Олександр ТКАЧЕНКО: «Мені приємно, що мій опонент — сам Президент, і йому також має бути добре»

— Олександре Миколайовичу, як діюча виконавча влада має намір переконати народ, що саме вона повинна продовжити так званий курс реформ, тобто залишитися при владі, якщо сама ситуація волає, кричить: ідіть, хлопці?..

— 1991 року, коли була проголошена незалежність України з усіма наслідками, що випливають із цього, голова тогочасного парламенту 12-го скликання Кравчук був обраний першим Президентом. Минули перші роки. Україна зрозуміла, що знецінилися ті векселі першого Президента, який зачарував народ своїми промовами, своєю душевністю, розумінням того, яку країну треба будувати... Тоді парламент зажадав термінового переобрання президента. І при всіх «за» і «проти» Кравчука, а в мене до нього особливе ставлення, Кравчук не підняв ніякого повстання, ніякі силові структури, армію і не звернувся до українського народу за захистом, а сказав: так, я згодний, нехай народ скаже своє вагоме слово. І 1994 року, коли підбили «бабки» за чотири роки його господарської, економічної та політичної діяльності, побачили: економіка України пішла на спад на 22,9%. Це можна було порівняти або з великою катастрофою, або з великою економічною війною проти даної держави. Було ухвалено новий закон про вибори президента, і от уже тоді обирали нового президента з новим баченням, і я хотів, щоб усі побачили плакати тієї передвиборної кампанії. Це дуже цікаві, вбивчі плакати, де написано: я протягом першого місяця вирішу питання з корупцією, поверну $15 млрд., які вивезли за кордон і т. ін. Ну, як не повірити цій людині? Тим більше, що країна руйнується. Про це ніхто не говорить, але Кравчук справді відмовився від президентства, він зробив це добровільно. Дивимося далі. Приходить 1994 рік. Усі голосували практично за нову політичну, економічну формацію, нові виробничі відносини, нове бачення перспектив цієї країни. Обрали Леоніда Даниловича. Тепер беремо 1994 — 1999 роки. Ми бачимо спад — 24,7%. Кравчук відмовився від влади при 22,9%, а Кучма при 25% не відмовляється. Але там же було від чого падати. А тут нема від чого падати, тому що вже до того на 20 із гаком відсотків упало. Тепер можна нагадати читачеві просте і зрозуміле запитання: а чим живе сьогодні Президент, і яке є в нього право претендувати на наступний термін і вимагати цього?! Щоб іще додати відсотків 30? Ми вже вийшли з першої сімки за рівнем життя, ми впали на 92-ге місце з 156 країн світу! Україна за всю свою історію на такому місці не була навіть після татаро-монгольського нашестя!

Ми порівняли два періоди. І Кучма від влади не відмовляється, а, навпаки, примушує країну, хоче підпорядкувати народ, щоб той за нього проголосував. Через силові відомства діє. Через Деркача, через Кравченка тощо. Але 1999 рік — це не 1994-й. Тоді Україна виробляла на душу населення стільки продукції, хліба... А нині навіть хліб немає чим збирати! Природа дала, винагородила людську працю результатами, а виконавча влада забула, що коли сіється, то прийде час і збору. Вони про це забули! У вашій статті за 16 липня «Сон розуму» було таке про Президента: якби він знав, то вирішував би це питання, а так — відкриття для себе зробив... Тому, я думаю, що сама ситуація підвела до висновку про нездатність керувати державою. А щоб на переправі міняти коней і, коли починають збір урожаю, звільняти міністра сільського господарства — я не пам'ятаю такого! От це коли чоловік б'є дружину — я такого чоловіка не розумію. І це також від безсилля. Тому, я вважаю, що Президентові треба у вересні звернутися з покаянням до народу. Не можна людей насилувати...

— Ви нещодавно сказали десь про те, що Кучма, можливо, й добра людина за вдачею, але не дано йому зробити ту велику справу, за яку він взявся, пішовши у президенти, Богом він не помічений на це...

— Справа в тому, що бути добрим — це не фах. Взявся керувати, але не вміє...

— Сьогодні в передвиборній агітації за Кучму є такі мотиви: він уже навчився за п'ять років, давайте дамо йому ще покерувати, тепер він уже знає — як.

