Після Майдану

Останньою справою було б посилювати розчарування нинішньою ситуацією в країні тих співгромадян, для кого свобода і демократія є найвищими цінностями. Особливо через відразу після Дня Свободи. Але поведінка більшості політиків — як членів, умовно кажучи, «помаранчевої» команди, так і їхніх опонентів — поки оптимізму не додає. «Помаранчеві» в явній кризі. І це в той час, коли крок за кроком йде цілеспрямований і потужний наступ на їхні позиції. Антикризова коаліція відверто намагається витіснити з уряду міністра закордонних справ Бориса Тарасюка і міністра оборони Анатолія Гриценка. Тобто саме тих урядовців, які найбільш послідовно відстоюють національні інтереси на своїх напрямках. Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка «дістають» дещо в інший спосіб, але мета та ж сама. Ще двох міністрів від «Нашої України» просто банально «підвісили» загрозою відставки. І хіба можна повірити заявам, що повідомлення контрольних відомств на засіданні уряду про корупційні діяння в міністерствах, які ще залишилися під орудою помаранчевих міністрів, випадково прозвучали в День Свободи? Вочевидь це зроблено з наміром принизити їх публічно. І сталося це, нагадаємо ще раз, на засіданні Кабінету Міністрів. Ось це і є справжня позиція уряду і його глави. І все це робиться під завісою заспокійливих пасажів про сповідування демократичних цінностей, необхідність подолання розколу країни, готовність до розширення коаліції. Щоправда, слід сказати, що з Віктором Януковичем зараз працює дуже грамотна команда, яка створює йому імідж прихильника свободи, демократії, єдності країни. Прем’єр регулярно виступає публічно, дає інтерв’ю закордонним ЗМІ, друкує статті на концептуальні теми. Але якщо уважно його послухати, подивитися чи почитати, то можна зробити висновок, що це не більше ніж загальні декларації, за якими не проглядається чітких планів щодо конкретних кроків у заявлених напрямках. Більшість з них можна спростувати на прикладах реальних дій, які робляться урядом і антикризовою коаліцією в парламенті, в тому числі тих, про які вже згадувалося. І ще ніхто не покаявся за масові фальсифікації під час президентських виборів 2004 року (на Житомирщині вони набули менших масштабів лише завдяки активній протидії штабів Віктора Ющенка, мужності нечисленних представників його самого і дружніх йому кандидатів у виборчих комісіях і тому, що в центральних регіонах його опонентами була обрана тактика «дрібного фолу» у маніпуляціях з голосами). І тепер ті, хто найбільше був у цьому зацікавлений, і хто найбільше вправлявся на ниві фальшування, називають народне обурення, боротьбу народу за демократію, що спалахнула з 22 листопада два роки тому, проявом західних політтехнологій. Особливо в таких пасажах вправляються чільники Партії регіонів, одночасно заявляючи, що вже стали ярими демократами. До речі, щодо корупції. З кіл, наближених до уряду, все частіше надходять повідомлення, що з приходом до влади антикризової коаліції різко посилився «дерибан», тобто розподіл бюджетних коштів на користь певних близьких структур. І що відновилися тіньові корупційні схеми, зокрема, із відшкодування експортного ПДВ.

