Пiдсумки року: прощання з ілюзорним світом

Уже зараз зрозуміло, що 2014-й рік матиме серйозні наслідки для майбутнього. Він особливий — для України, для світу. Ми пережили великий суспільний підйом на Майдані, Революція Гідності, російська агресія — анексія Криму і окупація частини Донбасу. Війна з Кремлем триває досі — втрати вимірюються вже тисячами життів наших громадян. Безумовно, всі ці події кардинально вплинули на політичну ситуацію не тільки в самій Україні, а і в світі.

Традиційно наприкінці року ми підбиваємо підсумки. Як змінилися Україна і світ? Цього тижня гостями в нашій редакції стали екс-прем’єр Євген Марчук, екс-міністр закордонних справ Володимир Огризко та екс-посол України в Китаї та Японії Юрій Костенко. Кожен із них є авторитетним експертом відповідно у сфері безпеки та зовнішньої політики.

ОГРИЗКО: «ЦЕЙ РІК ПРОДЕМОНСТРУВАВ, ЩО ЖОДНОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ НАСПРАВДІ НЕ ІСНУЄ»

Микола СІРУК: — Минулий рік був насичений подіями, зокрема й міжнародного характеру, які безпосередньо стосувалися нашої країни. Було багато трагедій, переосмислення відносин... Яким для вас був 2014 рік — ваші геополітичні підсумки?

Володимир  ОГРИЗКО: — Можна говорити й про очевидні позитиви, й про очевидні проблеми, які приніс цей рік. Серед позитивів я б назвав те, що  цього року в політиків і на Заході, й на Сході, нарешті, відкрилися очі.

Захід розкрив очі на події, які відбуваються в Україні. Ми бачимо, що вони вже перейшли аж до санаційної політики проти Росії. А це — реальний практичний крок, який свідчить про те, що відбувається переоцінка цінностей. Він також говорить про те, що Захід відчуває необхідність нового дихання для такої структури, як НАТО, і  переосмислює те, що відбувається в рамках ЄС. Ще рік тому про це навіть не думали.

Про переоцінку цінностей свідчить і остання дискусія в Німеччині   — німецький політичний клас починає серйозний аналіз того, що відбувається. Шістдесят діячів проросійського спрямування написали петицію на підтримку Путіна, і буквально через кілька днів більш ніж сотня інших експертів, які тверезо дивляться на ситуацію, пишуть іншу петицію. У ній ідеться про те, що «ми не можемо не називати агресора агресором», оскільки це справді так.

Дуже добре, що і в українських політиків очі почали відкриватися, хоча трішки повільніше. Але і це є великим позитивом, бо й у нас, нарешті, зрозуміли, що оцінювати треба не по заявах, а по реальних діях.

Якщо говорити про українську зовнішню політику, то влада, здається, зрозуміла, що треба чітко і ясно називати пріоритети: якщо це Європейський Союз, то значить, — ЄС. Якщо це НАТО, то значить,  — НАТО. Щонайменше, по лінії євроінтеграції цього року досягнуто відчутного прогресу. Зокрема це — Угода про асоціацію та нещодавнє засідання Ради Асоціації як перший практичний крок на шляху до її реалізації.

Також прозвучав поки що вербальний, але все-таки чіткий сигнал відносно євроатлантичної інтеграції. Щоправда, для цього ще треба відмовитися від позаблокового статусу і внести формулювання в закон про засади зовнішньої та внутрішньої політики, що метою України є вступ до НАТО, коли ми будемо готовими до цього.

Утім, негативу було значно більше: цей рік продемонстрував, що жодної системи міжнародної безпеки насправді не існує. Є красиві слова, гарні назви: ООН, ОБСЄ, Рада Європи та інші чудові міжнародні структури, які, на превеликий жаль, не гарантують своїм членам реальної безпеки.

