Панацея чи пастка?

Ще довго вітчизняна політика вивчатиме та аналізуватиме останні парламентські вибори, ще не раз буде наголошено на всіх недоліках виборчої системи, за якої проходило згадане волевиявлення народу. Значна частина політичної верхівки чомусь переконана, що ці вибори за змішаною мажоритарно-пропорційною системою останні, що життя довело доцільність переходу на чисто пропорційні вибори за партійними списками. Протилежна точка зору практично не звучить, хоча аргументів на користь виборів за мажоритарною системою не менше, а можливо, і більше, ніж на користь виборів пропорційних. Пропонуємо з ними ознайомитись.

МЕТА ЕКСПЕРИМЕНТУ

Коли напередодні виборів 1998 року країна переходила на змішану систему виборів, у черговий раз змавпувавши російський досвід, це можна було б розглядати як експеримент, якщо взагалі можливо говорити про експерименти у згаданій царині нашого життя. Та нашим зверхникам, які у більшості своїй не втратили звички експериментувати за народний рахунок, було не до цього. Спостерігаючи за першою «змішаною» виборчою кампанією, не міг не згадати байку про спробу ввести у нас лівосторонній рух транспорту. Ніби за часів Хрущова хтось порадив йому перевести транспорт на рух по лівій стороні, як в Японії чи Англії. На що наш мудрий керівник відповів, що ініціатива хороша, проте одразу її впровадити не можна. Треба спочатку спробувати, провести експеримент. Нехай би по лівій стороні почали їхати тільки легкові автомобілі... Можливий результат такого експерименту очевидний, що зробило вищенаведену байку популярною у певних колах тих часів.

Видається, що одночасні вибори по округах та партійних списках якраз і нагадують одночасний рух транспорту по обидва боки дороги. У підсумку — тупик, безладдя, розчарування у всяких експериментах, а головне — бажання, аби прийшов хтось сильний і весь цей розгардіяш припинив. Чи то так було задумано, чи вийшло експромтом, проте результат був досягнутий саме такий.

Про кричущу невідповідність Конституції низки норм нинішнього виборчого закону вже не раз і не два писалося, а в попередньому законі таких невідповідностей було ще більше. Чого варта була лише можливість балотуватися одночасно і по округу, і по списках? А право депутата вільно ходити із фракції у фракцію, пройшовши до парламенту за партійним списком? Фахівці численних «інститутів політики» без проблем доповнять список, м’яко кажучи, недоліків виборчої системи. Також не можна не згадати про «прив’язку» парламентських виборів до виборів місцевих, що породило масові зловживання, яким за таких умов ніякий принциповий страж законності не дав би ради.

ОБЕРЕЖНО: СПИСОК

Якось не хочеться приєднуватись до захоплення певних політичних кіл від проходження у Верховну Раду лише шести партій та блоків із тридцяти двох. Ніякої політичної структуризації суспільства завдяки цьому не відбулося. Не відбулося і чіткого поділу виборців на тих, хто за владу, чи проти неї, як би ні хотіли це побачити окремі опозиціонери. Єдине, що було насправді — не пройшла відверта передвиборна «халтура». Та це не стільки заслуга «розумного» виборця, скільки прорахунки занадто самовпевнених «політтехнологів». Заплутавшись серед жмені бюлетенів, виборець голосував не стільки за партію чи блок, скільки за ідею чи конкретного лідера. Що ж тут поганого? — запитують переможці виборів, підраховуючи, скільки б мандатів вони мали, якби вибори були чисто партійними.

Нічого поганого не було б тоді, якби до парламенту пройшло шестеро лідерів блоків та партій-переможців, одержавши у вигляді акцій набрані відсотки. Тоді це була б не Верховна Рада, а якесь акціонерне товариство! — зауважать на це. Саме так, і в цьому головний недолік і головна небезпека пропорційних виборів у наших умовах. Якби лідери прийшли до парламенту з акціями, то ще нічого, а тут же маємо конкретних списочників, більшості з яких нічого не світило на мажоритарному окрузі. За спинами лідерів за списками попроходили люди, про наявність яких партійна пропаганда мовчала, як партизан на допиті. Якби сільському дядькові, міському підприємцю чи вчительці райцентру показали істинне обличчя багатьох з тих, кого вони обирають у владу по списках, не бачити б тим спискам влади.

Таке відбувається у нас не тому, що пропорційна система погана, а тому, що бiльшiсть партiй не мають реальних структур на місцях, не мають достойного активу не те що у 225 осіб, а й у півсотні. Вимагати в таких умовах пропорційних виборів, оголошуючи це єдиним шляхом до партійного будівництва — значить займатися відвертою демагогією. Більшість партійних списків не має ніякого відношення до партійних структур на місцях, місцеві партійні лідери, за винятком одиниць, опинилися на заздалегідь непрохідних місцях, а прохідні були віддані тим, кого партії насправді представляють. І якщо хочемо у наступному парламенті мати політиків, а не співаків та спортсменів, а також родичів та друзів політичних лідерів, слід подивитись у протилежний бік. У бік старої доброї «мажоритарки», яка насправді найбільш досконало відображає наші реалії. Тільки цією виборчою системою слід вірно користуватись.