— Якщо через 5 років прийшло прозріння, то ми б його відчули хоча б на зламі цього періоду... Я гадаю, що коли відбулася така мутація, то ми могли б запитати: можливо, програма якась є? За п'ять років він програми не представив. А була тільки одна програма, яка називається Меморандумом МВФ. Цю програму приховували від парламенту. І тільки в лютому—березні цей Меморандум розшукав наш Комітет із питань національної безпеки й оборони країни на чолі з Крючковим. І тільки тоді спливло, хто жорстко вказує, що треба робити в нашій державі. А якщо Президент за 5 років чомусь навчився, то, щоб не втратити цей талант, я б, наприклад, дав йому одну, будь-яку область — і нехай доведе: ось цього масштабу, державного, мені було забагато, а от на області я вам покажу «кузькіну матір», як треба працювати!

— Але звідки ви знаєте, що ви створені для того, щоб у такий тривожний час керувати такою складною, неоднорідною країною в інших економічних і політичних умовах? Чому ви так упевнені в собі?

— Я не сьогодні відчув, що можу принести користь. Я ще тоді, на зорі незалежності держави, 1991-го, розумів той масштаб, який мені в житті доводилося брати в свої руки, а через 2—3 роки я відчував, що цього мені замало. Коли я очолив район — для мене це була велика довіра, великий масштаб. Коли я попрацював років 3—4, я відчув, що груди розпирає — не через амбіції чи якесь своє «я», але просто для мене це замало, я міг би, напевно, більше користі принести. Я відчув, що треба шукати якісь нові форми виробничих відносин. І першу модель спеціалізації в агропромисловому комплексі розробив, за що одержав золоту медаль. І наш Таращанський район 1976 року репрезентував Україну на XXV з'їзді КПРС. Після цього була прийнята постанова ЦК КПРС. І про мені була ціла стаття в газеті «Правда». Коли вийшла ця стаття, то це був фурор на всю Україну. За сільського секретаря, першого, пише Щербицький. Який зразок! Потім менше року я працював інспектором і поїхав до Тернополя. Я одержав область мінусову і витягнув із тими ж людьми, не пускаючи крові, не міняючи кадрів. Через три роки вона стала однією з передових областей. Запрошують мене сюди міністром сільського господарства. І ми за 5 років із 39,6 млн. тонн хліба вийшли на 53 млн. Це була мрія українського уряду, ЦК — одержати тонну хліба на особу. Я зробив це разом зі своїми колегами, Щербицький отримав дві золоті зірки, а мені тільки тепер повернули аж за 1978 рік (коли я працював секретарем райкому й мені тоді не дали). І останнє. Прийшов я в парламент. Прийшов ніким. Простим депутатом, без вказівки Президента, без нічого. Не знаю як, але мені депутати запропонували першого заступника. Мороз, я розумію, для них була людина абсолютно нова, бачать: хороша, грамотна людина, гарно виглядає, ерудит... Але Мороз у своєму житті, як мовиться, соломи не ламав. Він просто був викладачем, був на невеликій партійній роботі, але він ніколи не керував і не мав того, щоб потім можна було б сказати: а як він себе поведе у ділі. Ну, напевно, все-таки зіграла роль така зміна після Плюща, Плющ був притчею во язицех у всіх депутатів щодо свого інтелекту... Ну й Мороз тоді здобув 173 голоси. Він чотири роки був нелегітимним головою Верховної Ради. Тому що треба було набрати 226. А тоді парламент був не комплектний, було 334 осіб. Мороз розумів, хто може бути головою. Він знав і бачив мене, коли я був першим секретарем, а Мороз у мене працював у технікумі... Мороз як грамотна людина відчував мій потенціал: «Я вас знаю й думаю, що це вам під силу — першим заступником, вас у республіці знають, і депутати з повагою ставляться...» Але за 3-4 роки я три рази Мороза захистив, як на амбразурі Матросов. Його три рази «ставили до стінки». І якби я хоч раз поставив питання про нього на таємне голосування, що від мене вимагалося... І коли Кучма останнього разу прислав до мене Павла Лазаренка, прем'єра, він у мене в кабінеті каже: «Я стану перед тобою на коліна. Від тебе все залежить. І моя доля також. Ми тобі гарантуємо крісло голови!»

