Патріарх Варфоломій: шанс залишитися в історії

Напередодні Вселенського Православного Собору, який має відбутися 19—27 червня на Криті, ситуація набирає детективного характеру. Головним її дестабілізатором виступає Російська церква, яка хоч і не відкрито, але за допомогою всіляких інтриг, закулісної боротьби та обману намагається вставити палки в колеса. «Москва, з одного боку, фальшиво посміхається предстоятелям православних церков, а з іншого — вкладає гроші у нові сайти та накачує старі риторикою на знищення Собору, на дискредитацію вселенського патріарха», — пише у себе в «Фейсбуці» Ярослава Мищенко.

Як відомо, підготовка до Собору, ініційованого Константинополем, тривала більше ніж півстоліття. Однак, на сьогоднішній день РПЦ і кілька інших православних церков висловили заперечення щодо деяких документів і закликали змінити термін їх розгляду на пізніше. А Болгарська Православна церква взагалі відмовилася брати участь у Соборі. Свої умови висунула і Антіохійська православна церква. У відповідь Російська церква одразу заявила, що неучасть у Соборі хоча б однієї церкви становить нездоланну перешкоду для його проведення.

«Одні капризують — вимагають не виносити на собор питань, які можуть породити дискусію, інші войовничо обурюються, що якщо дискусії уникати — то навіщо збиратися, треті обурюються схемою розсаджування учасників собору, яка ображає почуття віруючих, — пише Тетяна Деркач в матеріалі «Собор незібраних». На сайті релігійно-інформаційної служби України. — Але проблема глибша. Фактично, більша частина помісних церков, які на даний момент належать до всеправославного диптиха, сягають корінням спільного радянського минулого: Росія, Грузія, Сербія, Албанія, Чехія, Словаччина, Польща, Болгарія і Румунія. Яким би давнім не було їхнє походження — воно не заретушує на цих Церквах очевидного відбитка комуністичного минулого — періоду церковної фрустрації і деградації. «Нерадянські» помісні церкви (Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Елладська) історично належать до еллінського (візантійського) світу, і це такий самий анахронізм, як і СРСР або «русскій мір». Чи можливе припущення, що сьогоднішня церковна ситуація є відображенням ситуації політичної, де точиться боротьба за біполярний мир між двома цивілізаційними центрами? Мабуть, це так».

Тим часом, в українському парламенті зареєстрували проект постанови «Про Звернення Верховної Ради України до Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній церкві в Україні».

«Впродовж усього ХХ століття в Україні тривала боротьба за помісний автокефальний статус давньої Київської метрополії, яка протягом семи століть перебувала у складі Вселенського патріархату, а 1686 р. з грубим порушенням канонів була приєднана до патріархату Московського, — йдеться в додатку до проекту постанови. —  Історична тяглість цієї боротьби, що ведеться упродовж такого значного часу, а також динамічне зростання в нашій країні структур УПЦ Київського патріархату яскраво свідчать, що Москва даремно сподівається на подальше втримання України у орбіті впливу РПЦ».

«Ось вже два роки, як Україна потерпає від збройної агресії зі сторони Російської Федерації, яка визнана «державою-агресором» рішенням Верховної Ради від 27 січня 2015 р., — також йдеться в тексті додатку. — Всупереч усім міжнародним нормам права, анексовано Крим. Триває розв’язана і штучно підтримувана сьогодні Росією війна на Донбасі. В умовах, що склалися, народ України вже не сприймає ідею церковного єднання з Блаженнійшим Патріархом Московським Кирилом, який не лише не виступив на захист православних християн України, що потерпають від російської агресії, але й став одним із чільних ідеологів «русского мира», а, отже, й одним з архітекторів нинішньої «гібридної війни» Росії проти України».

ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Напередодні Собору на Криті, народні депутати (автори постанови — Андрій Парубій, Сергій Висоцький, Андрій Левус, Микола Княжицький, Марія Матіос, Віктор Єленський) звертаються до Вселенського Патріарха Варфоломія: «Визнати нечинним акт 1686 р. як такий, що був ухвалений з порушенням священних канонів Православної церкви; Взяти активну участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом скликання під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнського об’єднавчого Собору, який би вирішив усі суперечливі питання та об’єднав Українське православ’я; Заради блага Православної церкви в Україні та цілісності українського народу видати Томос про автокефалію Православної церкви в Україні, на основі якого вона могла посісти належне місце у родині помісних Православних церков». 

«У ВСЕЛЕНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ’Ї Є СИЛИ, ЯКИМ ЦЕЙ СОБОР АБСОЛЮТНО НЕ ПОТРІБЕН — ЦЕ РПЦ НА ЧОЛІ З ПАТРІАРХОМ КИРИЛОМ»

Людмила ФИЛИПОВИЧ, доктор філософських наук, професор, завідувач відділу проблем релігійних процесів в Україні Iнституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:

— Рік тому, коли тема Всеправославного собору почала реалізовуватися, у мене були великі сумніви, що він відбудеться. Дуже хочу помилитися, але ці мої побоювання можуть справдяться. У Вселенському православ’ї є сили, яким цей собор абсолютно не потрібен. Це ті сили, які бачать у Вселенському патріархові головного конкурента, — це Російська православна церква на чолі із патріархом Кирилом. До слова, у Вселенському патріархаті існує не одна позиція, а є маса різних внутрішніх течій, які збираються між собою за принципом «проти кого дружимо?».