На мій погляд, це — найголовніший негатив за рік. Із цього можна зробити висновок: кожен організовує свою безпеку як може, якщо він не перебуває в  системі певних безпекових структур. Для нас це був цілковито зрозумілий сигнал:  «Хлопці, рятуйтесь, хто як може». Із цього також треба зробити висновки.

Другий негатив. У світі дуже мало політичної відповідальності, включаючи, на жаль, як українських високопосадовців, так і західних політиків. Дуже шкода, але цей політичний клас стає дедалі більш безвідповідальним і намагається перекинути відповідальність на когось іншого, а насправді відкладаючи необхідні рішення  на наступне покоління. Тому що так легше, хай, мовляв, вони розбираються, а ми тут якось на півзаходах проживемо. На мою думку, це безвідповідальний і аморальний підхід.

І третій негатив. Ні у нас в Україні, ні на Заході немає стратегії відносин з Російською Федерацією як з очевидним агресором і країною, яка фактично доламала всю систему міжнародної безпеки.

КОСТЕНКО: «НАШІ СОЮЗНИКИ НА СХОДІ — ПЕРЕДУСІМ ЯПОНІЯ, ПІВДЕННА КОРЕЯ, СІНГАПУР, ФІЛІППІНИ, АВСТРАЛІЯ...»

Юрій КОСТЕНКО: — Володимир Станіславович був послом при ОБСЄ, а я фактично організовував входження в ОБСЄ. І мені дуже прикро, що ця організація виявилася нездатною, неспроможною, беззубою в реагуванні на такі серйозні виклики, які сталися сьогодні на Донбасі.  Більше того, ОБСЄ не стала на захист України в цій надто складній для нас ситуації. Це дуже мене засмучує, оскільки Путін зруйнував не тільки глобальну систему, він руйнує її частинами.

Щодо ситуації на Азійському напрямку. Вона в цілому була контрольована, не було ніяких серйозних зіткнень інтересів, які могли б призвести до суттєвого загострення відносин у регіоні. В АТЕС упритул прийшли до створення зони вільної торгівлі. Недавно КНР разом із Південною Кореєю підписали важливий документ про ЗВТ. Тобто ідея економічного співробітництва набуває все більше розвитку і формалізується.

Проте є чимало проблем. У минуле не відійшла проблема ядерного потенціалу Північної Кореї. Нікуди не зникли ті суттєві територіальні суперечки, які кожен день можуть призвести до зіткнень уже не інтересів, а військових сил. Вони існують між КНР і Японією, КНР і Філіппінами, КНР і В’єтнамом. Тема укладення мирного договору між Росією та Японією теж не мала за минулий рік розвитку. Фактично Росія перебуває в стані воєнних дій з Японією за відсутності цього документа. Усі ці питання залишаються й переходять у порядок денний дипломатичних переговорів наступного року.

Нас передусім цікавить, якою була реакція в країнах Сходу на агресію Росії в Україні. І тут мені як колишньому послу в Японії дуже приємно висловити вдячність і урядові, й народу Японії за послідовну позицію  політичної підтримки України й по Криму, й по Донбасу. В грудні уряд Японії ухвалив нову порцію санкцій проти посадовців і організацій Росії. Тобто Японія повністю стоїть на позиції США та  ЄС щодо санкцій проти Росії. Важливо також, що, крім політичної підтримки, Японія надає й вагому економічну допомогу. Зокрема вона бере участь у проекті відновлення соціальних послуг і миру в Донецькій та Луганській областях, що здійснюється урядом України та ПРО ООН. А загальний обсяг допомоги Україні з боку Японії становить 2,6    млрд доларів.

До речі, термінал Д у Борисполі побудовано на японський кредит — на суму в  190 млн доларів. Це сьогодні візитівка України. І кожен ,хто прилітає чи відлітає з цього термінала, знає, що це побудовано за допомогою братнього японського народу, який справді долучився до розбудови інфраструктури на найсучаснішому рівні.

Нас не може не цікавити позиція нашого стратегічного партнера      — КНР, ядерної держави, одного з підписантів Будапештського меморандуму. Як постійний член РБ, ця країна несе відповідальність за ситуацію в усьому світі.