— Павло Іванович тоді натякав, що Кучма хоче зняти Мороза?

— Він не натякав. Уже було зрозуміло. Списки були. Було зібрано 228 підписів. Я йому сказав: «Павле, на коліна не падай, я не те що друзів, я просто порядних людей ніколи не продам, навіть тоді, коли мені хтось не подобається. Я не опущуся до цього». Минає ця сесія, Мороза залишають на місці, я заходжу до кабінету, і в мене прямий телефон із Президентом: «Мать-перемать!» Я кажу: «Пішов ти», — і поклав трубку. Минає дві години, він мені телефонує: «Ти не гнівайся на мене» і т. ін.

— Президент вас дуже побоюється, так? У мене таке відчуття, що, як слабка людина, він присідає, пасує перед силою.

— Він дуже боїться. Я думаю, що він губиться, коли ми з ним розпочинаємо якусь розмову. Але він тоді зірвався. Я вперше Президента побачив агресивним. Він до того був розгублений, що не сталося так, як він хотів, це була остання крапка. І ми, напевно, тижнів із два на відстані трималися...

Минає час, новий парламент, ідуть вибори голови Верховної Ради. Я, повірте мені, ніякого завдання не ставив, я такою мірою втомився, мені це все обридло. Але мене обрали. І коли я сюди прийшов після «спікеріади», я запросив собі команду, яку я набирав, і сказав: нам треба подумати про програму відродження, про підготовку програми підйому економіки країни. І я пригадав свій прихід, коли треба було зробити тонну хліба на душу населення... Я не сказав ухвалити певну кількість законів, 150 чи 350, а сказав — програму, і наповнити її законодавчим змістом. Примусити законодавчим порядком працювати чіткіше. Тобто я відчув, що Верховна Рада повинна працювати більш широко, і звідси ідея програми «Відродження України».

— Ніхто не може нашого життя в нас забрати, але все одно будь-хто вам може навести такий аргумент: ви весь час посилаєтеся «за спину», на минуле. Але це ж був інший час. Ми можемо скільки завгодно говорити: має бути господар у країні — той, який доручає і запитує про виконання, але ми знаємо, що все одно не скасуємо руху ринковим шляхом. Сьогодні абсолютно інші умови життя. Чи можете ви застосувати тут той свій багаж, чи дасть він такі ж високі результати, як давали ті епізоди вашого життя?

— Ви правильно помітили, що сьогодні потрібен не просто президент, сьогодні потрібен господарник. Давайте візьмемо плеяду всіх кандидатів. Хто господарник? Немає таких. Експеримент закінчився, і він невдалий. Так от: ми одну помилку зробили, другу... Третю — ми не маємо права. Ми повинні зважити все, подивитися — хто висувається, який є в кожного потенціал. Я вважаю, що в цій ситуації, напевно, мені прийшов час виправити ту помилку, якої я припустився 1991 року. Не просто покаятися перед народом, а ділом довести, що я тоді припустився помилки не стільки об'єктивної, скільки суто суб'єктивної, знявши свою кандидатуру на користь Кравчука... Хоч він мені тоді запропонував, що коли ми виграємо в першому турі, то він згодний із тим, що я буду прем'єр-міністром.

— Ну, не сталося. Але на вас, як на прем'єр-міністра, наскільки я можу знати, поглядає багато хто й давно, і деякі з оточення Кучми підстрибують сьогодні вище за голову й кажуть: який Кучма недалекоглядний, якби він зробив те, на чому ми наполягали, Ткаченко був би прем'єром, і нині б Кучма спав спокійно й не боявся б одного зі своїх небезпечних конкурентів, а в країні не було б такого бардака. А якщо й був би — то «списали» б на лівих, знову Кучмі легше. Ви ж це знаєте, як вас хотіли в уряд призначити. Правда?

— І на цю тему була не одна розмова.

— Я знаю, що Кучма часом телефонує вам. Ви й тепер кажете, що у вас із ним особисто нормальні людські стосунки. А раптом вам стане, з одного боку, його шкода, з другого — ви підрахуєте свої вигоди, з третього — ще якісь плюси, й подумаєте: та чорт із ним, нехай сидить, якщо я буду прем'єром, а він буде на певних умовах «стану спокою» доїдати те, що є, — можливо, я і так витягну країну. І він вас бере і цим купує, ви сходите з дистанції і йдете в Кабмін. Ви знаєте, скільки аналітиків, як і раніше, передбачають, що Кучма міг би з вами домовитися?

