Олександр ЯРЕМЕНКО: Iдею сильного президента підтримують 50% українців

— Протягом кількох місяців уся країна була свідком «плідної роботи» вищого законодавчого органу. Парламентську модель влади в багатьох країнах визнали найефективнішою та найдемократичнішою, але ситуація у Верховній Раді наводить на роздуми стосовно того, наскільки виправданий сьогодні в Україні перехід до парламентсько-президентської республіки, що є метою політичної реформи. Чи готова, на вашу думку, наша країна до цього?

— Це якраз яскравий приклад того, як запропонована модель може спрацьовувати або не спрацьовувати. Уявіть ситуацію: відбувається перерозподіл повноважень, отримуємо слабкого президента та домінуючий парламент, але при цьому в парламенті протиборчі сторони ніяк не можуть знайти консенсус, адже для цього потрібні вміння і великий досвід, — у результаті країна опиняється в кризі. Чи прийнятний на сьогодні цей варіант для нас? Ні.

Якщо говорити взагалі про парламентське або парламентсько-президентське правління, то, очевидно, з огляду на ментальність українського народу, згодом наша держава до такого варіанта прийде. Але на сьогодні що ми маємо? Ми маємо могутні політичні процеси у найрізноманітніших напрямах, відчутні зміни в соціальній сфері, ще слабку економіку, на якій не може базуватися ефективна та зріла політика, відсутність досвіду демократичного розвитку та демократичного управління. Ми не маємо за плечима історичного досвіду демократичної Європи, і в цьому розумінні не варто згадувати демократичний устрій Запорозької Січі. Усього цього потрібно навчитися — щоб 450 чоловік, причому не просто людей, а сильних особистостей, які мають за спиною величезний досвід і високий інтелектуальний, організаційний, фінансовий та інші потенціал, змогли домовлятися одне з одним. Це неможливо зробити за рік-два, а історія показує, що й за десять років до цього складно прийти.

Звідси висновок — повинен існувати якийсь механізм, важіль, що стримуватиме доцентрові процеси, які розмітають політико-економічні інтереси вузьких груп. Має бути щось об’єднуюче. І тут, подобається нам це чи ні (я не прихильник авторитарного режиму і тим більше — диктатури), доречно пригадати про загальнонаціонального лідера, наділеного достатніми повноваженнями, щоб впливати на ситуацію в країні. Про це свідчить ситуація, що виникла, та й населення також схильне дотримуватися цієї думки. Хоча багато політологів вважають, що в таких випадках не потрібно зважати на думку пересічних громадян. А на мою думку, треба, адже політик, котрий розробляє свою політику та програму, спираючись на думку електорату, досягне більшого успіху. Такого політика віддано підтримуватимуть його прихильники, а отже, не буде конфлікту інтересів як такого; отже, буде більше можливостей приймати зважені й ефективні рішення.

Тепер конкретні цифри, що стосуються настроїв наших громадян. За розширення повноважень президента на початку 2003 року виступали 16%; за те, щоб залишити їх без змін, — 34,5%. Таким чином, ми отримуємо 50,5% конкретних симпатиків ідеї сильного президента, тобто сильного політика, який має досить широкі повноваження, щоб не дозволити ситуації вийти з-під контролю. З цим опитуванням перегукується інше дослідження, проведене всередині 2003 року. 24,5% цілком згодні з тим, що сильна особистість зможе вивести країну з нинішнього стану, і 25,9% вважають це одним із найімовірніших варіантів. Отримуємо ті самі 50%. Чи потрібно на сьогодні спиратися на такі дані? Я б сказав, що бажано. Представницька демократія ефективно працює в тих країнах, де є усталені інститути та традиції, а також досить великий досвід. Ми повинні звернути увагу на те, чого нам бракує. Немає певної політичної культури, немає продуктивних політичних підходів.

— А як усе ж застрахуватися від диктатури?

— Убезпечити країну від подібних сценаріїв можна положеннями, закладеними в Конституції. Наприклад, у нашій Конституції існує норма, що передбачає можливість зміщення президента з його поста за допомогою імпічменту. Інша справа, що не розписано сам механізм запуску цієї процедури, інакше кажучи, немає ще закону про імпічмент.

Я анітрохи не заперечую необхідність проведення політичної реформи та перерозподілу політичних повноважень, але реформа може бути різних масштабів. Можна просто посилити механізми взаємостримування та взаємовпливу парламенту і президента, якщо перманентно виникають проблеми, пов’язані з конфліктом повноважень гілок влади. Чому б не розглянути ідею президента — одночасно керівника виконавчої влади? Вмить відпаде безліч запитань.

— У такому випадку президент повинен бути представником якоїсь партії, а наші партії…

— ...Наші партії до цього ще не готові.

— Палиця з двома кінцями?

