Палиця під «фраком»
— Кілька разів за запрошенням французьких колег мені довелося побувати в Національних зборах Франції. Вражень, звичайно, безліч, у тому числі — від прекрасного залу засідань. Ось тільки щоразу дивувався, чому місце спікера так високо розташоване. Зрозумів це зовсім нещодавно, під час пам’ятних груднево-січневих подій у Верховній Раді, коли представники опозиції блокували роботу. Ось чому французький спікер сидить так високо: щоб до нього не можна було дострибнути, вихопити мікрофон, образити дією!.. Впевнений, без запобіжних механізмів, які не допускають екстремального, скажімо так, розвитку подій, законотворча робота буде вічною заручницею політичної кон’юнктури, політичних амбіцій, політичної доцільності…
Головна новація запропонованих мною документів — проектів постанови про внесення змін до Регламенту ВР і закону про внесення змін до законів «Про статус народного депутата України» і «Про державну охорону органів державної влади та посадових осіб» — створення служби парламентського приставу. У практиці світового парламентаризму такий інститут існує дуже давно. Він успішно функціонує як у розвинених країнах із багатовіковими парламентськими традиціями, так і в не дуже розвинених. Звичайно, функції такого інституту в кожній країні свої. Наприклад, служба парламентського приставу може забезпечувати всю охорону і безпеку парламенту та парламентаріїв. У нашому випадку йдеться виключно про механізми, здатні забезпечити нормальну роботу в залі для засідань. Я, як і раніше, впевнений: якщо парламентарій не згоден із тим, що відбувається в країні, або не розділяє чиїхось поглядів, відстоювати свою точку зору він повинен знову-таки на законодавчому полі. Вважаю, що висловлювати обурення, незгоду, протест за допомогою дудок і мегафонів, не говорячи вже про образи колег словом або дією — не тільки не пристойно, але й не конструктивно, неначе як забивати цвяхи мікроскопом. Взагалі, наша сесійна зала абсолютно не пристосована до вибухів пристрастей та штормів емоцій. Як, власне, не особливо придатна вона і для нормальної роботи. Дім Верховної Ради будувався з 1936 по 1939 рік. У ті часи нікого не цікавило, як будуть почувати себе в досить тісній залі (телевізійна картинка спотворює її масштаб) 450 чоловік. У адміністративно- партійній системі Верховна Рада виконувала умовні функції. Депутати збиралися двічі на рік і не затримувалися в залі довше, ніж на три дні. Одностайно приймали законопроекти, демонстрували «непорушну єдність комуністів та безпартійних» і роз’їжджалися. Сьогодні все інакше, ми збираємося під парламентським куполом щодня. У сесійній залі фізично важко знаходитися кілька годин поспіль: неадекватні реакції — не рідкість. Значить, потрібні відповідні превентивні механізми. Тому абсолютно незрозумілою для мене виявилася логіка парламентського комітету з питань регламенту, який більшістю голосів вважає, що введення подібних новацій «не на часі».
Мені довелося спостерігати за роботою французьких колег у досить непростих ситуаціях, — наприклад, коли вирішувалася доля уряду. Депутати бурхливо переживали те, що відбувається, хтось схоплювався з місця, ходив по залу, шумів. Але — пристрасті законодавців, як на хвилеріз, накочували на парламентських приставів. Їх не можна було не помітити: по двоє з кожного боку, гренадерського зросту, зі зверненими до залу непроникними обличчями, в чорних фраках, під фалдами яких проглядалися прикріплені до поясу палиці. Не відчувалося й натяку на те, що ці палиці можуть бути пущені в хід, — однак завдяки присутності в залі грізного вигляду хлопців температура дискусії не досягала критичної позначки.
Члени регламентного комітету цікавилися: ви що ж, мовляв, пропонуєте, щоб нас тут за допомогою палиць «строїли»? Та нічого подібного! Переважна більшість депутатів — нормальні люди з урівноваженою психікою. Пристав у залі, як мені уявляється, повинен виконувати суто профілактичну роль. І не варто вбачати щось екстраординарне там, де йдеться лише про забезпечення ефективної планомірної роботи.