— І вони мають щодо цього підставу. Я не можу дивитися на ті страждання, які сьогодні переживає народ, бо знаю, що моя провина в цьому є. Але тему «Ткаченко здається Кучмі» можна закрити. Це виключено.

— Особистісні якості Мороза ви оцінили так: все ніби добре, а практичного досвіду — соломи не ламав... Це недолік, так?

— Ви могли б мені поставити запитання так: «А як ви бачите Мороза завтра, коли ви станете президентом?» Щодо будь-якого кандидата — Марчука, Кучми....

— Тобто ви їх уже розподілили...

— Так, але поки що не скажу як.

— А що ми будемо робити з Петром Миколайовичем? З одного боку — він ваш союзник, з другого — ми з вами передбачаємо, що сьогодні Симоненко, знаючи, яке йому відведене місце в технологіях Банкової, добре справляється з цим завданням. Це означає — не зрушитися з місця й категорично не допустити блоку, не здатися комусь. Що із цим робити?

— Я думаю, Петро Миколайович працював би у Верховній Раді, я не кажу, на якій посаді... Якби ми з Петром Миколайовичем об'єдналися, то виграли б у першому турі...

— Так Симоненко на це не піде, йому Банкова не дасть на це піти ні за яких обставин, і Адам Мартинюк проконтролює — в нього на провалі лідера КПУ свій план життя будується.

— З урахуванням його вікового рубежу, трудової біографії та діапазону мислення думаю, що Петро Миколайович міг би вже працювати в керівництві парламенту. І я думаю, що це також би принесло багато користі для консолідації суспільства. Тому що президентові з моїм світоглядом, підходом і баченням сьогоднішнього й завтрашнього дня України, звичайно, вдалося б об'єднати зусилля і виконавчої, і законодавчої, і судової влади в єдиний злагоджений механізм у державі. Програш Леоніда Даниловича сьогодні в чому? Він без конфлікту не уявляє роботи, він від природи конфліктна людина. Якщо не буде конфлікту — він себе не знаходить. Не лежать руки до конкретної роботи, до конкретних результатів. Я не вірю, що за 5 років не можна було витягнути три — чотири — п'ять галузей. От сказати: м'яса немає, давайте птахопромислову базу відновимо. Це можна зробити за півроку. Не возити з Америки... Це просто брати яйце, класти в інкубатор, годувати й одержувати...

— Так з Америки возять, і на цьому хтось же має...

— І нехай тут заробляють. І я дав би їм заробити. Але дав би 5%, а 95 — у касу. А 5% при таких обсягах, як наша Україна, це вистачило б для внуків і правнуків.

— Про вас кажуть, що ви згубите незалежність, державу здасте, у Союз приведете... Водночас, знаючи, як налаштований електорат, Президент із вами наввипередки біжить у цьому проросійському, промосковському напрямку і вже не на словах, а на ділі здає все, що можна й не можна.

— Я думаю, що треба великими буквами написати в газеті: Ткаченко поставив остаточну крапку над «і» в питанні про незалежність України. Не Президент, не Кабінет Міністрів, не МЗС України, а парламент на чолі з Ткаченком. І якщо вже я, не шкодуючи живота свого, цю справу взяв на себе, разом із своїми колегами-депутатами, колегами в Думі, в Раді Федерацій Росії, з прем'єр-міністром (тоді) Примаковим, з міністром закордонних справ Росії, з усіма фракціями — від Жириновського до Зюганова, то я це зробив. Тому я говорю: Ткаченко не може двічі робити одне, а потім переробляти на інше. Якби цей договір «пробив» через Держдуму Президент, про це б писали й говорили до сьогодні. Я думаю, що це був би дуже великий коник передвиборної кампанії. А коли Ткаченко — то вигідно про це мовчати, i говорити про «загрозу національним інтересам»...

— І ще мене цікавлять ваші взаємостосунки із СДПУ(о). Чи буде найвідданіша партія Президента, яка хоче бути найголовнішою наложницею, боротися з вами як із кандидатом?

