Петро Симоненко оголосив в Україні реконкісту
Останні кілька тижнів позначені спробою лівих партій розпочати похід із метою завоювання влади. В авангарді, як і належить, ідуть комуністи. Вони почуваються доволі впевнено й не приховують своїх намірів на найближчих виборах прийти до влади. А може, сподіваються обійтися й без виборів.
Наскільки реальними є ці наміри і що чекає на громадян України в разі приходу Комуністичної партії до влади? Щоб відповісти на це запитання, доцільно зважити потенційні можливості самих комуністів та інших лівих сил, а також розглянути основні засади нинішньої ідеології КПУ.
Чи підтримає комуністів широкий загал, однозначно відповісти важко. Соціологічні опитування засвідчують, що до партій лівої та ліворадикальної орієнтації (тобто комуністів, соціалістів, комуністів-більшовиків, прогресивних соціалістів і селянської партії) твердо прихильні близько 15% дорослого населення України. За певних умов ця цифра може подвоїтися, адже близько третини українських громадян тією чи іншою мірою ностальгує за соціалізмом і Радянським Союзом. Якщо всі вони прийдуть на вибори, їхніх голосів може вистачити на те, щоб здобути й абсолютну перевагу в майбутній Верховній Раді (незалежно від типу виборчої системи), і посаду президента України. А в разі різкого загострення соціально-економічної ситуації масові акції протесту третини населення цілком можуть змінити владу й без виборів. Але чи досить згуртований лівий блок, щоб країна здригнулася від "лівого маршу"?
Наприкінці зими політвиконком Соціалістичної партії України запропонував створити лівий блок. За якийсь час було домовлено посилити координацію дій партій на майбутніх виборах до парламенту; мітинги й демонстрації ліві й до цього проводили спільно. Один із лідерів соцпартії Йосип Вінський вважає, що може відбутися злиття лівих партій: адже їхня ідеологія тотожна на 90%.
Проте голова Селянської партії Сергій Довгань постійно заявляє, що поки немає законів про вибори і партії, говорити про створення блоку зарано. Олександр Мороз наголошує, що майбутнє об'єднання не повинно розчинити в собі соціалістів. Такий блок і спільну фракцію у Верховній Раді Соціалістична та Селянська партія вже, власне, створили. Підкреслюючи його "лівоцентристський характер", вони не висувають ідей силового захоплення влади, наполягають на цінностях демократії, а їхні депутати голосують часто зовсім не так, як комуністи. Соціалістично-селянська фракція, зі слів того ж таки Вінського, вважає "поспішною" ідею висунути на наступних президентських виборах кандидатом від лівих Петра Симоненка. Соціалісти вважають, що кандидатурі Олександра Мороза немає альтернативи.
Не слід забувати й про нечисленну, але надзвичайно агресивну Прогресивно-соціалістичну партію. Майже напевно можна говорити, що в єдиному лівому блоці ця партія не виступить. В Києві її лідер Наталя Вітренко за особистим рейтингом випереджує Петра Симоненка й не набагато відстає від Олександра Мороза. Мажоритарно-пропорційна система, за оцінками експертів, збільшує шанси прогресивних соціалістів, даючи змогу завоювати близько третини голосів лівого електорату.
Отже, сумніви щодо монолітності лівого блоку небезпідставні. Крім партії Вітренко, яка діє самостійно, до виборів можуть підійти два ліві блоки: один на чолі з Компартією України, другий - із поміркованих частин Соціалістичної та Селянської партій, разом із, наприклад, профспілками Олександра Стояна та створеною на їх основі Всеукраїнською партією трудящих (до речі, поки що "темною конячкою" на лівому фланзі). Нарешті, з поінформованих джерел відомо, що "партія влади" (точніше, один із владних кланів) має намір зініціювати створення третього лівого блоку під назвою "Трудова Україна". Ймовірний його склад - незалежні профспілки (гірників, металургів, залізничників), ради ветеранів, воїни-"афганці", проурядові жіночі організації тощо. Заплановано зіграти на ідеях "трудової демократії", тіснішої інтеграції в межах Співдружності незалежних держав, із перетворенням її на Співдружність Євро-Азіатських Республік, та поєднанні потужного соціального захисту і прискорених реформ в ім`я народу. Якщо все це справді здійсниться, на лівому фланзі стане зовсім тісно. Отож претензії комуністів керувати всіма лівими партіями у монолітному лівому блоці є малообгрунтованими. А без такого блоку взяти владу ні на виборах, ані, тим більше, позапарламентським шляхом практично неможливо.
