ОПИТУВАННЯ «Дня»

Володимир ШКОДА, філософ (Харків):

— Перш ніж говорити про збереження нашої ідентичності, необхідно вирішити питання про її існування взагалі. Чи можуть люди, які мешкають в Україні, сказати «ми» з великої букви? На мою думку, українське суспільство знаходиться на шляху встановлення своєї ідентичності. Наше суспільство різноманітне, і це різноманіття само по собі трактується багатьма культурологами як цінність. Тому там, де можна зафіксувати традиційну однорідність та гомогенність, різноманіття створюється штучно.

Дійсно, у нас є те, що можна назвати політичною нацією, ми маємо ідеологів, які вважають, що Україна існувала ледве чи не вічно. Але я думаю, що для сучасного українця важливо усвідомити деяку випадковість утворення того, що ми зараз називаємо «Україною». Сьогодні нас об’єднує історична подія: ми, різні за кров’ю, за вірою, за світоглядними орієнтаціями, волею випадку виявилися разом. Треба даний факт усвідомити і починати рухатися до того, щоб, зрештою, можна було сказати про себе, що ми сформувалися і хто є українець. Українець сьогодні — це не «козак у вишиванці», це людина, яка живе на території країни, яка називається Україна. Зараз всім громадянам цієї держави, незалежно від їх етнічного походження, треба шукати спільні сутнісні риси, щоб прийти до ідентичності, яка в даний час знаходиться ще у процесі пошуку.

Володимир ВОЙТЕНКО, професор, доктор медичних наук:

Кожна людина, якщо вона є психологічно і психічно нормальною, відчуває те, що ми називаємо патріотизмом або любов’ю до своєї Батьківщини, незалежно від того, є вона благополучною чи ні. Але це перша стадія психологічного дозрівання людини, яка є обов’язковою і без якої людина — каліка. Далі йде друга стадія психологічного дозрівання, котра полягає в тому, що людина усвідомлює наднаціональність, надгеографічність, надідентичні цінності. Нормальний патріот тоді є остаточно нормально сформованою людиною, коли він стає космополітом. Тобто, спочатку стати патріотом, а потім — космополітом — це дві нормальні стадії соціально-психологічного розвитку людини.

Сергій КРИМСЬКИЙ , доктор філософських наук:

— Світовий цивiлiзацiйний процес є багатоповерховим. Наявність різних поверхів — верхніх і нижніх — відбувається не за ціннісною шкалою, тобто верхній не означає максимально цінний, а нижній не означає мінімально важливий. Якщо врахувати цю особливість, то виявиться, що інтеграційні процеси — глобалізація, інститути світової спільноти — це верхній поверх цивілізаційного процесу. Верхній у сенсі пізнішого часу його появи, а не у сенсі фундаментальності, бо попри всю всеохоплюючу силу цього процесу він не є абсолютним щодо культури. Інтеграційні процеси охоплюють, головним чином, сферу виробництва, економіки, комунікацій і науки. А в питаннях культури залишається фундаментальна диференціація людства. За всієї потужності глобалізаційних процесів зберігається і навіть поглиблюється диференціація культур Заходу, Сходу, Півночі та Півдня. За всієї подібності геофізичних умов, скажімо, Швейцарія та Тібет, Ісландія і Цейлон справляють враження різних світів. Тому тут є певна суперечність: за наростання глобалізації зберігається етнічний архіпелаг людства у сенсі культурної диференціації. Глобалізація, скоріше, торкається масової культури. Масова культура є позанаціональною, але вона, скоріше, комерційна, аніж та фундаментальна культура, що характеризує розвиток людства.

Тут необхідно сказати таке: за всієї необхідності включення до світової спільноти, за всієї необхідності обліку інтеграційних процесів в економіці та виробництві, найважливішим засобом збереження національної самоідентифікації є розвиток культури. Бо саме культура розвиває особистість людини, формує людей, нові покоління. І в напрямі саме культури проходить головна магістраль національної ідентифікації. Звичайно, велике значення має державний чинник — національний суверенітет, національна політика, але ці питання наразі починають поступатися культурним процесам. Зрозуміло, важливим аспектом є значення національної держави як чинника національної ідентифікації, але основний напрямок усе-таки зберігається за культурою і за способом розвитку людини і особистості.

Я хотів би також звернути увагу на те, що національна ідентифікація пов’язана з національною свідомістю і самосвідомістю. А національна свідомість має також багатоступінчасту культуру. Є національна свідомість на рівні усвідомлення певної спільноти типу малої батьківщини, земляцтва, рідного краю; є рівень національної свідомості, пов’язаний з регіоном мешкання людей — це край, область; є рівень національної свідомості, пов’язаний з країною загалом; є рівень національної самосвідомості, пов’язаний з більш широкою етнічною спільнотою, скажімо, слов’янською або кавказькою; є рівень, пов’язаний з геополітичним чинником, скажімо, європейці, азіати чи африканці; є рівень свідомості, пов’язаний із залученням себе до світової спільноти, до того, що всі ми земляни і всі є пасажирами єдиного космічного корабля, що називається планетою Земля. Якщо врахувати цю багатоступінчастість національної самосвідомості, то тут, певна річ, облік глобалістичних процесів буде пов’язаний з підвищенням рівня національної самосвідомості, з рухами за рівнями національної свідомості до інтернаціональних його зрізів. Таким чином, розвиток національної ідентифікації не суперечить обліку світових чинників, інтеграційним процесам. Але вони повинні розглядатися не як щось таке, що протистоїть нації, а як загальний людський сектор будь-якої національної спільності. Адже кожна національна спільність має не тільки одиничні, не тільки особливі, але й загальні аспекти. Кожна нація має загальнолюдський сектор свого розвитку (наприклад, використання латини для європейців або персидської мови для Близького Сходу). І якщо гармонічно поєднувати національну специфіку з урахуванням загальнолюдського рівня, то тут не виникне суперечності, хоча, певна річ, у загальній формі ці питання не вирішуються. Тут дуже багато локальних проблем, бо іноді світова спільнота поводиться не дуже коректно, проявляє себе з погляду застосування воєнної сили, як це було в Югославії або як це зараз відбувається в Афганістані. Застосування воєнної сили завжди несе не менше зло, аніж те зло, проти якого воно спрямоване.

Володимир ДЕРГАЧОВ, професор, доктор географічних наук (Одеса):

— Щоб зберегти свою ідентичність, необхідно, передусім, залишатися самими собою. Тобто, не сліпо запозичати чи імітувати чужий досвід, у тому числі й західний або східний. Разом з тим, оскільки ми відчуваємо себе європейською країною, то відповідь на це запитання міститься вже у самій європейській традиції, європейській філософії. Західна філософія інтерпретувала це таким чином: поки ми не вникнемо думкою в те, що є, ми ніколи не будемо належати тому, що буде. Тому якщо звернутися до десятирічного досвіду Незалежної України, то один з найбільших прорахунків державного будівництва полягає в тому, що, як підмурівок побудови української держави, було взято тільки західно-українську традицію як загальнонаціональну. Замість того, щоб почути багатоголосся, на основі якого й варто будувати українську державність, влада пішла більш простим шляхом.

На сьогоднішній день можна констатувати міжрегіональну спеціалізацію в Україні. Західна Україна спеціалізується на національній ідеї, зокрема, на панукраїнізмі, а Схід відрізняється своїм грунтовним внеском в економічну потужність держави. Звичайно ж, такий поділ функцій просто недопустимий. Майбутнє нашої країни буде залежати від уміння влади почути багатоголосся сучасного українського суспільства, яке проходить через призму багатьох традицій.