«Наразі є дві небезпеки – Москва й олігархія»

16 липня 1990 року ми ще перебували в складі Радянського Союзу, в якому домінувала комуністична ідеологія, але невпинні самостійницькі процеси штовхали нас до незалежності. Звичайно, ми прагнули і виборювали самостійність, але наскільки українці були готовими до неї? Минуло чверть століття, і по ситуації в країні ми бачимо — не дуже. Це не означає, що ми мали залишатися в радянських умовах — ні, це означає, що ми отримали унікальний шанс на побудову власної держави, але не використали його. До старих проблем, які дісталися нам у 1990-х з минулого, в наступні роки додалися нові — оформлення кланово-олігархічної системи президентом Леонідом Кучмою. В ній ми по-суті живемо і досі — зі страшними наслідками для країни: втрати територій, людських життів, руйнації інфраструктури тощо. В яких умовах ухвалювалася Декларація про державний суверенітет України? Чому ми не змогли використати свій шанс? Які основні етапи кризи? В чому шукати альтернативу нинішній ситуації? В інтерв’ю «Дню» — політик, письменник, дисидент, Герой України Левко ЛУК’ЯНЕНКО:

— 12 червня 1990 р. Росія сама оголосила суверенітет і тим самим поставила перед фактом інші республіки, які входили до Радянського Союзу. Чи не було прийняття суверенітету Україною інерційним? І чи свідомо готові ми до цього відповідального кроку?

— Тут спрацювало те, що у Верховній Раді була Народна Рада. У складі Народної Ради (120 осіб) була патріотична частина. Хоча в ній теж були комуністи. У складі тієї Народної Ради була група за незалежність, тобто наша націоналістична група, яку я очолював. Ми були тоді в меншості, комуністи в більшості. Комуністи звикли служити Москві, бігати за нею, як собака за возом. Але ж по суті вони були українцями. Тому, коли Москва проголосила Декларацію про державний суверенітет Російської Федерації, наші українці раді були цьому прикладу, ухопилися за нього і також проголосували Декларацію про державний суверенітет України. Вони зрозуміли, що це дозволено. Як наслідок — за суверенітет України проголосувало 360 народних депутатів. Тобто великою конституційною більшістю. Справжніми ж прихильниками незалежності була Народна Рада, а в ній найбільш радикальна група. Ця група становила 28 осіб, політв’язнів потрапило у Верховну Раду — 12. Політв’язні якраз були дріжджами, які додавали свого духу в діжку з тістом.

Це як порівняти дитину, яка пішла в перший клас, з дитиною, яка вже в шостому. Чи можна звинувачувати дитину з першого класу, що вона не знає арифметичних задач із шостого класу? Та атмосфера, в якій ми перебували, — це була комуністична ідеологія, яка наповнювала голови всіх. Ми жили під цензурою. На очі кожного були вдягнені червоні московські окуляри. Україна була колонією триста років. Про самостійність думали лише ті, хто сидів у концтаборах. А ще більш-менш ті, хто жив у Галичині. У Східній Україні слово «націоналізм» означало концтабір. Батько боявся сказати синові, мати боялася сказати донці слова «самостійна Україна». Це слово було заборонено наглухо. Тоді просто був такий стан політичної зрілості нації. Ми тоді скористалися тим, що була невеличка група дуже активних борців, яку ми загітували, і це був процес прозріння.

— Зараз багато хто говорить про те, що нинішній парламент абсолютно девальвований. Тоді, попри те, що більшість була комуністичною, зрештою було прийнято і Декларацію про суверенітет, і Акт про незалежність, і Конституцію 1996-го року, й інші важливі документи. Як ви оцінюєте еволюцію парламенту в часі?

— Рада ХІІ скликання, яку потім перейменували в І-го скликання була реально найчесніша. Тому що і комуністи, і «чекісти», і секретарі обкомів, і голови облвиконкомів — це люди, якими була наповнена Верховна Рада, які жили на заробітну плату. На зарплаті була Народна Рада, бо це — учені, лікарі, вчителі, журналісти, поети, письменники. Відсутність особистого матеріального інтересу нас урівнювала. Тому дискусія між націоналістами і комуністами була чесною. Вони не були лукаві. А через те, що історична правда була на нашому боці, тобто на боці націоналістів, вони визнавали нас. І це уміння визнати правоту іншого була характеристикою для тієї першої Верховної Ради.

Те, що Україна була колонією, то це ж сліпому видно, а тим паче, всі політики були підковані в історії. 16 травня ми прийшли вперше в будинок Верховної Ради. Тоді ми — Народна Рада — «розподілили» між собою всіх комуністів. Ми жили всі в готелях і взялися «обробляти» комуністів — з трибуни Верховної Ради, в коридорі, в туалеті, в буфеті, а після закінчення роботи йшли в готель до них. Брали пляшку горілки, вина і до дванадцятої години ночі дискутували. Зрештою, за два місяці ми їх загітували, бо вони були українцями і в наших словах бачили правду. Як наслідок — вони проголосували за Декларацію про державний суверенітет.

— Чи могли ви тоді собі уявити, що можлива ситуація, за якої Росія введе свої війська в Україну і вбиватиме українських громадян?

— Хтось міг усвідомлювати, а хтось ні. Усвідомлювали політв’язні. Вони сиділи в концтаборах, де були вояки Української Повстанської Армії, які були виховані Організацією Українських Націоналістів, а вона своєю чергою була продовженням боротьби Української Народної Республіки. Тому всі прекрасно знали, що москалі завжди воювали проти українців. Розстрілювали навіть за те, що у вишиваних сорочках ходили.

