Політичне «харакірі» Юлії Тимошенко
Подолання у Верховній Раді вето Президента України на закон про Кабінет Міністрів, під час якого головну й вирішальну роль вiдіграв Блок Юлій Тимошенко, відбувалося таким чином, що багато спостерігачів, серед яких і явні прихильники Юлій Володимирівни, до яких належав і автор цих рядків, не можуть позбутися відчуття абсурдності того, що відбувалося. На наших очах відбулося добровільне політичне самоспалення визнаного лідера опозиції. Тимошенко голосами свого блоку остаточно поховала те, що називали помаранчевою революцією, й подарувала тріумф Партії регіонів у її боротьбі за абсолютну владу в Україні. Влаштувавши (не в останню чергу — за допомогою БЮТ) формене знущання над президентськими поправками до закону, порушивши всі норми регламенту (поправки надійшли в розпорядження відповідного парламентського комітету о 9.30, а засідання ВР почалося о 10.00, то коли ж їх розглядали?), Олександр Мороз потоптався не по персоні В. Ющенка, а власне по демократії й праву, бо демократія в її практичному втіленні — це, передусім, сукупність процедур, яких потрібно скрупульозно дотримуватися.
Варіант закону про Кабмін, написаний під диктовку Партії регіонів, перетворює будь-яку президентську владу в Україні (а не лише персональну владу В. Ющенка, як, очевидно, вважала Тимошенко) на архітектурну прикрасу української політичної системи, яка загалом-то нікому не заважає внаслідок своєї необов’язковості, факультативності. Вона може бути й її може не бути. На суть справи, на реальну владу вона вже не впливає.
12 січня 2007 р. знаменується в історії України завершенням створення законодавчих основ формування прем’єрської диктатури за образом і подобою мінського володаря, а можливо, й гірше. І повивальною бабкою цього режиму стала Юлія Володимирівна Тимошенко разом із Сан Саничем Морозом.
Це розуміють усі, хто ще здатний розуміти, й ніяке красномовство, ніякі проникливі слова не допоможуть Юлії Тимошенко стерти зі свідомості мільйонів своїх колишніх прихильників цю просту істину — вона благословила «донецьких» на диктатуру, здавши залишки політичної перемоги Майдану 2004 року. Тепер Президент на всі 100% стає заручником прем’єра. Разом із Майданом Тимошенко поступилася й останнім кредитом довіри особисто до себе. Раніше розчаровані ветерани Майдану говорили: «У нас ще є Юля». Тепер немає й Юлi. Вона сама позбавила себе вельми виграшної позиції — альтернативи агресивності «донецьких» і капітулянтству Ющенка. До речі, абсолютно несподівано це дало шанс «Нашій Україні» дещо покращити свої справи й відібрати в лідера БЮТ частину патріотичного електорату, шокованого політичною зрадою Тимошенко, що примушує пригадати аналогічний вчинок Мороза влітку 2006 р. Очевидно, мільйони тимошенківців деякий час будуть готові повернутися під стяги «Нашої України», але черговий універсал Ющенка з Януковичем їх знову відстрахає.
Звичайно, Тимошенко може скільки завгодно клястися, що жодного співробітництва з Партією регіонів у неї більше не буде. А більше й не потрібно. Найголовніше, що вона могла зробити для Януковича, вона вже зробила. І це стане початком політичного кінця Юлії Володимирівни. Тепер вона такий же «відпрацьований матеріал», як й інші «помаранчеві» банкроти. І вся її опозиційність після вчиненого гроша ламаного не варта. На жаль, пані Юлія також не склала іспиту на справжню національну елітарність. Людина, яка вершить долі держави й не здатна піднятися над особистими образами, не лише не є гідним політичним лідером свого народу, але їй узагалі протипоказано займатися політикою. А вже коли йдеться про дрібну побутову помсту, за яку доведеться розплачуватися всій країні... Адже не Ющенку помстилася Тимошенко й не «Нашій Україні», а просто Україні. І тепер українці мають усі підстави замислитися, а чим Тимошенко краща за Мороза?