— Я більше ніж упевнений, що вона не буде підтримувати ні мене, ні Президента... Простий приклад. Соціал-демократична партія має свій штаб у Закарпатті. А ви порівняєте — скільки за Президента зібрали там підписів і скільки за Ткаченка? Як це розуміти?

— Невже ви думаєте, що це справді показник любові народу, а не показник організаційних можливостей?

— Коли в мене на батьківщині зібрали 17,7 тисяч, а за улюбленого вождя й учителя — 3,6 тисячі, звісно, треба голову адміністрації вигнати з роботи. І Президент його вже вигнав.

— На основі збору підписів?

— А за що ж? Зняли з роботи людину. Це ж буквально два тижні тому... Я думаю, що багато залежить не стільки від уміння, скільки від ставлення людей. Адже ніхто не набрав стільки! Коли сьогодні показують рейтинги, де Вітренко нагорі, а Ткаченко десь там внизу, і вона не нашкрябала цих голосів, поки не «підмогли». Та при такому рейтингу мають і натовпи стояти!

— Олександр Миколайович, а ви знаєте про боротьбу позицій Волкова і Горбуліна — реєструвати або не реєструвати Вітренко?

— Я знаю одне: якщо Наталю не зареєструють сьогодні, то Президент 30% втрачає.

— Вона його з'їсть?

— Абсолютно. Вона проти мене не буде виступати захлинаючись. Мороза, Симоненка — буде спалювати. На Марчука, як і на мене, буде так, з побоюванням дивитися, десь вкусить, а так побоїться загалом. Тому що перший раз, другий, я її не чіпав, але якщо вона мене зачепить ще раз — я розкажу те, що я знаю... Мене сьогодні інший чинник мучить: адже голосуватиме старше покоління.

— Ну, Деркач-молодший Президента на молодіжне шоу вивів. Юність танцює з Президентом.

— Перед виборами мера як витанцьовували на Хрещатику. А прийшло на вибори голосувати 49%. Не 56, не 59... Танцювали класно, а потім взяли — і не пішли. А прийшли старенькі люди. Ті люди, у яких є почуття відповідальності...

— Якщо ви дивилися телевізор, яка думка у вас з'явилася, коли ви побачили з одного боку Президента і Волкова, а з іншого боку — цього грека-мільйонера, і вони домовляються про паливо, яке Греція постачатиме нам...

— Мені тільки одне незрозуміло — яка роль Волкова в цій справі. Хто такий Волков? Він просто депутат. Я думаю, що це була, можливо, непродумана демонстрація місця і ролі Волкова. Я ще раз говорю: Волков для вітчизни сьогодні ніхто.

— А що ви будете з ними, нинішніми кучмівськими бізнесменами, робити, коли прийдете до влади?

— Я нічого не буду робити. Я просто примушу чесно працювати. Але в межах того, що передбачено законом. Я ніколи не опущуся до того, що сказала Наталя Михайлівна — мовляв, перекрию всі порти, дороги і т.д., відправлю на уранові шахти... Тому такі заяви мають людей серйозно насторожувати. І як у народі кажуть: природа свині рило дала, рилом вона риє, а колоти не може, а корові дала роги, але вона рити не може. Тому таких людей не можна допускати до влади. Коли Марченко б'є свого колегу Мовчана, я можу ще зрозуміти цю справу — ну, схопилися чоловіки. Але коли Вітренко б'є вже лежачого... Тут якась помилка природи.

— Ви хитра людина або нелукава? Одні кажуть, що у вас така селянська мудрість, а мудрість — це розум плюс хитрість. А інші кажуть, що ви прямий і нехитрий і цим обеззброюєте тих, хто звик будувати всю політику на інтригах, на грі. Всі думають, що за вашим словом щось стоїть, а насправді за ним стоїть тільки те, що ви сказали, без підтекстів. І на цьому багато хто прогорає: вони ваше «двічі по два» намагаються обчислювати за допомогою інтегральних схем.

— Я завжди був нехитрим. І думаю, що я б ніколи не опустився в своєму житті, де б я не працював, до того, щоб я когось проти когось настроював і відпрацьовував якусь модель, щоб якось виграти і тих людей осоромити.

— Тобто інтриги — це не ваш профіль?