На жаль, тут ми не можемо сказати, що Китай відреагував так, як мав би відреагувати стратегічний партнер. Дуже правильні слова було зафіксовано в підписаному документі про стратегічне партнерство, але необхідної підтримки, насамперед політичної, ми не отримали. Пригадаємо двократне голосування і в РБ, і в ГА ООН, під час яких китайська дипломатія сховалася за красиві слова щодо невтручання у внутрішні справи інших держав, але це невтручання дуже правильно розшифрували в Кремлі. Путін і Лавров однозначно висловили подяку Китаю за таку позицію, за утримання.

І тут мені хочеться додати, що сам Китай заганяє себе в певному розумінні в кут, оскільки у нього існують не лише територіальні суперечки з сусідами, а й серйозні проблеми всередині держави. Це і Тайвань, і Тибет, і Сіньцзян-Уйгурський автономний район, де бойовики ведуть себе агресивно. І по відношенню до цих бойовиків у Пекіна однозначна реакція на знищення, моментальна, що називається, розстріл на місці. А нас Китай закликає до політичного діалогу з бойовиками, російськими найманцями. По Криму в КНР була дуже дивна заява, щось на кшталт, — треба розуміти складну історію його входження до складу України. Справді складна, тому що на Крим не Росія має претендувати, а мінімум татари, а може, навіть і Туреччина. Тому, на жаль, у подібній колізії цей наш стратегічний партнер і постійний член РБ ООН далеко не відійшов від подвійних стандартів.

Експерти твердять, що саме Китай виграв від агресії України проти України. Адже саме в цей період росіяни пішли на суттєві поступки китайцям по газовому контракту. Вони дозволили китайським корпораціям добувати газ на території Росії. А це безпрецедентне явище, цього ніколи не бувало, й про це тільки могли мріяти китайці. Відповідно, збільшилися перспективи експорту нафти з Росії в Китай.

Більше того, серед експертів побутує думка — стримана реакція Пекіна на події в Україні пояснюється тим, що сам Китай готується до анексії частини Російської території, діючи саме російськими методами. Як пишуть ЗМІ, в Росії є колосальна китайська діаспора, що нараховує сотні тисяч. Там є чайна-тауни, де компактно проживають китайці, й вони в будь-який момент можуть провести партзбори, звернутися до сусідньої держави про захист, попросять ввести війська. Мовляв, їм китайською мовою не дають говорити, впритул не бачать китайців, принижують їхню національну гідність. Ось вам усі підстави для анексії території. Аргументом такого трибу є й те, що саме політика Кремля є шовіністичною щодо всіх національностей, і треба, звісно, захищати китайців, передусім на Далекому Сході. Не знаю, чи справдяться для росіян такі печальні прогнози, але той факт, що такі думки озвучуються, є доволі промовистим.

Щодо двосторонніх відносин між двома країнами, то китайська сторона акцентує нині увагу на їхній економічній складовій. Але й тут у мене є чимало запитань. Чи чув хтось, як завершився широко у свій час розрекламований проект будівництва швидкісної залізниці від Києва до Борисполя? Корпорація Сумбая не вклала, а вже витратила на підготовку проекту швидкісного експреса  близько 200 тис. доларів. По зерновому проекту — гроші освоїли, а зерно не поставили. Хоча гроші невідомо де, все-таки проект треба виконувати. Нині для України — це колосальна проблема, адже вартість проекту становить 3 млрд доларів.

В енергетиці були у нас доволі успішні проекти, зокрема щодо реконструкції Краснодонвугілля, на суму 80—100 мільйонів доларів. Але де тепер ці шахти, хто ними володіє, у якому вони сьогодні стані?