Про нинішню реальну ідеологію комуністів говорить перебіг проведеного на початку весни в Мінську III Конгресу народів СРСР. У ньому взяли участь майже самі тільки (а, може, й самі тільки) члени комуністичних партій країн, що виникли на території колишнього Союзу, об`єднані в організацію під назвою СКП-КПСС. Неодноразові вживання в доповіді голови її ради Олега Шеніна термінів на кшталт "відновлення союзної держави", "майбутня держава - союз народів, федерація територій", "наша країна" тощо не залишали сумніву, що йдеться про створення нової супердежави з центром, звичайно ж, у Москві. Ухвалене Конгресом "Звернення до братніх народів" мало суміщається з класичним марксизмом-ленінізмом, нехтуючи вже навіть у назві класовий підхід. Далі в "Зверненні" вжито як синонім комуністичних організацій термін, від якого Ленін помер би вдруге: "партії народно-патріотичної орієнтації". І це не словесні вправи: Геннадій Зюганов виступав на Конгресі як лідер "Народно-патріотичного союзу Росії". Бачимо вже зовсім іншу, некомуністичну ідеологію. Не випадково ще рік тому один із провідних російських ліберальних політиків Сергій Юшенков, детально проаналізувавши програмні засади партії Зюганова (провідної сили СКП-КПСС), застерігав, що вона переходить на позиції класичного націонал-соціалізму.
Петро Симоненко на цьому Конгресі виглядав ледь не українським націоналістом, уживаючи у множині, на противагу Олегові Шеніну, термін "наші країни" й указуючи певні негативні моменти в минулому. Втім, він схвально відгукнувся про "федерацію наших народів, яка складалася віками" (це про російський імперіалізм, головну, за Енгельсом, загрозу для демократії в Європі) і наголосив, що "як завжди в минулому, так і нині, центром об`єднання наших країн у новий Союз може і повинна стати, звичайно ж, Росія, соціалістична Росія".
Додамо до цього намагання комуністів України (копіюючи своїх російських товаришів) спертися на православну церкву московського патріархату, різкі закиди на адресу НАТО (не за антикомунізм - за "національне приниження та образу пам'яті предків"), згода допустити в певні сектори приватний капітал (аби це тільки був "свій" капітал) - і матимемо досить повну картину ідеологічних орієнтацій КПУ. Якщо російські комуністи виразно переходять на позиції російського націонал-соціалізму, то комуністи України посідають близькі (але не тотожні) позиції рядянського націонал-соціалізму. Це, звичайно, дуже своєрідний ідеологічний мутант, але все-таки радянський народ як нова історична спільнота людей - не вигадка Хрущова й Суслова. Не все населення СРСР належало до цього народу, але в так званих "національних республіках" розмивання етнічної ідентичності робило людей не росіянами, а "радянським народом" - зі своєю мовою (спримітизованою російською), культурою, традиціями тощо. Їхні настрої й висловлюють комуністичні партії колишніх "національних республік". З економічних частин їхніх програм зникла вимога тотальної націоналізації, натомість з'явилися застороги проти іноземного капіталу (за одночасного збереження керівної ролі держави й "трудящих" в економіці), а в зовнішньополітичних панує відверта ксенофобія, особливо щодо ліберальних демократій Заходу.
Маючи певну фантазію та знання з історії, неважко уявити, що чекає українських громадян у разі приходу до влади партії з такими ідеологічними орієнтаціями. Проте лівий електорат далеко не єдиний у своїх уподобаннях. Неосталіністські та націонал-радянські гасла приваблюють нині не кожного навіть із тих, хто сумує за "світлим минулим". Чимало прихильників соціалізму підтримує приватну власність на землю й приватне підприємництво у сфері побутових послуг чи громадського харчування, дрібний і середній бізнес, обстоює принципи політичної демократії та свободи слова. Тобто є потенційним електоратом соціал-демократів або блоку Мороза-Довганя. З іншого боку, поміркованіші ліві партії, не настільки радянсько-фундаменталістські, як КПУ, не можуть не усвідомлювати, що в разі перемоги комуністів на них чекатиме або розчинення у монолітній компартії, або розпуск. Тому, вірогідно, від комуністичної реконкісти Україну порятує не мудрість влади чи сила демократів, а розкол і взаємна боротьба в лівому таборі.