— Я ніколи цим не займався. І цим, напевно, я серйозно відрізняюся від усіх інших, і я ніколи в своєму житті не допускав, щоб на мене всі працювали, щоб кривдили моїх людей. А якщо я вже цим людям довіряю, то тоді вони упевнено працюють. Вони знають, що я їх не дам ображати. І якщо Президент звільняє з роботи у моєму виборчому округу людину, я відразу беруся за цю людину і залишаю.

— І Президент іде вам назустріч?

— Думаю, що йде. І коли він звільнив одного, учора була розмова. І сьогодні вранці Президент мені сказав: я його не знімав, а призначав заступником глави обладміністрації. Тобто на підвищення відправив.

— Ну, і сильний ви, Олександре Миколайовичу! У чому тоді значення президентських маневрів і яким чином, чому він йде вам назустріч? У нього у владі немає більш серйозного ворога, ніж ви, тому що вам ваше місце дозволяє говорити «зверху» і відбирати у нього електорат внизу.

— Ми повинні трохи по-іншому на це дивитися. По-перше, Президенту має бути приємно, що у нього головний опонент — голова Верховної Ради, а не хтось інший. І мені також приємно, що мій опонент — сам Президент. Це достойно.

— І Президент став пишатися, ви його переконали?

— Я йому про це говорив: тобі повинно бути добре, ти просто говори: у мене головний опонент — Ткаченко. Це тебе вивищує, так, як і мене.

— Він вас зрозумів?

— Гадаю, так. Але це його справа. Тому, кажу, коли твоє оточення починає проти мене атаку, заборони, не роби цього. Я ж не викличу свого помічника і т.д. для того, щоб сказати: давайте щось на того або на того... Я можу тільки підняти слухавку і сказати вашому голові адміністрації: ти, голубе ясний, робиш дурниці, і я тебе прошу — не втручайся, хто ти такий? Тому що він як керівник держави нелегітимний, немає такої посади ні в Конституції, ні в Законі. У нього немає права викликати міністра, призначати і т.д., він може просто принести папери і порекомендувати. Білоблоцький — хто? Зав. канцелярією Президента. Не більше не менше. Інша справа, що вони створили новий «Кабінет Міністрів» саме тут — на Грушевського, другий — на Банківській, а всередині ще поставили будинок Ради Безпеки... Але, я, наприклад, пишаюся, що у мене опонент — Президент.

— Який підключив силові відомства на боротьбу з усіма, в тому числі з вами?

— Я гадаю, що прийде час, і я зустрінуся з силовими, але це буде у вересні—жовтні. Я скажу міністру внутрішніх справ: збери, будь ласка, старший офіцерський склад з усіх областей, я хочу зустрітися. Він мені не відмовить. А якщо я з ними зустрінуся — то діалог буде простий, зрозумілий для них. І працівників СБУ я також зберу — весь генералітет і старший офіцерський склад... Я, як голова Верховної Ради, повинен це зробити.

— Які ще плани? Як з урядом? Ініціатори його відставки зрозуміли, що ви мали рацію, заперечуючи відставку, інакше сьогодні б відповідали за те, що робиться в країні вони, а не ті, хто повинен за це відповісти?

— Зрозуміли, що голова Верховної Ради був абсолютно правий.

— А восени ви все-таки повернетеся до цього питання? Будете ставити виконавчу владу на килим і питатимете: любі, що ж ви так пошилися в дурні?

— Думаю, що питатимемо. Не пізніше вересня-місяця.

— А раптом Президент скаже: ти ж такий розумний, за державу вболіваєш, ти знаєш, як все робити, ось зараз я знімаю Пустовойтенка — йди. А ви йому що?

— Я йому скажу: я беру на себе на ці два місяці цю посаду. І ставлю запитання: голова Верховної Ради — прем'єр-міністр. Якщо зал мене підтримає, то до виборів президента 31 жовтня вже люди відчуватимуть, що в країні знайшовся господар, який починає все розставляти по місцях без шуму і пилу... Але так стрясати повітря, як вони стрясають, — не можна. У ситуації, яка склалася, якби Президент дуже б хотів змін, я думаю, що він своїм указом звільнив би прем'єра...

— Він хотів, але тільки для того, щоб рятувати країну від вас, від парламенту, але не за тим, щоб добровільно голову засунути в зашморг...