А тепер поглянемо на інформаційну ізольованість. Якщо людину позбавити іншої інформації, то вона потрапляє під повний вплив. Усі ж чують, яку ахінею зараз говорять москалі. Це ж повний абсурд, який є результатом тотальної обробки мозку. Так і українська нація була оброблена за довгий період. Тому про те, що може бути війна в майбутньому, знали націоналісти, знала група «За незалежність» у Верховній Раді, але зрозумійте — нас тоді слухати навіть не хотіли. Люди були наповнені пропагандою, що росіяни і українці — це єдині слов’яни, що у нас є спільні інтереси, що ми брати і так далі. Розумніші знали, які вони «брати», бо читали історію і пам’ятали — голодомори, знищення православної автокефальної церкви, знищення так званих куркулів, наступ на селянство, депортація в Сибір... Для абсолютної більшості вся ця інформація була закрита.

У Москві проголошення Декларації про суверенітет було боротьбою між Єльциним і Горбачовим. Їхня боротьба фактично врятувала нас від наступу на Україну. Як наслідок —наш національно-визвольний рух продовжив розвиватися. Навіть сьогодні нам ще треба багато чого зробити, щоб консолідувати українську націю.

— Що для цього потрібно?

— Для цього слід спочатку перейти на українську мову, бо у нас інформаційний простір досить кульгає в цьому питанні. Газета «День» є одним із механізмів поширення українського інформаційного простору. Але загалом який інформаційний простір ми маємо? Їдеш у машині й чуєш дуже багато російськомовних передач. Та ж сама проблема з телебаченням. А разом із російською мовою до нас іде і їхня ідеологія, тобто старі поняття. За 24 роки незалежності Україна не зайнялася викоріненням російської ідеології з голів українців. Тому в нас так тяжко все йде, і ми дуже повільно рухаємося.

— Ми зараз маємо достатньо радикальних течій на кшталт «Правого сектору». Низка з них себе дуже добре показали на сході України у війні. Але є й такі, що їх використовував Кремль як силу для провокацій. Яка тут небезпека?

— Росія має величезний досвід розвідувально-диверсійної діяльності. Вона може підкупити членів парламенту, міністрів і таке інше. Зараз вона просякнула все наше суспільство своєю агентурою. У нас завжди була відкрита «п’ята колона» — це Комуністична партія. Це ж філія КПРФ. Це те, що відомо. А скільки невідомо. Скільки було невідомої таємної агентури. Хто з тієї агентури зізнався? Я знаю тільки одного, хто визнав, що він був пов’язаний із КДБ.

— Хто саме?

— Це Філарет. Я знімаю капелюха перед ним у повазі до його чесності. Він зізнався у співпраці з КДБ і таким чином обірвав свій зв’язок із Московією. Але хто визнав це, наприклад, зі Спілки письменників, яка майже вся була агентурою Москви? Народний Рух мав би бути опозицією до офіційної президентської влади, але його знищили як опозицію. Позбавивши народ опозиції, вони позбавили його надії на краще, бо не було альтернативи. Тоді настало розчарування, сум, журба. Ось що зробила московська агентура через керівників Руху. І зараз таке може бути. Москва у будь-який спосіб може всунути нам і диверсантів, і кого завгодно.

— У перспективі, які стратегічні небезпеки на нас чатують? Не лише зовнішні, а й внутрішні.

— Основні національні небезпеки дві. Перша — це Москва. Друге — олігархічна верства. Вони експлуатують нашу землю, наші корисні копалини, працю наших людей. Але на цьому тлі ми маємо процес дуже активного прозріння українців. Із громадян вони стають нацією. Просто цей процес обтяжений багатьма моментами, зокрема, повторюю, Москвою, олігархатом тощо.

— У вас немає відчуття, що зараз народ існує окремо, а влада окремо? І чи маєте надію на нинішню владу?

— Влада діє відповідно до активності народу. Якби народ був активніший, то влада мусила б слухатися цього народу. Якщо народ не достатньо активний, то влада робить те, що вона сама хоче. Між владою і народом є мотузка. Якщо народ тягне мотузку на себе, то обмежується свавілля бюрократії. Інакше бюрократія перетворюється на п’явок і висмоктує безжально кров з народу. На жаль, наш народ у переважній своїй більшості є рабом. Такими ми вийшли з комуністичного режиму. Але з 2012 року вже почали брати участь у виборах багато тих, хто народився у незалежній державі. В їхніх душах менше рабства, і тому вони активніші. На жаль, молодь ще мало ходить на вибори. Старше покоління іде на вибори не з любові до виборів, а з боязні. У них у кістках ще той комуністичний страх, що як не підеш на вибори, то тебе викличуть, покарають, осудять. Треба усвідомлювати, що у нас була московська окупація, яку здійснювали під керівництвом Комуністичної партії, а олігархи з’явилися за Кучми. Це бандитські методи, які перетворилися на державну машину. Це явище шкідливе і суперечить нашому духу. Проти нього треба боротися. Після перемоги над агресією Москви треба зайнятись олігархами. Але нам пощастило, адже у нас поруч зі злодіями на верхівці є і порядні люди. Можливо, їх було недостатньо, щоб вони дали відповідний дух для влади, але їх було достатньо для гальмування деяких шкідливих процесів. На них треба спиратися.