КОСТЕНКО: «ВИКЛИК ДЛЯ НАШОЇ ДИПЛОМАТІЇ У СХІДНОМУ НАПРЯМІ — ЦЕ КИТАЙ ТА ІНДІЯ»

В.О.: — Юрій  Васильович дав широку і точну картину Сходу. Я лише хочу додати, що протягом цього року там з’явився для нас дуже важливий  партнер — Австралія, яка продемонструвала чіткі й адекватні позиції щодо того, що відбувається з Росією,  зайняла  об’єктивну позицію, яка співпадає з позицією США і ЄС. Тобто ми сьогодні справді маємо там дуже потужного партнера, який своєю політикою може впливати також на навколишнє азійське середовище і давати певні позитивні сигнали для того, щоб агресія не залишилася непоміченою.

Ю.К.: — Я читав вашу, Володимире Станіславовичу, оцінку цього візиту. Це справді правильна оцінка, і я її підтримую. А ось у газеті «День» я вичитав, що Путін возив Аксьонова в Індію.

В.О.: — Отож.

Ю.К.: — Індія, здавалося, теж до України добре ставилась, але на неї давить Москва і Пекін. Росія давить, впливає, тому навряд чи можна очікувати, що понад мільярдна Індія і 1,5-мільярдний Китай на перспективу змінять свою позицію. І це серйозний виклик для нашої дипломатії у східному напрямку.

В.О.: — Тобто відбувається певна фрагментація Сходу на ті країни, які десь близькі до нас за своїми цінностями, тобто демократичні, і ті, які залишаються у сфері минулих підходів до організації світопорядку і які, перш за все, беруть калькулятор і рахують, що вони будуть з цього мати.

Іван КАПСАМУН: — А які ще союзники для України можуть бути на Сході? 

Ю.К.: — На мій погляд, це країни демократичного спрямування. Зокрема Південна Корея, Сінгапур і Філіппіни. Незважаючи на усі їхні внутрішні політичні проблеми, Філіппіни є найбільшою католицькою країною на Сході, і менталітет справжніх католиків спрямовує їх у правильному політичному напрямку.

М.С.: — А Малайзія та Індонезія?

Ю.К.: — Тут треба враховувати ісламський фактор. У цьому нам можуть допомогти татари. Якщо наші татарські друзі й надалі продовжуватимуть таку активну наступальну лінію із захисту своєї національної гідності на міжнародній арені, то без найбільшої ісламської держави, як Індонезія, не обійтися. Вона мусить реагувати і підтримувати татар, а за цим тягнеться питання статусу Криму.

М.С.: — Індія — найбільша у світі демократія, й як так сталося, чому вона так поводиться щодо нашої країни?

В.О.: — Бував кілька разів у цій країні, яка цікава сама по собі, думаю, тут треба говорити про традиційність і певну послідовність того, що вже було упродовж багатьох десятиліть. Радянсько-індійські відносини чи російсько-індійські відносини, безумовно, у певний спосіб впливали на ту ситуацію. Знову таки з іншого боку, російська дипломатія через своїх агентів впливу впродовж останніх десятиліть дуже серйозно працювала на тому, щоб прив’язати Індію як велику потужну країну цього регіону до російського ВПК. На превеликий жаль для нас, цивілізованого світу, їм це вдалося. Нині Індія є одним із дуже серйозних ринків збуту російського військо-промислового комплексу. За цим стоїть обслуговування, нові поставки озброєнь і т. д. Враховуючи відомі відношення Індії з Пакистаном, проблеми з Китаєм — це той момент, на який індійське керівництво не може реагувати.

Ми свого часу поставили озброєння до Пакистану. Це було прекрасно використано росіянами, щоб вбити серйозний клин між Україною та Індією. Утім, це не означає, що ми повинні  скласти руки і дивитися на це як на даність. Все у світі змінюється. Тому це залежить від того, наскільки ефективно ми побудуємо свою зовнішню політику і в індійському напрямку. Для нас є дуже багато можливостей, щоб застосувати своє продовольство — ми знаємо, які проблеми є в цьому регіоні, і проблеми ж самого ВПК (ми не гірше виробляємо відповідні озброєння). Тобто потрібна політична воля і бажання зайти на цей ринок, а потім і в політичний простір зі своїми реальними пропозиціями, від яких не можна відмовитися.