— Злякався.

— Вам його іноді жаль? Він, такий розгублений, насправді не знає, що робити?

— Мені його жаль суто по-людському. Тому що він людина, яка взялася, як кажуть, не за свою справу. У кожного є свій ресурс. Треба ж якось самокритично на це дивитися. Якби я сьогодні відчув і побачив, що є сильнiша фігура для цієї ситуації в країні, якби ситуація в країні була більш економічно стабільна і спокійна, я думаю, що і Мороз, і Марчук могли б добре керувати. А коли така ситуація після п'яти років експериментування Президента над народом, то потрібні інші підходи та інший життєвий досвід.

— Як у Лукашенка підходи? Один з аргументів, які працюють проти вас: надто ви вже якоїсь лукашенківської вдачі, ви нам побудуєте тут Білорусь...

— У мене ніколи не було лукашенківської вдачі, тому що Лукашенко ніколи не був Ткаченком. Лукашенко до президентства був директором радгоспу, а Ткаченко — першим заступником голови Радміну.

— Це про що говорить? Про масштаб? Про рівень? Про інтелект?

— Все разом узяте. Лукашенко з поста директора радгоспу відразу став президентом. Коли мене з ним порівнюють: «Ткаченко — це Лукашенко» — я сміюся. Чому не кажуть, що Лукашенко — це український Ткаченко? Він не доріс до того, якщо за нашими мірками.

— За деякими ознаками, швидше вольовими, харизматичними, вас порівнюють в тому, що ви нам, прибравши авторитарно все до рук, влаштуєте ще те життя. І насамперед на кому влада відривається? На пресі. Так ось те, що робиться з пресою у Білорусі, це дуже показовий приклад білоруської наочності. Я розумію, що ви можете пообіцяти все, що завгодно, сказати: та ну, що ви...

— Я у вас на очах був 4 роки першим заступником голови. З мене глузували, про мене не писали тільки на церковних банях. Писали скрізь: на стінах, на огорожах, в газетах... Коли я став головою Верховної Ради, я б міг, наприклад, звести рахунки у своїй рідній газеті «Голос України»? Звичайно, міг. А там 70 відсотків людей були проти мене. І коли я ще балотувався в депутати в 1994 році, я б міг назвати прізвища тих, хто проти мене писав. І в одній статті мене 27 разів назвали українським Жириновським. Ця жінка і сьогодні працює. Я в сесійному залі не раз заявляв, що ніколи не опущуся до того, щоб з кореспондентом зводити рахунки. І коли я виступав проти, то мав на увазі таких керівників, як Кулик, Савенко, Зінченко... Я так скажу: є межа тому, що можна прощати, а є те, що не можна. Якщо проти мене роблять терор на телебаченні, в мізки втовкмачують людям, то це вже моя справа. Я сказав, що такі матеріали збираються. І ми дійсно повинні це проаналізувати. Але це не означає, що ми будемо зводити рахунки. Але, коли у нас буде демократичне суспільство, наша вільна преса як четверта гілка влади повинна об'єктивно про це говорити.

— Хто оцінює об'єктивно?

— Я думаю, що велика частина людей оцінює правильно. Якщо ми весь час піддаємо анафемі перших керівників держави, то ми не просто Ткаченка критикуємо, ми критикуємо країну.

— Можна з вами не погодитися? Навіть перші керівники — це зовсім не країна. Парламент — так, орган. Витирати ноги об парламент — витирати ноги об народ. Там сидять його представники. Тут питань немає. Але якщо президент, вибачте, без царя в голові, і народ, що його обрав, своїм життям це зрозумів, то чому не можна говорити? Немає рівності між країною і її лідером. Якщо Клінтон «залетів на Моніці», то це зовсім не означає, наче вся Америка — великий кролятник... І взагалі, країна у нас хороша, але держава погана, з владою народу не щастить.

— Ви кажете так, як Президент каже: народ хороший, але електорат нікчемний — неправильно голосує.

— Це зближує... Ви любите владу?

— Люблю.

— Тому що знаєте як нею розпорядитися?

— Знаю. І тому мені потрібен масштаб.

— Щоб побудувати нам соціалізм?

— А ви чули коли-небудь, щоб я говорив, що буду будувати соціалізм?..