НА ОКРУГ ВІД ПАРТІЇ

Почнемо з виборчого бюлетеня. Є дуже простий і ефективний спосіб звільнити його від зайвих прізвищ. Маленький крок у цьому напрямку вже зроблений — збирання підписів замінено на грошову заставу. Навіть символічна, як для парламентських виборів, сума застави відчутно зменшила кількість бажаючих позмагатися за мандат від нудьги. Чому не зробити наступний крок і не ввести заставу справжню, однакову як для кандидатів від партії, так і для самовисуванців? В таких умовах яка-небудь «партія тяжколегких» добре подумає, перш ніж висунути кандидатів на всіх округах.

Тепер до головного — якщо кандидатів по округах висувають партії, то чим це заважає структуризації суспільства? Виборець так само голосуватиме за комуністів, соціалістів чи соціал-демократів, але окрім назви партії бачитиме в бюлетні конкрентне прізвище кандидата. Нелегко тоді буде «протягувати» у списки «спонсорів», а також кумів та свах. Хочеш не хочеш, а доведеться створювати в регіоні справді серйозну структуру із авторитетною людиною на чолі. Вибори показали, що там, де партія чи блок мають масову підтримку, пройшли і кандидати на округах, і по списках результат був високий. Єдиний виняток — комуністи. Якби не змішана система виборів, вони не мали б і двох десятків депутатів, назавжди зійшовши з політичної арени. Хіба це було б погано, хіба не сприяло б оновленню суспільства і просуванню до демократії та ринкових реформ?

Можна зауважити, що в таких умовах впав би престиж лідерів. І чудово! Коли у блоку чи партії немає більше нічого, окрім симпатичного лідера чи лідерині, хай це буде об’єктивно відображено в результатах виборів. Хай той лідер пройде у парламент без слухняного чи неслухняного списочного «обозу» і скільки завгодно лідирує у парламентській залі.

Ну і головне — передбачена законом неможливість для депутата, обраного від партії чи блоку, перейти у іншу фракцію. Або у Верховній Раді з партією, або віддавай мандат — суворо, але справедливо. Якби це було передбачено перед останніми виборами, політологи не нудилися б третій тиждень, не товкли б воду в ступі, прогнозуючи розклад сил у законодавчому органі. Все було б ясно і прогнози були б реальними.

ДЕРЖАВА ОКРЕМО — СЕЛО ОКРЕМО

Безперечним мінусом існуючої практики виборів є одночасні вибори до рад різних рівнів. Цікаво, що президентські вибори у нас з парламентськими не збігаються, розуміють носії найвищої влади, що це зовсім різні речі, і що не слід суміщати їх у часі та просторі. Чому ж тоді у купу-малу з парламентськими виборами запхнули вкрай важливі вибори до місцевих рад усіх рівнів, вибори міських голів? Якби ці вибори були б ще й пропорційними, мали б ми зараз проблеми!

Аргумент про нестачу коштів для виборів не витримує критики. У кого не вистачає грошей? У влади, яка проводить вибори, чи у партій і політиків? Уявімо собі систему, за якої щороку в один і той самий час ми йдемо на вибори. Одного року обираємо парламент, наступного — президента, наступного — обласні ради, ще за рік — місцеві ради та міських i сільських голів. За таких умов кожна партія муситиме щороку підтверджувати свій авторитет перед виборцями. Зникнуть блоки-одноденки. Бо якщо моє село голосувало у парламент за, наприклад, ліберала, то за рік, побачивши роботу цього ліберала, ми ще подумаємо, чи обирати ліберала-президента, потім ліберала-голову, ліберала-депутата облради. У партій та блоків зникає необхідність «палити»! одноразово шалені мільйони на вибори. Краще вкласти ці гроші у розвиток реальної партійної структури в містах і селах. Принаймні гроші залишаться в Україні, а не будуть вивезені до Росії.

Ось вам проста і зрозуміла партійна структуризація суспільства, яка виключає можливість масових фальсифікацій та інших виборчих маніпуляцій. Саме регулярні вибори на окрузі, вибори висуванців політичних партій будуть зрозумілі кожному виборцю, будуть здатні привчити народ до демократії, тобто структуризувати суспільство. Щоб ми знали точно, якої партійності наш депутат, міський чи сільський голова, нарешті президент!

Вищенаведені аргументи викладені пунктирно, оскільки проблема заслуговує серйозної розробки та наукової аргументації, які, якщо вони наукові, не повинні суперечити здоровому глузду. Не думаю, що хоч один із аргументів. наведених автором на користь мажоритарної виборчої системи, суперечить здоровому глуздові і реальній практиці. Залишилось лише «пришити ноги» до цих аргументів. Чи знайдуться бажаючі?