— З одного боку, палиця з двома кінцями, з іншого — давайте закладати механізми, які дозволять президенту, не перебуваючи в лавах певної партії, нормально організовувати роботу уряду, проводити свою політику та мати взаємні важелі впливу і підтримки з парламентом — удосконалення законодавчої бази, внесення необхідних законів тощо.

— На вашу думку, які ризики закладено в парламентській моделі, зокрема для України?

— На сьогодні такі ризики закладені в самій Верховній Раді й ефективності її роботи, в невмінні знайти компроміс. Один раз проскочили парламентську кризу, знову опинилися на межі кризи.. А це всього лише шість політичних сил. У цьому контексті недоречною виглядає пропозиція про зниження прохідного бар’єра для політичних партій до 1%. Якщо шість сил не можуть дійти консенсусу, то більша кількість фракцій у парламенті ситуацію тільки ускладнить. Серед партій, які подолають одновідсотковий бар’єр, напевно буде багато дрібних і немасових. Це взагалі буде трохи штучне проходження до парламенту, тому що політикам, які мають могутню фінансову підтримку, не завдасть великих клопотів сформувати список, де п’ять перших номерів — пізнавані, відомі люди, і перемогти на виборах. І кожна з цих фракцій вважатиме себе власником «золотої акції», яку постарається усіляко розігрувати. А чи зможуть вони в такому випадку взагалі порозумітися?

— Яку виборчу схему ви на сьогодні вважаєте оптимальною?

— На сьогодні політики схильні підтримувати систему обрання за партійними списками. Населенню більше імпонують вибори в мажоритарних округах. Пояснення дуже просте: в одномандатному округу людина голосує за конкретну особистість і знає, що навіть теоретично вона потім має до кого звернутися. У сприйнятті наших громадян політична партія не є представником їхніх інтересів. Перша п’ятірка списку ще відкладається в пам’яті електорату, але загалом розібратися в довгих переліках незнайомих прізвищ досить важко. Тези про те, що через п’ять років можна буде змінити свої уподобання, просто недоречні в цьому випадку. П’ять років — досить значний період життя країни.

— Що ви скажете стосовно ідеї регіональних списків?

— В умовах нашої партійної системи, особливо це стосується партій розміром із одну лавку, це поки що неприйнятне. Всі ці схеми складні в розумінні населення. Будь-яку схему можна нав’язати, проштовхнути в парламенті, але віддавати свої голоси однаково доведеться людям. Тому політики повинні думати про те, за що голосуватимуть люди: за ідею, за конкретну особистість або за окрему партію, і наскільки результативним буде таке голосування. Схема, яка нині існує, дуже багатьох задовольняє і зрозуміла для населення.

— За нинішньої виборчої системи партії зможуть стати повноцінними суб’єктами політики?

— Це проблема інформаційної й агітаційної роботи партій. Але згодом партії повинні переконати населення в необхідності переходу повністю до партійних списків, тому що ця модель голосування, природно, прогресивніша. І це доводять країни розвиненої демократії. Але ми, на жаль, поки що не належимо до таких. Виходить цікава ситуація, коли політики запозичають елементи, схеми в країн розвинених демократій, не зважаючи на той факт, що на сьогодні в Україні вони можуть просто не спрацювати. Наприклад, якимось партіям вигідна модель обрання за партійними списками, а для частини мажоритарників така схема невигідна. Починаються політичні суперечки. Виникає запитання, а де в цей час електорат, задля якого і «заварили кашу»?

— Наприклад, у Німеччині повністю не відмовилися від ідеї мажоритарних округів, забезпечивши себе, таким чином, від авторитаризму партійних лідерів…

— Абсолютно правильно. Точно така сама міна закладена і в ідеї одновідсоткового бар’єра. В цій ситуації за списками пройдуть тільки лідери й олігархи, які зуміли «пригріти місце» в першій п’ятірці. А що тоді зміниться в нашому парламенті, порівняно з тим, що відбувається зараз? Очевидно, небагато. То, може, нам не варто механічно копіювати європейські моделі, а виходити з того, що ми маємо?

— Нещодавно на «круглому столі» в Інституті стратегічних досліджень звучали досить скептичні оцінки діяльності вітчизняних політичних структур...

— Це стосувалося малих партій, так званих бізнес-проектів, націлених тільки на отримання місця в парламенті. Але кілька повноцінних партій можна назвати і зараз. Це соціал-демократи об’єднані, комуністи, соціалісти. НДП зберегла свою структуру. Швидко розвиваються регіонали. Ці політичні сили мають розгалужену мережу партійних структур, молодіжні, жіночі організації тощо. Тобто це цілі соціальні структури навколо політичного ядра. Основи закладено, потрібен подальший розвиток. 12 років партійного будівництва в Україні — це дуже мало, але вони не минули даремно. Досвід уже є. Тепер повинна нагромадитися якась критична маса, щоб це стало надбанням не більшості, а багатьох. І тоді буде результат.