Ю.К.: — У перелік тих держав, які є нашими прихильниками, які підтримують нас, треба додати Пакистан.

ОГРИЗКО: «У НАШОГО КЕРІВНИЦТВА РЕАЛЬНО Є ТРИ-ЧОТИРИ МІСЯЦІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОЧАТИ СПРАВЖНІ ЗМІНИ»

Валентин ТОРБА: — Наша країна на міжнародній арені, завдяки корупції й внутрішнім вадам, завжди виглядала, як «гидке каченя». Багато хто постарався для цього. Проте як ви оцінюєте сьогодні імідж України за кордоном?

Ю.К.: — Хотілося б, щоб імідж України був привабливим і розумним. Але сама колізія, яка була у січні й лютому, коли лилася кров на Майдані, показала волелюбність нашої нації, а з іншого — перелякала світ. У мене є знайомі, які живуть у Франції, — вони і досі бояться подій в Україні. У Німеччині розділилася політика. Добре, що зараз Меркель вирулила на правильну позицію.

Імідж — складна штука. У Швейцарії буде завжди прекрасний імідж — спокійна, багата, красива країна, з горами, річками. Ми до такого найближчим часом не дійдемо. Сила української нації в патріотизмі та прагненні перебороти російську агресію. Це імпонує багатьом людям у світі. З іншого боку, потрібно розуміти, що більша половина світу— це обивателі, яких лякає нестабільна Україна. Коли збили «Боїнг» на території України, то всі злякалися. Лише пізніше з’явилися питання: хто збив, як збив? Для України це не дуже приємні речі.

В.О.: — Я згоден. Але чи зможемо ми покращити цей імідж України в найближчі місяці? Це принципове запитання. Ви попали в десятку. Якщо протягом найближчих 3-4 місяців на Заході не побачать, що українська влада реально хоче змін, то на нас чекають дуже серйозні випробування. Попри всі спроби влади урізати до мінімуму всі видатки та сподівання, що почне працювати бізнес, Україна не зможе прожити без західної фінансової допомоги.

Нашій владі потрібно зрозуміти просту істину — рівень взаєморозуміння із західним світом піде різко вниз, якщо не буде виконано наступного:

— якщо не припиниться корупція, яка, на жаль, після Революції Гідності не лише не зникла, а й продовжується в незрозуміло великих масштабах;

— якщо негайно не буде запроваджено нову економічну систему, яка дозволить бізнесу функціонувати без тиску і пресу з боку держави, а відповідно хабарників і т. д.;

— якщо не буде конкретних кроків у соціальній сфері — спільної солідарної відповідальності і багатих, і бідних. При цьому багаті мусять, зобов’язані взяти на себе основний тягар.

Невипадково нині у нас є троє міністрів та кілька заступників міністрів — іноземців. Це правильний підхід, бо історія свідчить про те, що дуже багато грошей, які передавали в Україну, безслідно зникали. До певної міри — це «наглядачі», але ми самі винні, що вони з’явилися.

Ю.К.: — Саме ці люди, про яких говорить Володимир Станіславович, зроблять дуже вагомий внесок в імідж України. Тобто вони скажуть: «Українці — нормальні люди, з ними можна співпрацювати!». Але якщо вони розведуть руками...

В.О.: — Тому у нашого керівництва реально є 3-4 місяці для того, щоб почати справжні зміни. Якщо їх не буде, тоді громада замінить тих, хто цього не зробить.

МАРЧУК: «ПОЗИТИВ, ХОЧА І НА ТРАГІЧНІЙ ОСНОВІ, — МИ ПРОЙШЛИ КОЛОСАЛЬНУ ШКОЛУ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ»

І.К.: — До нашої розмови долучився Євген Марчук. Євгене Кириловичу, почнемо з актуального: сьогодні активно обговорюють питання скасування позаблокового статусу і відновлення євроатлантичного курсу України. Що ви думаєте з цього приводу?

