Нащадок Богдана Хмельницького
Гортаючи книжки про Левка Ревуцького, відцензуровані пильним ідеологічним оком, бачимо лише безконфліктні загальники: в гімназійні роки брав лекції у Миколи Лисенка, визначився як блискучий піаніст, закінчив юридичний факультет Свято-Володимирського університету та консерваторію по класу композиції Р. Глієра, з 1924 року жив і викладав у Київській консерваторії, виховав плеяду українських композиторів та теоретиків. Таке враження, що доля килимом стелилася під ноги - нагороди, титули, премії, зірка героя...
На щастя, була царина, де цензорська компетентність "шкутильгала", - музика. Тут уже дослідники могли говорити правду. Його музика - за рівнем мислення така українська, - стала містком від високого класично-романтичного стилю до нових звукових сфер, які в Європі назвали імпресіонізмом та експресіонізмом. Дві симфонії, фортепіанні твори та концерт, численні хори та експериментальні обробки фольклору, а загалом і не так багато, порівняно з багатьма іншими композиторами, - проте якої якості! Майже кожен твір, навіть найменший, опрацьований бездоганно.
Ось тут і починаються запитання: адже відомо, що те відродження - розстріляне, а як склалася доля Ревуцького? Якщо уважно подивиться на хронологію, побачимо: митець, що так плідно й натхненно працював у 20-30-ті роки, після 1936-го майже припинив композиторську творчість (у 50-ті роки - після гострої критики Лятошинського - Ревуцький знищив свою 3-тю симфонію, а в 60-ті по пам`яті реконструював оркестрові твори, що загинули в Києві під час війни). Та дивина: саме тоді, коли він припинив творити й цілком присвятив себе педагогіці, йому почали віддавати найбільші почесті - ніби вся та функціонерно-тоталітарна система культуррегентів покаянно вибачалась перед митцем.
Левкові Ревуцькому самою долею було покладено стати своєрідним національним символом. Йому та його старшому братові Дмитрові. У 20-30 роки брати Ревуцькі творили дуалістичний феномен української культури, скерований на утвердження національної ідеї. Дмитро - фольклорист, лисенкознавець, філолог, перекладач та пропагатор мистецтва, за натурою екстраверт. Левко - інтроверт, цілком заглиблений у проблеми музичного світу, в таїну звукосполучень, "вищу алгебру" музичних теорій.
Брати Ревуцькі походили зі славних українських родів: по батькові від легендарного козака Петра Ревухи, що воював під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сегайдачного й від якого пішли дві гілки Ревуцьких - центральноукраїнська та сполонізована Ржевуських, а по матері мали за рідню Стороженків, Лисенків, Лизогубів і, зрештою... у дев`ятому коліні виявилися нащадками гетьмана Богдана Хмельницького.
Тобто, Ревуцькі - постали своєрідним монолітом, який не так просто було розтрощити, особливо в добу "національних загравань". Була спроба знищити їх поодинці. Влітку 1919 року Левко Миколайович чудом уникнув розстрілу, провівши майже добу в камері смертників Ічнянського ЧК. Врятувала ... "Пісня про Бондарівну", співом якої брат Дмитро зворушив серце чекіста-українця.
До самої війни Ревуцьким давалося взнаки їхнє "непролетарське походження". В архівах КДБ вони постійно значаться як "українські буржуазні націоналісти", й, певна річ, ведеться нагляд. Дмитра 1932 року позбавляють роботи, Левкові - на той час уже визнаному композиторові - настійно рекомендують поголити "націоналістичні вуса". Заарештовують їхніх друзів, колег. У коридорчику Ревуцьких, біля дверей, постійно стоїть валіза з готовими "на виїзд" речами господаря.
Думаю, що вберіг тоді Левка Ревуцького його вчитель Микола Лисенко. Найбільша хвиля репресій збіглася з державним замовленням здійснити нову монументальну редакцію опери "Тарас Бульба". А хто міг це зробити краще, ніж колишній учень, який прекрасно відчував особливості творчого мислення вчителя?
Лев Миколайович, ніколи не говорив ні про репресії, ні про тоталітаризм. Однак в його класі були учні - діти репресованих, звинувачених у космополітизмі. Він надсилав листи на захист заарештованого композитора Я. Яциневича, зберіг ноти та фотодокументи репресованого львівського композитора В. Барвінського, листувався з дружиною страченого композитора В. Богуславського, порушував питання про реабілітацію імен багатьох розстріляних діячів української культури. Та й сам факт написання загальновідомої його пісні "Із-за гір, з-за гір високих" (а музика вдалася!), як тепер відомо, був прагненням врятувати свого друга Максима Рильського. А скільком студентам він, не афішуючи, виплачував стипендії з власних коштів!
Окремо треба сказати про взаємини Ревуцького та Лятошинського, які відзначалися доброзичливістю, повагою, інтелігентністю. Проте в 50-ті роки - часи ідеологічної боротьби за мистецтво соцреалізму, коли за їхніми спинами охочі до розбрату люди робили з Ревуцького ікону, а Лятошинського цькували як модерніста, стосунки ускладнилися. На жаль, і сьогодні є люди, які хотіли б і надалі розвести цих двох титанів нашої культури якомога полярніше. Тож не зайве зацитувати рядки написані рукою Бориса Миколайовича на власному фотопортреті (а вже його ніхто не примусив би зробити щось проти волі!), датовані 9 січня 1965 року (за три роки до смерті Лятошинського): "У роки, може бути, недалекі від "фінішу" на добрі спомини про наш спільний "старт" у 1913-1914 роках - Льву Миколайовичу Ревуцькому - Б. Лятошинський". До цього додамо: йдучи на пенсію, Ревуцький особисто попросив Лятошинського "вивести у люди" свого останнього здібного учня Леоніда Грабовського, чиє ім`я сьогодні добре відоме у світі.
