Переможців не судять,

Поки новообрані депутати намагаються зліпити коаліцію — хто з піску, а хто з туману, — аналітики та політологи моніторять громадську думку, сподіваючись хоч якось допомогти політичним керманичам окреслити свій шлях у каламутних потоках колективного несвідомого. Такою своєрідною лоцією стала цікава доповідь із досить складною назвою «Регіональне та політико-ідеологічне сегментування електорату на парламентських виборах 2006 року», підготовлена Центром соціальних досліджень «Софія».

Олександр Левцун («Софія»), який відкривав конференцію, констатував той факт, що український електорат, як і раніше, розколотий за територіальною ознакою. Однак він не погодився з опублікованим у пресі трактуванням про виникнення після виборів «трьох Україн». Цей термін, зокрема, був озвучений відомим соціологом Євгеном Головахою в одному з його останніх інтерв’ю, де він висловив думку про те, що центр України нарешті знайшов свою ідеологію і тепер «можна говорити вже не про дві, а про три України». За словами О. Левцуна, переорієнтація помаранчевого електорату сталася не тільки в центрі, але і на заході. І причина тому — збереження великої ролі особового аспекту на цьогорічних парламентських виборах. «Падіння іміджу Ющенка як месії та відсутність у НУ рівноцінної харизматичної особистості, за наявності попиту на неї, привело до стоку значної частини помаранчевого електорату на сторону Юлії Тимошенко», — зазначає політолог. Дані опитувань, проведених центром, свідчать про те, що в шкалі понять, які викликають в українців позитивну реакцію, поняття «справедливість» поступається місцем лише «порядку». Ні того, ні іншого за півтора року президентства Віктора Ющенка населення так і не побачило. І всі аргументи верхівки НСНУ про те, що за півтора року в країні важко щось змінити, сприймалися суспільством, як елементарне небажання цим займатися. Справді, що заважало Президенту та його команді вибрати один- два напрями в політиці або економіці та довести хоч одну реформу до кінця? Але влада віддала перевагу розвитку подій за «українським сценарієм», тобто за течією.

Більш того, «нашоукраїнцям» вдалося зробити справді неможливе! А саме — похитнути віру в демократію як таку. Більшість електорату таку демократію сприйняли як безхребетність влади, хаос в управлінні, за неконтрольованої вседозволеності бюрократії. Навіть політреформа ставиться тепер респондентами під сумнів. Якщо в 2002 році готовність суспільства підтримати політичні реформи на базі багатопартійності підтримували 50,8% громадян, то до квітня 2006 року ця цифра становить уже 27,9%. Можливо, це падіння не таке велике, але воно свідчить, що рівень авторитарних настроїв у суспільстві посилився. І якщо якісь «україни» й існують у кількості більше трьох, то це, очевидно, «нашоукраїни».

Чим можна пояснити посилення в масовій свідомості авторитарних настроїв? «Передчуття масштабної кризи — економічної та політичної — породжує в масах підсвідому потребу в «сильній руці», жорсткому порядку», — вважають експерти.

Сплеск оптимістичних очікувань одразу після президентських виборів, подальше розчарування, що перейшло в кризу довіри до нової влади, особливо під час вересневої політичної кризи (відставка уряду Тимошенко) і, як наслідок, — політична апатія в одних і страх економічного колапсу в інших.

Згідно з дослідженням, на запитання: «Що зараз найбільше загрожує Україні?», 59,9% відповіли — зростання цін, зубожіння населення. А такі відповіді можуть давати респонденти, які в основі своїй становлять лівий сегмент електорату. Ці люди згодні потерпіти лише в тому випадку, якщо світло в кінці тунелю вони вже бачать. Але Ющенко не зміг стати не лише де Голлем, але навіть Бальцеровичем. За такої підтримки, яку він мав на початку своєї каденції, ризикований варіант був явно кращим за безнадійний. Але Ющенко не ризикнув. Що власне й змусило втомлений від «незбагненності» народ ризикнути самому.

Тому поява Тимошенко й Януковича на вершині рейтингу електоральних уподобань могла стати несподіванкою лише для тих, хто куштує підсолоджені десерти офіційної статистики. Тимошенко змогла підібрати не лише лівий електорат заходу та центру (15,2%), але і значну кількість націонал-демократів, у тому числі націоналістів (26,1%). Що, за словами доповідачів, є «характерною особливістю структури електорату БЮТ».

Таким чином, Юлія Володимирівна цілком «об’єктивно може претендувати на роль загальнонаціонального лідера, пропонуючи зрозумілу та привабливу для населення різних регіонів і представників різних соціальних груп ідеологію солідаризму. Основним постулатом якого є гармонія інтересів усіх членів суспільства», — стверджують політологи у своїй доповіді. А українське суспільство, де близько 60% становлять «бідні» та «малозабезпечені», не дочекавшись від помаранчевої революції втілення «нових моральних стандартів», із готовністю прийняло зрозумілу для них ідеологію. Міф про Ющенка змінився міфом про Тимошенко.

Основним, а головне — зручним опонентом для БЮТ, на думку експертів Центру «Софія», залишатимуться представники донецького великого капіталу, які уособлюють олігархів — «головного ворога» держави. Саме ця «зручність» дозволить Юлії Володимирівні не розгубити своїх прихильників до президентських виборів, а у випадку створення «великої коаліції» мобілізувати на свій бік залишки електорату НСНУ.