Євген МАРЧУК: — Для початку варто наголосити, що команда Януковича багато чого досягла. Їй вдалося не лише узаконити позаблоковий статус України, а й розвалити всю базу підтримки вступу країни до НАТО. Але в парламенті сьогодні є кому проконсультувати владу з цих питань — як грамотно і правильно діяти, щоб не виглядати як діти, які хочуть одружитися. Ми знаємо, наскільки це складний шлях: і організаційно, і політично, і на міжнародному рівні. Не можна також повністю ігнорувати російську реакцію. До неї треба готуватися і блокувати їхні ходи на випередження.

Не зважаючи на всі старання Януковича, Росії, спецслужб і російських медіа по дискредитації, слава Богу, окрім загальної соціології, залишилося багато живих громадських неурядових  структур,  які   все  рівно  відстоювали  євроатлантичний  напрямок  України. А це дуже  хороша базова платформа. Я побоююся, щоб не було спрощеної примітивізації процесу щодо кампанії вступу України до НАТО. Рішення про скасування позаблокового статусу — це добре, концептуально і фундаментально. Але далі має йти ретельна і важка робота.

М.С.: — Євгене Кириловичу, яким для вас був насичений на події 2014 рік — в Україні, світі? Наскільки змінилася ситуація в секторі безпеки?

Є.К.: — Найперший позитив, хоча і на трагічній основі, полягає в тому, що ми пройшли колосальну школу для суспільства, держави і функціонерів всіх рівнів у розумінні того, що таке держава, сучасний світ і як треба господарювати в державі, щоб гарантувати її безпеку і розвиток.

Другий позитив. Думаю, в переважної більшості громадськості вже зникне стереотип про те, що Росія  — це не загроза, а наш «старший  брат». Таку постановку  питання після всіх подій ми вже стерли з наших комп’ютерів. І це добре з точки зору усвідомлення, що таким сьогодні є світ.    

Третій позитив. Дійсно відбулося зародження української політичної нації в  глибокому політико-філософському смислі. Ми вже побачили і відчули, що іноді найбільшими «бандерівцями» можуть бути не тільки українці, а й кримські татари чи російськомовні громадяни.

Четвертий позитив. Наша драматична ситуація показала реалії у військово-політичному смислі — на що ми можемо розраховувати. Після всього ми вже не будемо жити в ілюзорному світі, що буцімто хтось повинен за нас заступитися. Хоча такі вимоги і мають підстави, тому що Україна з 1994 року бере участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру». У нас є моральне право очікувати підтримки. Навіть сьогодні, воюючи на своїй території з російським агресором, ми паралельно беремо участь у чотирьох-п’яти миротворчих місіях ООН.

Так, нас підтримують, але не військовим шляхом — ми ж розуміємо, що, скажімо, ціна на нафту падає не просто так. До того ж, потрібно зважати на те, що цивілізований світ досить структурований. 28 членів НАТО — це 28 демократичних парламентів, президентів, прем’єрів. Усе це зразу збалансувати, щоб вони негайно кинулися нам на воєнну допомогу, дуже складно. Нам допомагають іншими методами, можливо, не так, як ми того хотіли б, але допомагають. Особливо США, та й Європа здригнулася, коли терористи збили малайзійський цивільний авіалайнер над Донбасом.

Серед негативів — це, зрозуміло, анексія Криму та окупація частини Донбасу. Навіть якщо пояснювати, що в Україні мало місце міжвладдя, розвал силових структур та інші проблемні фактори — все одно в сучасному світі те, що відбулося у нас,    — це відверта російська інвазія. Як вийти із ситуації на Донбасі? Це окрема тема. Видно з усього, що вирішити її швидко ми не зможемо. Ймовірно, Росія буде заморожувати ситуацію щось на зразок Придністров’я. Для відновлення Донбасу, навіть якби зараз все владнати і все замовкло, затихло б, знадобиться багато часу.