Наприклад, Болгарська православна церква, яка нещодавно відмовилася від участі у Всеправославному соборі, завжди була сателітом РПЦ, оскільки історично єдині, на кого вони могли спертися у боротьбі із Османською імперією — це Російська імперія. Але невже треба бути такими вдячними 200 років? Зараз у суспільстві діють зовсім інші закони, народжуються інші ідентичності, тому треба думати про те, як зберегти православну конфесію, її унікальність. Але церковні ієрархи і їх народи через політичні ігрища можуть втратити православну віру. Зараз не час з’ясовувати, хто головніший, а час подумати про те, що перед православ’ям стоять такі виклики, які, можливо, не стоять перед усіма іншими. Навіть чисельно православних при найоптимістичніших підрахунках — не більше 350 млн. В той же час католики дуже твердо стоять на ногах, а у протестантів взагалі піднялася потужна хвиля. На цьому параді інтересів, ідентичностей, впевненостей православ’я дає збій.

Одним словом, повнота православ’я — це міф, і я погоджуюсь із тими експертами, які говорять, що сьогодні там керує не християнська любов і не усвідомлення повноти та єдності традицій, а виключно політичні та економічні інтереси. І, певно, це щедро оплачується тими, хто не хоче цієї повноти.

ОСТАННІЙ ІСТОРИЧНІЙ БЕСТСЕЛЕР ІЗ БІБЛІОТЕКИ ГАЗЕТИ «День» — «ПОВЕРНЕННЯ В ЦАРГОРОД» — РОЗПОВІДАЄ ПРО ДАВНІЙ ЗВ’ЯЗОК УКРАЇНИ ЯК ПРАВОНАСТУПНИЦІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ З ВІЗАНТІЄЮ ТА ОСМАНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ. У КОНСТАНТИНОПОЛІ — КОРЕНІ НАШОГО ХРИСТИЯНСТВА. КИЇВСЬКА МЕТРОПОЛІЯ ПРОТЯГОМ СЕМИ СТОЛІТЬ ПЕРЕБУВАЛА У СКЛАДІ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ, А 1686 РОКУ З ГРУБИМ ПОРУШЕННЯМ КАНОНІВ БУЛА ПРИЄДНАНА ДО ПАТРІАРХАТУ МОСКОВСЬКОГО. СЬОГОДНІ, ТИМ БІЛЬШЕ ПІСЛЯ ВСІХ ЗЛОЧИНІВ КРЕМЛЯ, В УКРАЇНІ НАСТАВ ЧАС ВИПРАВИТИ ЦЮ ПОМИЛКУ, ЗРОБИВШИ УКРАЇНСЬКУ ЦЕРКВУ ПОМІСНОЮ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Я б вважала, що для організатора це справжня честь зібрати VIII Вселенський собор і стати сучасником цієї події, оскільки завдяки цьому він увійде у віки. Але амбіції — виправдані чи невиправдані — є керуючим мотивом, замість майбутнього православ’я як окремої християнської конфесії.

Але проблема не лише у вселенському та російському патріархах, справа ще й в українських православних лідерах. На жаль, нинішній митрополит УПЦ МП Онуфрій дуже слабкий, щоб рішуче повернути православний корабель у бік самостійності та автокефальності. Його влаштовує той статус, який зараз є у церкви — автономність в управлінні, надана ще Алексієм ІІ. Ієрархи бояться, що їх засудять і вони втратять свою канонічність — вони заліплені цією ідеєю і не розуміють, що канони — це людський витвір, який може змінюватись. Але кожен обирає той фундамент, на якому він будує свій будинок, і православ’я обрало канонічність. Хоча ми бачимо, як сучасні вітри руйнують ці фундаменти. Тому я не очікую надання Українській православній церкві статусу помісної — хіба якщо всі православні одразу стануть свідомими та патріотичними і використають цей історичний шанс.

Варфоломій же теж є людиною «собі на умі». Я розумію, що РПЦ образила його своїми діями, намагаючись «задвинути» його на історичний маргінес. Але дуже погано, якщо при визначенні долі українського православ’я вселенський патріарх керуватиметься емоціями. У цьому плані Варфоломій є достатньо відповідальним, але конфлікт у трикутнику Вселенський патріарх — РПЦ — українське православ’я — не єдиний, але зараз він проявив себе більш випукло.

Особисто я також проти втручання політиків у церковно-релігійні процеси. Але історія показує, що церква не зробила жодного серйозного кроку без втручання політичного фактору. Напевне, християнство не може вирішити ці питання без світських лідерів. Просто це втручання може бути зваженим і розумним, а може бути брутальним. Релігійна сфера є дуже делікатною, і люди ображаються сильніше, якщо зачепити їх потаємні віросповідні основи, ніж матеріальний статус. В цьому плані я не переконана, що Петро Порошенко готовий адекватно втрутитись в релігійний процес, аби це було на користь Україні. Думаю, всі наші президенти протягом 25 років демонстрували, що вони нездатні вирішити це питання.

Займатися визнанням статусу Української православної церкви мають не політики і не світська влада. Наприклад, анафема між католицьким Папою та православним патріархом була знята через взаємне визнання, яке є виключно справою церкви. Але важливо те, що українське суспільство демонструє своє незадоволення церкві її політикою, в тому числі через проект заборони діяльності церкви, центр якої знаходиться на території, яка визнана державою-агресором, хоча це далеко від реалізації. Таких акцій має бути більше, аби церковні ієрархи, сидячи на печерських пагорбах, не вважали, що все йде так, як Бог вказав. Їх треба тримати у тонусі, аби вони теж робили якісь рухи. Поки ж що позиція церкви полягає лише у виправдовуванні у відповідь на претензії суспільства. Церковники мають взяти на себе відповідальність за тих священиків, які зберігають зброю, заборонивши їм служити. УПЦ МП не має ясної позиції, а суспільство втомилося від напівтонів, коли йде війна.