Небезпечна гра в «демократію по-плебейському»

Події в політичному житті України стрімко розвиваються. Це факт. А водночас після виборів до Верховної Ради в плині цих подій настає якщо не павза, то певне сповільнення — чи до другої половини серпня, чи взагалі до початку вересня. За цей час мають відбутися всі процедури конституювання щойно обраного парламенту (чи радше того, що нагадує парламент...). Далі — вже після цього — має скласти свої повноваження чинний уряд і бути сформований новий Кабмін. Отож, якщо не станеться форс-мажору, павза ця дасть відповідальним політикам і некупленим аналітикам певні можливості для осмислення ситуації, в якій опинилася країна, для оцінки зовнішніх і внутрішніх загроз та для пошуку шляхів виходу з тих глухих кутів, у яких опинилися українці (усвідомлює більшість із них це чи ні). Одне слова, буде час для напруженої інтелектуальної роботи, яка неодмінно до певної міри супроводжуватиметься мовчанкою в публічному просторі — адже поспішні висновки та незрілі пропозиції можуть виявитися дуже небезпечними.

На жаль, на такі пропозиції слабує чимало з діячів президентської команди, і це те, що можна впевнено стверджувати вже сьогодні, не чекаючи до вересня, бо маємо цілу низку заяв високопоставлених діячів «Зе!»-оточення, і навіть самого Президента Зеленського.

Скажімо, шеф Офісу Президента (ОП) Андрій Богдан запропонував було референдум про мирні переговори з «ДНР/ЛНР» і Москвою (на практиці й у першому випадку це будуть переговори з тією ж таки Москвою). Але ж ідеться про коло питань, з яких референдуми, над усе під час війни, не проводяться ніде й ніколи. Адже люди схильні в таких умовах керуватися не розумом, а острахом, роздратуванням, утомою тощо, що може призвести до голосування проти інтересів своєї країни, ба більше, проти своїх особистих інтересів. Тим паче, якщо в медіапросторі країни вільно почувається та посилює позиції «п’ята колона» агресора...

А №1 списку «Слуги народу» Дмитро Разумков висловив ідею, що слід проводити місцеві референдуми з питань декомунізації. Реалізації цієї ідеї на практиці означає швидкий розпад країни; ми вже мали засилля комуністичної символіки й топонімії на Донбасі й у Криму, наслідки загальновідомі. Ба більше: виходить, що частина України матиме можливість «демократично» обрати життя по-комуністичному, бодай на рівні символів? Нагадаю, що за даними «Чорної книги комунізму» жертвами комуністичних режимів у світі стало близько 100 млн людей, це незрівнянно більше, ніж жертв нацизму та фашизму, і сама ідея проведення таких референдумів виглядає блюзнірством.

Відзначився зі своїми пропозиціями і Президент. Він заявив на зустрічі з громадськими активістами, що питання про укладення мирних угод з Росією слід винести на референдум, бо це спосіб з’ясувати думку суспільства: «Ми повинні чути кожну людину. Це не законодавчий референдум, а інформаційний: громадяни, що ви думаєте. Це нормальна розмова з людьми». Можливо, й «нормальна», але не в межах політико-правової практики. По-перше, жодні «інформаційні референдуми» в світовій практиці досі не зустрічалися і навряд чи зустрінуться. По-друге, щоб дізнатися, що саме думають громадяни, достатньо провести соціологічне опитування, охопивши десь так 30 тисяч респондентів, що покаже ситуацію і в загальнодержавному, і в регіональних розрізах. По-третє, на референдум потрібно не менш ніж 2 млрд гривень, а це означає скорочення витрат чи то на соціальні потреби, чи то на армію, чи на освіту. По-четверте, референдум самим фактом проведення викличе суспільну нестабільність — і т.д., і т.ін.

Це все (приклади можна наводити ще і ще) засвідчує, що «Зе!»-команда не надто добре розуміється, що таке референдум, які його різновиди існують, якими є переваги й ґанджі цього політичного інструменту. Проте ця команда все одно має намір запровадити практику постійних референдумів, як загальнодержавних, так і місцевих, тим самим перетворивши пряме народне волевиявлення на ключовий елемент політичної системи України. Мовляв, оце й буде справжня демократія.

Насправді референдум — це ще не демократія, ба більше — він зовсім не є питомою ознакою демократії. Згадаймо лише, що великим любителем усенародних голосувань був Адольф Гітлер. Він 1934 року на підставі референдуму легітимізував своє всевладдя, об’єднавши посади президента і рейхсканцлера. При цьому голосування не було одностайним — проти висловилися понад 10% виборців, і вони не зазнали репресій (демократія?). А за рік до цього на підставі так само референдуму Німеччина вийшла з Ліги Націй — попередниці ООН, — бо та, мовляв, небезпечна для німців, нав’язуючи їм чужу волю та руйнуючи етичні пріоритети (95% голосів «за»). Надалі Гітлер не раз ініціював референдуми з питань легітимації своєї територіальної експансії (вони, за звичаями того часу, звалися плебісцитами). Й аншлюс Австрії також був у 1938 році оформлений плебісцитом — але за місяць після окупації цієї країни.

Чи дивно, що Гітлер вигравав усі ці референдуми, навіть без прямих репресій проти своїх опонентів — за умов, коли німецька преса й інші медіа були вже «уніфіковані» відомством Геббельса та коли після тривалої кризи в Німеччині тоталітарна влада змогла домогтися в країні зростання добробуту «істинних арійців» і загальної соціально-економічної стабільності?

І чи дивно, що Конституція нинішньої ФРН забороняє референдуми?