Мороз, зрадивши «помаранчеву» коаліцію, помстився за те, що його не хотіли зробити спікером парламенту; Тимошенко зрадила Майдан за те, що її не повернули в прем’єрське крісло. Незручно й навіть непристойно було слухати виправдувальний дитячий лепет Юлій Володимирівни, мовляв, ця «Наша Україна» така погана, вона не боролася проти високих тарифів, не захищала простий народ, розвалила «помаранчеву» коаліцію — все правильно, хто ж каже, що хороша, але ти ж, шановна, чим краща після того, що наробила 12 січня? Країну повільно, але (дай Бог помилитися!) невідворотно штовхають у провалля, до ліквідації всіх здобутків Майдану й до встановлення режиму, на тлі якого навіть Леонід Данилович здаватиметься добрим демократичним дідусем, майже українським Вацлавом Гавелом. І в перших рядах «штовхачів» — наша «пасіонарія» Тимошенко. Президентську владу, сильну й впливову, здатну виступити в ролі національного арбітра, необхідно зберегти не для Ющенка, а для України, не для Тимошенко, не для якоїсь окремої персоналії, а для країни. Лише особи з історичною ерудицією колишнього заввідділу обкому можуть вважати, що сильна президентська влада — це обов’язкова загроза демократії й передвісник диктатури. Між іншим, майже всі європейські диктатори ХХ століття за посадовим становищем були радше прем’єрами, ніж президентами. Ленін — голова Раднаркому, Сталін — секретар ЦК і деякий час голова радянського уряду, Гітлер — канцлер, а не президент, прем’єром був і Муссоліні й т.д. З погляду нормальної політичної логіки, вчинок Тимошенко — це безглуздість, політичний суїцид. І в ім’я чого, постає запитання, що це їй дає? Варто зазначити, що малороські зради дуже часто відрізнялися саме такою абсурдністю й дурістю, які викликали гірке здивування. Одним своїм кроком Тимошенко знищила свою репутацію безкомпромісного борця за демократію, справедливість і національні інтереси, яка створювалася роками.
Здається, пристрасне бажання повернутися в прем’єрське крісло позбавляє Юлію Володимирівну не лише розуму у високому значенні цього слова, а й елементарного здорового глузду. І чим більше вона прагне повернутися до влади, тим більше влада віддаляється від неї, бо та, хто жадає, перебуває в полоні своєї пристрасті, робить одну найгрубішу помилку за іншою. Пригадаємо, як на початку 2006-го БЮТ голосував за відставку уряду Єханурова, й це відштовхнуло від Тимошенко мільйони прихильників. Їй довелося докласти колосальних зусиль, щоб хоча б якось виправити ситуацію напередодні парламентських виборів. Але сьогодні, на мою думку, їй не допоможуть навіть надзусилля. Надто очевидними будуть наслідки фактичної ліквідації президентської влади...
А свій електорат вона стрімко втрачатиме. Якщо ж Юлія розраховує на соціально-економічних лозунгах відтяти шматок електорату «донецьких», то це помилкові розрахунки. «Донецькі» хлоп’ята їй свій електорат не віддадуть, не на тих напала. Та й причини там значно глибші, ніж просто в соціально-економічних проблемах, оскільки існує й питання ідентичності. Проте це тема для окремої серйозної розмови.
Отже, завдяки Тимошенко Партія регіонів реалізовувала свої головні цілі в боротьбі з Президентом. А що ж отримала лідерка БЮТ, крім сумнівних обіцянок подарувати їй закон про опозицію? До речі, Тимошенко, вимагаючи імперативного мандата, намагається таким чином (закріпленням депутатів за фракцією) пом’якшити результати своєї провальної кадрової політики. Узагалі, таке погане знання людей, така кадрова неакуратність не до лиця політику, який має великі претензії. А негідник, навіть прив’язаний до фракції канатом імперативного мандата, все одно знайде можливості для реалізації свого негідництва, були б 30 срібляників, а іуди знайдуться.
Поступово формується великий «безпритульний» електорат, який потребує «третьої сили»; електорат, який не сприймає Януковича, який розчарувався в Ющенку й Тимошенко, який прагне реалізації лозунгів Майдану (які, між іншим, не містять у собі нічого екстравагантного, а представляють програму демократичного оновлення країни й реалізації на практиці національної Конституції). Чи з’явиться така сила замість банкротів, які нині скакають на політичній сцені України?