МАРЧУК: «СУЧАСНА РОСІЯ — ЦЕ НЕ ПРОСТО ПУТІН, ЦЕ ІМПЕРСЬКА ЕКСПАНСІОНІСТСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ»

І.К.: — Росія довго готувалася до агресії. Якими були етапи підготовки?

Є.К.: — Росія дійсно давно «освоювала» Донбас. Ще задовго до того, як туди увійшли російські війська, там уже працювала російська пропагандистська машина, працювали і ФСБ, і СВР. Загнавши туди найманців з інструкторами (про це зараз уже відомо, а з часом ми дізнаємося ще більше), вони почали освоювати в оперативному смислі весь окупований регіон. Це вербовка, зачищення й фільтрація людей. Недаремно ж звідти виїхало так багато громадян, а деяким із них, як Валентинові Торбі, доводилося взагалі ховатися в підвалах через те, що таких, як він, було внесено до списків смертників. Валентин до останнього дня робив репортажі, до цього був свідком штурму Луганського відділу СБУ. І він розповів, що жодного опору з боку української спецслужби не було — все завчасно було опрацьовано росіянами.

Оперативне освоєння регіону, як і в будь-якій війні, — це також створення бази на випадок відходу з території. Російські спецслужби в цьому плані дуже досвідчені. Тому навіть якщо там перестануть стріляти, врегулювати нормальне життя не дадуть складові оперативного освоєння регіону. Тим більше, якщо буде відкритий кордон. Створення нелегальної мережі інформаторів, провокаторів, диверсантів, людей впливу... Там можуть бути розміщені підпільні склади зі зброєю та багато іншого. Це рутинна технологія військової справи.

Відновлення нормального життя на Донбасі — це буде тривалий і складний процес, особливо якщо зважати на величезну кількість нелегальної зброї у людей. Зрозуміло, бойовики-іноземці, які прийшли сюди на «сафарі», крадіжки і бандитизм, втечуть. Але якась частина їх все одно залишиться. Також діє давня та опрацьована спецслужбами технологія — створення оперативних позицій серед біженців.

СБУ інформувала, що Росія, готуючись до цієї операції, заздалегідь завела агентів «на длительное оседание». Наприклад, ще навесні цього року в Чернігові затримали кадрового працівника ГРУ, який там укорінився кількома роками раніше і натуралізувався під «простячка». Коли наші спецслужби відчули на ньому велику концентрацію уваги з боку Росії, то обміняли його одного на захоплених Юлія Мамчура, сина Анатолія Гриценка й багатьох інших військових.

Далі. Ще наприкінці березня — на початку квітня було повідомлення, що російський розвідувальній літак А-50 (типу АWАСS) баражирує вздовж кордону з Донецькою та Луганською областями. Уже тоді було зрозуміло, що Росія веде глибоку оптичну і радіотехнічну розвідку не лише Донбасу, а й усього східного регіону України. Розвідувальна апаратура А-50 дає змогу це робити на глибину сотень кілометрів.

Крім цього, Росія за часів Януковича суттєво вплинула на структуру Збройних сил України. Зокрема, екс-міністр оборони Лебедєв ще за півроку до Майдану заявив, що Україна переходить на професійні ЗСУ. Але ми знаємо, що контрактна армія мінімум утричі дорожча за призивну. Практично, під цим приводом були майже розгромлені військкомати. І коли потім уже новій владі потрібно було розпочинати мобілізацію, виявилося, що її не було ким здійснювати.

Збройні сили України за Януковича не закупили жодного танка у себе; більше того, все, що вироблялося, як правило, йшло на світові ринки. Україна за обсягами торгівлі зброєю ніколи не спускалася нижче від п’ятого місця.

Я вже не кажу про те, як розвалювали Службу безпеки України... Напевно, голова СБУ Валентин Наливайченко ще не один раз буде доповнювати цю драматичну картину. Росія недаремно навіть за Януковича не пішла на делімітацію Азовського моря, не кажучи вже про Керченську протоку. А демаркацію українсько-російського кордону взагалі Росія фактично блокує до сьогодні.