Партія регіонів на сході та півдні України займалася тим самим, чим БЮТ на заході і в центрі, — залученням на свій бік лівого електорату. Електорату ПР так само близькі ідеї державного патерналізму (система пільг й опіки), активної ролі держави в економіці та стимулювання дрібної приватної ініціативи. Крім того, за словами Євгена Копатька (Донецький інформаційно-аналітичний центр), у настроях електорату ПР окреслилася тенденція до більшої терпимості та пошуків шляхів примирення зі своїми «помаранчевими» колегами, які відрізняються поки що більшою непримиренністю.

Хоча більшість аналітиків продовжують характеризувати ПР, як партію лише великого капіталу, автори доповіді стверджують, що ПР, активно модернізуючись, перетворюється на «проект лівоцентристської партії, ідеологія якої адекватна новим реаліям України — незалежної ринкової держави».

Переміщення та переформатування так званого лівого електорату — саме в цьому доповідачі вбачають справжні причини поразки партій, які переконали себе в тому, що лише вони є єдиними представниками лівої ідеології. Якщо в 1998 році (при голосуванні за партійними списками) КПУ, СПУ та ПСПУ отримали загалом 38% підтримки виборців, то на виборах 2006 року вже 12,28%.

Причина цього криється в тому, що Україна завершила перехід від радянського ладу до нового типу соціальної організації (пострадянського). Моніторинг громадської думки зафіксував зниження реставраційних очікувань і зростання прагматичних настроїв. Тож поява «нових лівих» була несподіваною, «і зовсім не звідти, звідки їх чекали», — наголошується в доповіді. За словами голови правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимира Фесенка, соціалісти та комуністи зіткнулися в особі Тимошенко з серйозним викликом. Тим паче, що кілька бютівців, за наявною в політолога інформацією, всерйоз починають подумувати про вступ до Соцінтерну.

Підбиваючи підсумки виборів до Верховної Ради, експерти зійшлися на тому, що «є лідери, але немає переможців», і вирішити цю ситуацію не допоможе «навіть наймудріша, найдокладніша програма коаліційної угоди». Попри склад коаліції, Україна вступає в смугу політичних конфліктів, причина і парадокс яких у тому, що суспільство виявилося більш структурованим, аніж політичний клас. Звідси постійні конфлікти регіональних партійних еліт із центральним керівництвом своїх партій. Лідери дуже загралися в «імітаційні проекти зразка 1990-х років», і не врахували того, що «виборець уже давно виріс із дитячих штанців пострадянської демократії».

На закінчення Андрій Єрмолаєв виділив чотири основні сегменти, які, на його погляд, можуть стати основою для структуризації українського політикуму. Перше, що видно вже навіть недосвідченому спостерігачу політичного життя в країні, — це наявність тих пут, які заважають злитися в природному союзі ПР та бізнес-частині НСНУ. «Великий капітал активно шукає спосіб домовитися між собою. Інвестори хочуть миру, політменеджери жадають війни», — говорить А. Єрмолаєв. Ідеологічну основу подібного проекту експерт вбачає в ліберально- консервативній ідеї, близькій за духом республіканській доктрині. Подібні позиції відстоюють такі політики як Р. Ахметов, Ю. Бойко, П. Порошенко. Суть цих позицій зводиться до зміцнення державності, сприяння концентрації капіталу як виразника національних інтересів і захисту прав власників та громадян від бюрократичного свавілля й корупції. Їхніми ідейними опонентами може стати псевдосоціалістична ідеологія, що базується на «скривджених» верствах населення, які мають претензії до перерозподілу суспільного багатства. Такий електорат може масово підтримати на виборах «твердий порядок», «сильну руку», жорстку регламентацію великого бізнесу. Звісна річ, йдеться насамперед про БЮТ.

Що стосується «старих лівих» в особі СПУ та КПУ, то, на думку А. Єрмолаєва, найперспективнішою ідеєю для СПУ буде ініціатива комуністів зі створення «лівиці», яка стане «своєрідним чистилищем» для модернізації ідеологічної бази й оновлення лідерського потенціалу.

І останній проект може виникнути в разі розколу НСНУ — при створенні союзу цієї партії з ПР. Це розв’яже руки націонал-демократичному крилу партії, яким є Рух, «Собор» і КУН, і дасть їм можливість розпочати створення широкої націонал-демократичної «правиці» для участі в подальших виборах усіх рівнів.

Про «бідного Президента» замовив слово тільки Володимир Фесенко, який наголосив, що на Ющенку ставити хрест ще рано. Проблема Президента — це не проблема іміджу, йому так само, як і всім вищеназваним, необхідно оновлювати політичну базу.

Чи вистачить цієї бази на всіх? Минулі вибори показали, що не вистачить. І тому порада політолога лежала на поверхні — об’єднання. Об’єднання й укрупнення кількох близьких за ідеологією сил. Чи здатні політики прислухатися до політичних оракулів? Чи зможуть вони зробити висновки та зайнятися політикою, а не бізнесом? Час, як кажуть, покаже, а час у них ще є.