А те, що наробила Тимошенко 12 січня... шкода, дуже шкода, так шкода нашої нездійсненої мрії про українську Жанну д’Арк, та й просто про розумного, відповідального й сміливого лідера...
Та й не про неї тепер мова. Як Україна розплутуватиме наслідки цього нещасного голосування в парламенті?
На кого сподіватися виборцям, коли навколо так мало політичного позитиву, а наші політики нагадують (передусім своїми «обліко морале») героїв знаменитих офортів Гойї «Капрічос»? Як не зрадник, так дурень, якщо не злодій, то патологічний кар’єрист, якщо не хабарник, то боягуз... Зрозуміло, не всі такі, але де знайти інших? А тим більше — зібрати їх навколо якогось одного стяга, відвернути від міжусобної сварки й націлити на якісь суспільно корисні діяння...
Десь у шухляді стола лежить у мене вже чимало років членський квиток партії «Батьківщина». Якби не непозбутна відраза до театральних жестів, відправив би його поштою Юлії Володимирівні на знак протесту. Хоча, звичайно, плювала вона на мої протести, як і на багато чого іншого...
Тимошенко 12 січня більш ніж переконливо продемонструвала, що нічим (на краще) не відрізняється від інших наших політиків і не може бути їм моральною альтернативою...
ДО РЕЧІ
Уряд проклав собі шлях до узурпації влади, вважають експерти
Зокрема, на вчорашній прес-конференції політолог Юрій Якименко нагадав, що в п’ятницю завдяки ситуативному союзу правлячої коаліції та Блоку Юлії Тимошенко було подолано вето Президента на закон про Кабінет Міністрів. Експерт зазначив, що це істотним чином змінило баланс влади. При цьому, за його словами, коаліція й уряд проклали собі демократичний шлях заволодіння повноваженнями, яких не передбачено для них Конституцією.
«Інакше кажучи, це шлях до узурпації влади», — сказав Якименко. Він вважає, що союз коаліції та БЮТ, що утворився в п’ятницю, надалі матиме ситуативний характер.
У свою чергу політолог Володимир Фесенко також відзначив зміну балансу політичних сил після ухвал парламенту 12 січня. За його словами, позиції уряду значно посилилися.
Як позитив, зазначив експерт, — те, що уряд після ухвалення закону про Кабмін почав діяти в законодавчому полі. У той же час, за його словами, «хиткий баланс тепер порушено» і він прогнозує нову фазу «холодної війни» між Президентом і урядом.
Як ще один результат ухвалених рішень, експерт констатує, що коаліція знайшла метод нейтралізації вето Президента на ухвалені парламентом закони. Фесенко погоджується з думкою, що альянс коаліції та БЮТ буде ситуативним. «Це ситуативний альянс зі стратегічними наслідками», — сказав він, додавши, що подібні «бартерні операції» матимуть місце лише із найпринциповiших для політичних сил питань.
Експерт Андрій Єрмолаєв зауважив, що рішення парламенту минулої п’ятниці тісно пов’язані зi зміною форми правління в Україні. Він констатує, що після ухвалення відповідного закону затверджений статус Кабміну, а після ухвалення у першому читанні закону про опозицію це утворення також незабаром зможе бути оформлене як повноцінний політичний інститут.
«Маємо інститутизацію політичного простору», — сказав Єрмолаєв. Разом із тим він зауважив, що зараз інститут Президента поступово вилучається із виконавчої гілки влади. За його словами, наступним кроком може стати остаточне вилучення у Президента функцій представника виконавчої влади, зокрема, у сфері кадрових призначень.
Політолог Олесь Доній зазначив, що останні парламентські рішення свідчать про те, що головною проблемою української політики залишається деідеологізація українських політичних сил. Він навів приклад правлячої коаліції, представники якої напередодні досягли усних домовленостей із Президентом, але вже у п’ятницю в парламенті ухвалювали кардинально інші рішення.
За словами політолога, коаліція готова порушувати «джентльменські» угоди, якщо є можливість досягнути більш радикального варіанта, повідомляє korrespondent.net.