Президент Білорусі Лукашенко також полюбляє референдуми. Перший із них (1995) легітимізував повернення до совєтської (з незначними змінами) державної символіки та надання російській мові статусу другої (реально — першої) державної (за це проголосувало понад 80% виборців). Крім того, глава держави отримав право достроково розпустити парламент. Другий референдум (1996) легітимізував суперпрезидентську форму правління (де-факто — диктатуру) і водночас відкинув скасування смертної кари, вільний продаж землі та виборність місцевих органів влади (ці питання запропонував парламент, після цього розігнаний Лукашенком). Третій референдум (2004) дав можливість Лукашенку обиратися президентом стільки разів, скільки йому захочеться. Проти цього виступило лише 11% учасників голосування. Знов-таки, спрацювала як підпорядкованість медіапростору владі, так і тодішня певна соціально-економічна стабільність.

Скажуть: це ж приклади з життя держав, де існувала чи існує лише фікція демократії! Добре, згадаймо проведений 2016 року референдум у дуже демократичних Нідерландах щодо Угоди про асоціацію між ЄС й Україною. Тоді з 12 862 658 нідерландських виборців «ні» асоціації сказали 2 509 395 — і саме вони виграли референдум в силу специфіки законів цієї країни. Виявляється, щоб унеможливити такий результат, прихильники Асоціації мали б агітувати голландців... зігнорувати референдум, тобто виявити свою громадянську пасивність. Тоді б у голосуванні взяло участь менш ніж 30% усіх виборців, і результати референдуму були б недійсними, а так на виборчі дільниці прийшли аж 32% громадян, і простої їхньої більшості вистачило. Абсурд? На нашу думку, так. Але така вона, «референдумна демократія»...

Єдина, мабуть, країна, де здійснення демократії через референдуми має успіх — це Швейцарія. Проте варто не забувати, як вона до цього йшла, які політичні буревії (іноземна окупація, спроби поділу держави між сусідами, тривалі громадянські війни) трусили її в першій половині ХІХ столітті, аж поки демократичний устрій у ній не визрів і не стабілізувався. Та й у ХХ столітті вона мала чимало проблем (скажімо, Гітлер прагнув розколоти швейцарців, там активно діяла нацистська «п’ята колона», і була вже готова до вторгнення спеціально сформована армія — але швейцарська нація без будь-яких референдумів мобілізувалася на опір агресору. То чи не варто зачекати, поки Україна не набуде значний демократичний досвід?

Скажуть: у нас же був міжнародно визнаний референдум на підтримку незалежності! Так, був. Але на той час масмедіа України вирвалися з-під контролю «союзного центру», й економіка також. А перед цим, на початку того ж 1991 року, коли Кремль ще значною мірою контролював медіапростір, був всесоюзний референдум із навмисно нечітко сформульованим запитанням (три питання в одному), який також дав позитивний результат. Був і ганебний референдум 2000 року, фальсифікований командою Кучми на всіх стадіях. Що цікаво, деякі діячі «Зе!»-команди посилаються на нього та вимагають утілити результати цього фальшивого «волевиявлення»...

Загалом «пряме народовладдя» є дуже непростою річчю. Як десятки мільйонів дуже різних людей, із різними освітою, професією, життєвим досвідом можуть ефективно керувати фінансовою системою, обороною, безпекою, медициною, транспортом і зв’язком? Абсолютна більшість людей не є компетентною в складних питаннях економіки, політики, права й соціальної сфери. Тут існує споконвічний конфлікт між ідеєю найширшої демократії та суворими вимогами компетентності, що передбачає спеціальну освіту й досвід. Тих, хто цього не розуміє, життя боляче б’є. Приміром, під час Першої світової війни в деяких арміях, зокрема в російській (під впливом більшовиків й анархістів), запровадили «демократичну» систему виборів командирів голосуванням. Мовляв, солдати охоче підуть у бій під проводом тих, кого самі обрали! Однак після численних поразок і провалів ініціатори були змушені відмовитися від обрання командирів солдатською масою, бо кадрова політика потребує найвищого рівня компетентності.

Між іншим, практично ніде не проводять референдуми про податки. Справді, якщо більшість проголосує проти податків, то як тоді існуватиме держава? І з таких дражливих питань, як права етнічних меншин, також. Скажімо, за даними торішнього всеукраїнського соціологічного опитування, проведеного КМІС, 40,67% респондентів воліли б узагалі не пускати ромів (циган) в Україну, а 27,13% — пускати лише як гостей. Легко уявити результати відповідних референдумів, бодай на регіональних рівнях...

Підбиваючи підсумок, зазначимо: за умов наявності потужної «п’ятої колони» Кремля в медіапросторі України та домінування там олігархічного телебачення, «демократія по-плебейському» у вигляді референдумів як місцевих, так і всенародних, насправді дає можливість «зацікавленим особам» протягнути будь-яке потрібне рішення, поклавши водночас усю відповідальність за його наслідки на «народ». Особливо це небезпечно, коли йдеться про питання війни та миру, перемоги та поразки, достойного компромісу та ганебної капітуляції. Себто керуватиме країною певне вузьке коло осіб (можливо, навіть ігноруючи діячів на Банковій), а відповідатиме за всі поразки й катастрофи широкий загал, що сам у всьому буде винний. А ще 2014 рік буде дитячим садочком у порівнянні з тим, що здатен принести «референдум за мир», який гарантовано розколе суспільство та поставить країну на межу громадянської війни. Невже всього цього не розуміють «референдумомани»? Сумно, якщо так, а ще сумніше, якщо розуміють...