Навіщо викликають привидів?

У ньому Прілєпін проводить чітку межу між досягненнями колишнього СРСР (які він приписує Сталінові) і проблемами нинішньої Росії: «Ми заробили мільйони на заводах, побудованих твоїми рабами і твоїми вченими. Ми збанкрутували зведені тобою підприємства й повели отримані гроші за кордон, де побудували собі палаци. Тисячі справжніх палаців. Ми продали закладені тобою криголами й атомоходи і купили собі яхти».

Прілєпін мимохідь визнає злочини Сталіна: «Ми говоримо майже правду, що ти не шкодував і періодично винищував російський народ». Проте відмовляється покласти вину за сучасну демографію Росії на Сталіна: «У сьогоднішньому семимильному, безперестанному зникненні населення країни і народної аристократії ми невпинно і самовіддано звинувачуємо — який чарівний парадокс! — Тебе! Це ж не ми вбили російське село, російську науку і звели російську інтелігенцію на рівень босяків і Бастардо — це, не смійся, усе ти. Ти! Померлий 60 років тому!»

Хоча якщо були цілі покоління вбитих і замучених, то демографічні ями мають повторюватися не лише через одне покоління. Тим більше це стосується країн із так званим демографічним переходом від традиційного до сучасного типу відтворення населення, який СРСР пройшов за часів Сталіна. Як відомо, народжуваність в Україні на одну жінку в 1920-х роках становила 6, а 1953-го — ледь сягала 2. «Викошування» цілих поколінь, зокрема й дітей, за таких умов — у момент цього переходу — означало підрив ресурсів життєздатності народу не лише на десятиліття, а значно довше. І ці ями повторюються в кожному поколінні, що прекрасно бачать демографи на «демографічних пірамідах» — розподілі населення за віком. Замість 600 млн населення, виходячи з тенденцій початку ХХ століття, нині Росія має ледь 140. Проте Прілєпін бажає цього не помічати — його фраза красивіша за дійсність. Це вже не кажучи про певний фальш в адресуванні своїх закидів саме лібералам. Адже режим нинішньої Росії майже з усіма його олігархами й «досягненнями» виріс із «дітища» Сталіна — НКВС.

«Ми говоримо, що ти сам хотів розв’язати війну, хоча так і не знайшли жодного документа, який доводить це», — пише Прілєпін, впритул не помічаючи договору Молотова — Ріббентропа про розподіл Європи радянським і фашистським режимами. І ще є безліч інших документів. Але Прілєпін їх не читає, він пише міфи широкими мазками. «Ти стояв на чолі країни, яка перемогла в найстрашнішій війні за всю історію людства», — справедливо зазначає російський письменник, при цьому забувши додати, хто ту війну розпалював разом із Гітлером.

А наостанок автор розкриває джерело свого «творчого катарсису»: «Ти (Сталін) зробив Росію тим, чим вона не була ніколи, — найсильнішою країною на земній кулі. Жодна імперія за всю історію людства ніколи не була така сильна, як Росія за твого керівництва». Знаючи історію, можна легко посперечатися із цим твердженням і згадати стародавній Рим, Британську імперію на чверті (навіть не 1/6) суходолу або США. Але проблема не в цьому, а в тому, що автор викрив суть свого екстазу, який поділяє значна частина російського суспільства. Відчуття, що тебе бояться, значно важливіше за життя інших, а подекуди — і своє. Тож у випадку Прілєпіна і в загальному випадку суспільства психіатри мають над чим працювати.

Усе це вчить нас, що в історії нічого не змінюється.

Майже 200 років тому спостережливий француз Алексис де Токвіль відвідав США — і досі нинішню (!) політичну систему Штатів з усіма її проблемами й недоліками вивчають за його книжками.

Італієць Гваньїні у ХVІ столітті написав про Московію: «Здебільшого в цих областях спостерігається, що раби мають вдячність до панів, а дружини — до чоловіків, якщо частіше від них зазнають побоїв, тому що вважають це проявом любові. І не тільки слуг, а й багато знатних, видатних людей і чиновників часто б’ють палицями і публічно, і приватно, за наказом великого князя, і зовсім не вважають це ганьбою. Вони навіть вихваляються, що государ цим самим виявляє їм знак любові, а покарані дякують йому, кажучи: «Будь здоровий і неушкоджений, пане, царю і великий князю, за те, що ти раба і селянина свого удостоїв побоями повчити». А ще раніше німець Герберштейн писав: «Цей народ знаходить більше задоволення в рабстві, ніж у свободі. Адже здебільшого пани перед смертю відпускають своїх рабів на волю, але ці останні негайно віддають себе за гроші в рабство іншим панам. Якщо батько продасть сина, а його відпустять на волю, то батько за правом батьківської влади може продати його ще і ще раз». Тому історик, звичайно, не здивується появі ідей Прілєпіна.

Звичайно, серйозного ставлення потребує не сам Прілєпін, який в інформаційному суспільстві зробив собі вдалий PR на завідомо резонансній темі, а, власне, симптоми суспільства, який він виявляє.

Відомий анекдот: яку б каструлю не намагалися зробити на радянському конверсійному заводі, виходить автомат Калашникова. Так само в сучасній російській навколополітичній дискусії: про що б не говорили, виходить про Сталіна.

«Твоє ім’я свербить і свербить у нас усередині, нам хочеться, щоб тебе ніколи не було», — пише Прілєпін, нібито звертаючись до Сталіна. А насправді все навпаки. Бажання довести свою значимість іншим найпростішим (чи єдиним?) доступним способом — через страх, сидить всередині не лише в Прілєпіна.

По суті, ця дискусія свідчить, із якою швидкістю архаїзується Росія. У країні дедалі гірше літають супутники, зате відбувається середньовічний процес над «Пуссі Ріот», країну поєднує все менше і матеріальних, і, що найголовніше, нематеріальних зв’язків. Усе це на тлі вибухового розвитку колишнього «третього світу». До того, що російське суспільство доведено до такого стану, не може не мати прямого стосунку людина, яка вбила мільйони членів цього суспільства, розшматувавши природну суспільну ієрархію, спотворивши тканину суспільної атмосфери злочинами колосальних у світовій історії масштабів. Власне, Радянський Союз як державу чи не найбільше підкосив саме масштаб його злочинів, коли мільйони людей було розтоптано режимом, а більшість решти — ображено. Рухатися цим шляхом, зводячи його на п’єдестал, означає іти прямісінько у прірву. Чи то сила помутніння, чи то заскорузлість національних інстинктів змушує дивуватися, як можуть люди, які називають себе патріотами Росії, кликати її туди.

Олександр ПАЛІЙ — історик, автор книжок «Ключ до історії України» (2005), «Історія України» (2010), член виборчого списку Української платформи «Собор»