А що Президент? Віктор Ющенко у своєму зверненні з нагоди другої річниці початку помаранчевої революції обіцяє продовжити публічний діалог політиків з ключових проблем країни, серед яких найважливішою назвав виховання національного достоїнства. Але як можна продовжити те, чого немає? Реального діалогу не видно і не чути. Про національну гідність представники антикризової коаліції практично не згадують, а деякі її члени, насамперед комуністи, відкрито шельмують національні цінності. Однак ні в День Свободи, ні раніше з вуст Президента не прозвучало чітких принципових оцінок того, що відбувається. Згадане звернення теж занадто загальне, хоча у ньому є положення, за втілення яких зберігається надія на утвердження демократії в Україні. Результат — антикризова коаліція не приховує намірів максимально, навіть виходячи за межі зміненої Конституції, обмежити повноваження Президента на користь Верховної Ради і уряду, і послідовно ініціює ті чи інші нормативні акти і практичні дії. Прем’єр і голова Верховної Ради демонстративно залишають засідання Ради національної безпеки і оборони, ігнорують ініціативи глави держави. Антикризова коаліція веде справу до послаблення його позицій на всіх напрямках і на очах всього народу. Хоча в той же час її керівники, в тому числі прем’єр, не втомлюються запевняти, що поважають Президента і впевнені в перспективах спільної роботи. І розраховані подібні заяви вочевидь на легковірних і наївних людей всередині країни, а ще на «експорт».

За названих умов не додає престижу Віктору Ющенку те, що він не знайшов можливості вийти на майдан 22 листопада. Не стали звертатися до народу і польові командири революції. Один із них, Володимир Філенко, взагалі почав говорити про розпач «помаранчевих». Краще б він промовчав, ніж сіяти відчай. Заявам Петра Порошенка, який все ж виступив, вже давно не вірять. Бо за його участю розколовся союз «Нашої України» і БЮТ, згинула «помаранчева» коаліція у парламенті, і тепер розколюється сама «НУ». Складається враження, що вийти навіть перед невеликим загалом прихильників із полум’яних революціонерів немає кому. Автор в низці моментів критично ставиться до фігури Юлії Тимошенко (в розколі «помаранчевих» теж велика доля її особистої провини і провини її оточення). Але слід визнати, що з нинішніх лідерів, які відносять себе до творців і спадкоємців помаранчевої революції, тільки вона, щоправда з Брюсселю, зуміла чітко, конкретно і оптимістично висловитися щодо демократичних перспектив України.

Цілком очевидно, що ці перспективи були б кращими, якщо б подолав повний розлад в своїх рядах Народний союз «Наша Україна». Коли Віктор Ющенко сприйняв лукаву тезу (і слідує їй зараз) про Президента всієї України, ця партія втратила визнаного лідера, і не може віднайти його досі. Спрогнозувати напевне, який варіант виявиться кращим — подолання глибокого розколу в «НУ» або започаткування нового політичного проекту за участю молодої генерації її членів і харизматичних лідерів типа Юрія Луценка, про що зараз говорять багато експертів — навряд чи хто візьметься. Розвиток нової партії можуть стримати такі фактори, як необхідність «розкручування» назви, лідерів, визначення свого електорату і боротьби за нього, а також банальна відсутність матеріальних і фінансових ресурсів. В той же час затягування тайм-ауту, який взяла «НУ», може її поховати остаточно. Це було б виключно її внутрішньою справою, якщо б не несло великої загрози демократії в Україні. (І смішно, і сумно стає, коли партіями, що сповідують демократичні цінності, називають СПУ і КПУ в їхньому нинішньому стані). Щоб гідно відповісти на виклик фактичної хазяйки антикризової коаліції, якою є Партія регіонів, «помаранчеві» і ті політики, для яких Майдан перш за все означає змагання за гідність української нації, українського народу, за право жити у вільній, демократичній, заможній країні, мають вже зараз виступити з принциповими оцінками ситуації і запропонувати сильний реальний план спільних дій. І продемонструвати граничну змобілізованість. Бо наступ на наші, хай ще невеликі, але обнадійливі завоювання здійснюється із залученням всіх можливих ресурсів північно-східної сусідки як у сфері діяльності спецслужб, так і з використанням дружніх партій, а також економічного шантажу, інформаційного, дипломатичного, культурного пресингу. Тому, як говорив колись Володимир Ульянов-Ленін, зволікання смерті подібно.

P.S. Масові заходи в пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років, що пройшли в Україні 25 листопада, ще раз показали, що шанувати свої трагедії ми вміємо. Пам’ятаючи їх, ми зобов’язані навчитися перемагати.