думає про виживання, невелика група людей отримує надприбутки. Така політика теперішнього Президента підриває довіру народу до держави, а так як проводиться під демократичними гаслами, то дискредитує і саму ідею демократії.

Саме завдяки діяльності першого і другого президентів України значна частина населення сьогодні не довіряє політичним силам демократичної орієнтації і все частіше схиляється на бік лівих радикалів, сподіваючись, що з приходом до влади комуністів настане стабільність і порядок. Але чи це дійсно так?

Знову повернемось до історії і згадаємо що викликало крах радянської системи.

І стабільність, і порядок, і матеріальна забезпеченість громадян були відносними. Держава дозволяла мати лише мінімум для прожиття і підтримання працездатності. Ще на пам'яті ті часи, коли не можна було заробляти більше встановленої норми. В таких умовах не було стимулу до праці, що в цілому негативно позначалось на розвитку економіки. Крім економічних факторів на загибель радянської системи значною мірою впливала і політична криза. Відсутність конкуренції з боку інших партій в умовах однопартійної системи призвела до того, що на керівні посади потрапляли люди, які за своїми діловими якостями не могли управляти державою, а потрапляли туди лише завдяки протекції. Також комуністи не змогли виконати своїх обіцянок щодо побудови безкласового суспільства і втілити в життя основний принцип комунізму: «от каждого — по способности, каждому — по потребности». На практиці все виглядало інакше і це було цілком очевидно. Кращі кадри почали виходити із рядів КПРС і це знекровило партію настільки, що вона більше не могла впливати на суспільні процеси. Яскраве підтвердження цьому — спроба консервативного крила Компартії організувати «ГКЧП», який розсипався за декілька днів від легкого натиску демократичних сил. Саме тому обіцянки лівих, що з приходом до влади комуністів настане порядок — це міф. В складі КПУ відсутні кадри, які могли б зайняти відповідні посади і ефективно управляти державою. Сьогодні поява значної кількості прихильників лівих аж ніяк не означає, що ці люди розділяють ідеї комуністів. Більшість громадян в такий спосіб виступає проти бездарної політики нині діючого Президента, звідси і феномен Наталії Вітренко.

Не змогла довести до кінця демократичні реформи і опозиція. Справа в тому, що демократичний рух був стихійним і погано організованим. У опозиції вистачило сил лише на повалення збанкрутілого режиму, але взяти владу в свої руки демократи не змогли. Причини були різні, але в основному це: постійні чвари в демократичному таборі, які не давали виступити єдиним фронтом, і відсутність у опозиційних лідерів практичного досвіду державного будівництва. В таких умовах і першим, і другим президентами України були обрані представники старої партноменклатури, які спирались на старі партійні кадри, а відсутність в Україні сильної і організованої опозиції призвела до узурпації влади адміністрацією Президента. І тому до цього часу процес демократизації у нас іде повільно і болісно.

НЕВЖЕ ІСТОРІЯ НАС НІЧОМУ НЕ ВЧИТЬ?

Сьогодні опозиція до діючого Президента розділилась на два ворогуючі табори прихильників і противників ідеї демократії та незалежності. В результаті ліві в усьому звинувачують правих, а праві — лівих. На жаль, жодна із сторін не хоче слухати аргументи іншої. В результаті протистояння виходить за межі розумного і сприймається тільки на емоційному рівні. Але, як завжди, істина знаходиться десь посередині, адже і в адміністративно-командній, і в демократичній системах управління є свої раціональні зерна. Що ж до незалежності України, то вона стала фактом, і дискусії на цю тему — пуста трата часу.

Найбільш виважену позицію в цих питаннях займають політичні партії демократичної орієнтації лівоцентристського, центристського та правоцентристського спрямування. Але, знову ж таки, реалізувати власні ідеї можна тільки через своїх представників у вищих органах державної влади. З огляду на те, як готуються до виборів президента демократичні сили, можна зробити висновок, що шанси провести свого кандидата на цю посаду у них невеликі. На відміну від комуністів і команди нинішнього Президента, майже всі партії демократичної орієнтації висунули своїх кандидатів на вищу державну посаду, хоча зрозуміло, що реальні шанси мають тільки двоє — Олександр Мороз і Євген Марчук. Знову ця ситуація нагадує попередні вибори Президента. Невже історія нічому не учить? Знову кандидати від демократичних партій будуть розтягувати між собою голоси, що в кінцевому результаті може сприяти перемозі Петра Симоненка або Леоніда Кучми. Перший, в разі його обрання на посаду президента, потягне Україну назад — у минуле, а — другий, якщо залишиться на посаді, буде заважати просуванню вперед — у майбутнє. І всі обіцянки нині діючого Президента щодо подолання економічної кризи і наведення порядку в разі його переобрання — це тільки пусті слова. Дуже влучно на цю тему колись висловився відомий український філософ В'ячеслав Липинський, який говорив: «Щоб судити про людину й передбачати, що вона може вчинити в майбутньому, треба знати, що вона робила в минулому». Що робив на посаді Президента України Л.Кучма всім добре відомо.

Цілком очевидно, що в цій ситуації хтось має поступитись власними амбіціями і віддати перевагу сильнішому. Слід пам'ятати, що провести розумні реформи і збудувати сильну державу під силу далеко не кожному, тому майбутній президент повинен мати не тільки «сильну руку», й «сильну голову». Він має бути відданим патріотом України, розумним і виваженим політиком, досвідченим керівником державного масштабу, мати добре організовану команду професіоналів, які знають що і як треба робити, на всіх рівнях відстоювати інтереси своєї держави і дбати про благо її народу.

Від нового президента народ чекає чітких і рішучих дій, спрямованих на виведення України з кризи і забезпечення демократичного розвитку суспільства.