Треба зважати на те, що сучасна Росія — це не просто Путін, а імперська експансіоністська ментальність. Путін гіперболізував цю ментальність і підібрав команду для її реалізації. Сьогодні багато розмов про те, що Росія скоро розвалиться. Такі думки мають своє підґрунтя. Справді, в Росії є серйозні проблеми, особливо економічні. Практично повна ізоляція і катастрофічний обвал рубля. Але ми не повинні впадати в якусь ейфорію від цього. Гляньмо на команду Путіна в тій частині, що стосується України. Віце-прем’єр Дмитро Рогозін уже десь років десять із Путіним. Російський політик з ультрапоглядами, який ще декілька років тому заявляв, що Крим — російський. Пам’ятаєте, ще за Азарова, коли «кипів» Майдан, в Україну приїздив Рогозін? Тоді він поїхав по головних об’єктах українського оборонпрому. До того він непогано чотири роки попрацював у НАТО для того, щоб знати, чи не буде якоїсь різкої військової відповіді від цієї організації.

Наступний — віце-прем’єр Дмитро Козак. Як ми пам’ятаємо, була, так би мовити, «ініціатива Козака» із Придністровської проблеми. Зараз він — віце-прем’єр і відповідальний за проблеми Криму. А ще в Росії функціонує міністерство у справах Криму, призначено міністра. Тобто маємо двох віце-прем’єрів, які безпосередньо займаються півостровом — плюс відповідний міністр. І це ще не все. Також є представник президента Росії в Криму. Крім цього, є губернатор Південного округу, в Ростові-на-Дону, який, по суті, забезпечував плацдарм для спецоперації по Криму та Донбасу.

Отже, загалом п’ять структур у Росії займаються Кримом. Зайдіть на сайт Міністерства оборони Росії, яке очолює Шойгу, і подивіться, скільки заходів відбувається в цьому секторі, починаючи від створення в Криму самодостатнього військового угруповання Росії. Якщо ж ми зайдемо на сайт віце-прем’єра Козака, то побачимо, що він мінімум двічі на тиждень скликає засідання з кримським питань. І це тільки те, що вони офіційно оприлюднюють, а уявіть, скільки всього відбувається з того, що не афішується. Таке саме і на сайті у міністра у справах Криму. Тобто працює потужна державна машина. А в машині — профі. І ці профі по 10   — 15 років разом із Путіним. І якщо Путін хоче провести нараду, то йому не потрібно розжовувати все з нуля. Є ще одна обставина, яку я називаю: «скуті одним ланцюгом». Загальний страх. Страх не тільки Путіна, а страх команди. Команда пов’язана розумінням небезпеки того, що все може тріснути.

МАРЧУК: «НАРОД У НАС ПОТРЯСАЮЧИЙ, ТОМУ НАС НІХТО І НІКОЛИ НЕ ПЕРЕМОЖЕ»

В.Т.: — Ваші прогнози. Як може розвиватися ситуація далі?

Є.К.: — Нам доведеться пережити досить скрутні часи. Можливо, не буде прямих військових вторгнень, хоч зараз зарікатися не можна. Видно з усього, що Росія продовжуватиме організовувати по всій Україні різні провокації, в тому числі вибухи, обстріли. Підбурювання людей на публічні антидержавні акції тощо. Вони робитимуть усе, щоб нав’язати світові враження, що в Україні йде громадянська війна. Мовляв, про яке НАТО може йтися? Тобто ми повинні налаштовуватись на важку, але — наголошую — розумну і добре скоординовану протидію. Звичайно, для Кремля ще залишається актуальним коридор до Криму.

Проти нас стоїть дуже сильна, агресивна, спаяна одним ланцюгом машина і бюрократичний клан тоталітарної держави. Але народ у нас потрясаючий, тому нас ніхто і ніколи не переможе.