«Політичне кілерство» як спосіб боротьби за крісло

У Криму зазвичай усе трапляється раніше: і весна, і президент, і спроба розгону парламенту, і змужніння кланів, і криміналізація верхніх поверхів, і перше вбивство чиновника високого рангу, і вибіркова боротьба зі злочинністю, і зростання лівих — настроїв і рядів...

І критичний рівень розкладу влади тут теж визрів раніше, як і редиска. Втім, про редиску потім. Дуже зручно: дивишся на Крим, а бачиш перспективи всієї України...

Тричі голосувала автономна Верховна Рада, але спікера так і не обрала. Незважаючи на опосередковану підтримку Президента, а можливо, внаслідок цієї обставини. Бо зустрічався Леонід Кучма, як відомо, з двома претендентами. Й обидва розсталися з ним деякою мірою підбадьореними.

Голосів не вистачило ні Анатолієві Гриценку, ні Леонідові Грачу. Під час другого голосування за тими ж кандидатурами виявився «зайвий» бюлетень, що свідчить про спробу фальсифікації. Наступного дня комуністи (33 мандати) не зареєструвалися на знак протесту й оприлюднили заяву, вказуючи на «розгнузданий шантаж і прямі погрози» та звинувачуючи в цьому «принизливому спектаклі» Гриценка та Франчука. На прес-конференції Леонід Грач заявив, що Президент «укотре забруднив мантію гаранта об дії свого свата» й назвав ці дії «політичним кілерством».

А ВР під керівництвом тандему Франчук-Гриценко пішла на неймовірний за беззаконням крок: 48 голосами вирішили, що сесія уповноважена вирішувати всі питання без комуністів, котрі її блокують. І стали голосувати за одного Гриценка. Один відомий дотепник назвав ВР бардаком, де працюють «депутани»... Комуністи закликали всіх, включаючи міжнародні організації, до захисту демократії. І справді, вона потребувала захисту, і крім лівих захистити її було нікому. Дожили.

Спостерігачі стверджують, що такого в автономній Раді ще не бачили. Хоча, здавалося, здивувати будь-кого, хто знає норови представницького органу, було неможливо. Торги, перекупки, «кидалівки», конверти з рук у руки, погрози дією і навіть демонстративні прогулянки кулуарами озброєних бритоголових — усе це «історичне минуле» боротьби кланів тьмяніє перед тим неприкритим тиском, який виявила команда з Радміну під особистим керівництвом прем’єра. Принаймні, «за градусом» переляку депутатського контингенту ситуація точно була безпрецедентною. Від усвідомлення того, що нікому скаржитися й ніхто не допоможе. Чим пахне політика в Криму — учасникам процесу нагадувати не треба, це відчувається шкурою. З мінним полем порівняв обстановку у ВР один зі співрозмовників-депутатів: двоє поговорили — й наввипередки «стукати» прем’єрові, і не тому, що такі віддані, а щоб добігти першому й « врятуватися». Анатолій Франчук «продавлював» Анатолія Гриценка — спікера, при котрому він повернувся в урядове крісло і розраховує при новій ВР затриматися в ньому особисто або через «маріонеткового» прем’єра, котрого могла б забезпечити ВР під керівництвом «кишенькового» спікера.

Чому Анатолій Гриценко пішов на такий альянс — це окрема тема. Для тих, хто добре знає його, — «нет повести печальнее на свете». Один із відносно порядних, розумних і обережних місцевих політиків, він краще від багатьох міг відчути наслідки кроку з організації свого часу другого пришестя Франчука. Сьогодні біля Гриценка не залишилося нікого з тих, хто раніше забезпечив йому особисто сходження на вершину місцевої влади. Один через загрозу для життя перебуває в зарубіжжі, інший — у бігах в невідомому напрямі, хтось — на нарах, а хтось — уже в землі. І ніхто краще від Гриценка не знає, коли почалася ця «епоха втрат» у його найближчому оточенні. Через які, однак, він переступив, ринувшись у нові ігри...

Убитий у вересні минулого року 28-річний заступник міністра курортів Дмитро Гольдич (досі ніхто не відповів, кого ж «замовили» насправді? Гольдича вбили, коли він виходив із квартири колишнього віце-прем’єра Андрія Сенченка), найближча до спікера людина, розумний, іронічний одесит, добрий і мудрий, не за віком життєлюбний, для всіх, хто його знав — Дімка, Дімочка, Дімуля, єдиний, кому Гриценко довіряв усі подробиці своїх зустрічей з Президентом, коли вирішувалося питання про повернення Франчука до Криму. Гольдич сказав йому одного разу: «Як Кучма хоче, так і роби. Тільки пам’ятай: цій братві довіряти не можна, все одно ми всі будемо в...». «В...» сьогодні виявився Гриценко. А Дімка з могили не може, сміючись очима, але з незворушним обличчям сказати йому: «Розслабся. Не місце прикрашає людину, а людина — місце. Якщо ти двічі потрапляєш у це саме — значить, це твоє «природне середовище».

Анатолій Гриценко, можливо, беручи участь разом із Франчуком у битві за те, щоб разом утриматися в кріслах, заспокоював свою совість тим, що не можна допустити, щоб парламент очолили «ліві». І тут можна не постояти за ціною. Певно, спекуляції на загрозі червоного реваншу стали настільки розхожим виправданням, загальним місцем, що й не треба обтяжувати себе думкою: навіть неможливий прихід коричневих не був би більшою загрозою, аніж «консервування» в Криму Франчука. З тієї хоча б причини, що «коричнева» напасть контролювалася б законом і всім світом, а сват під президентською парасолькою, що активно демонструється, непідконтрольний нікому. У тому числі й Президентові.

Гриценко програв. Не місце — особа. А висновок не оригінальний. Не можна виправдовувати безпринципність принциповими міркуваннями. Не можна ганьбу називати тактичними кроками в ім’я благородної стратегічної мети. Не можна брудними методами домагатися реалізації чистих помислів. І взагалі: не можна продавати душу дияволові, пояснюючи це бажанням перемогти його будь-якими способами.

Утім, досить подивитися сьогодні на метушню навколо спікерського поста в українському парламенті, щоб дійти невтішного висновку: найпростіші істини осягаються найскладніше. І чужі уроки нікого не вчать.

Конкурент Гриценка, лідер комуністів Леонід Грач, як відомо, заздалегідь заявив, що він єдиний, хто, у разі, якщо очолить парламент, не допустить Франчука в уряд. Лінія, надзвичайно виграшна для зростання популярності в масі, співчутливої уваги преси, ослаблення переляку перед «червоною загрозою» у міжнародних спостерігачів, котрі знають кримські реалії, і нейтралізація (здавалося б) втручання Києва на стороні Гриценка. Коли з ініціативи Президента відбулася його зустріч з лідером Компартії Криму — підсумок її міг свідчити про те, що Леонід Кучма врахував усі перелічені обставини. Характерна деталь: під час бурхливих сцен у залі один міліціонер кричав іншому: «Мені сам генерал Москаль говорив не голосувати за Гриценка, й ви відповісте за те, що ви робите!» Посилання на начальника ГУВС могло бути підтвердженням того, що Президент таки вирішив допомогти Грачу. Так ось пізніше в кулуарах з’ясувалося: після зустрічі Президента з Гриценком тією ж лінією могла піти інша команда: робити так, як скаже Франчук...

Зигзаги Президента в кримській історії можна віднести до частковостей. Якби все життя держави не свідчило про те, що керманич не дуже відрізняє політичну лінію від слалому. І часто думка й вирішення залежать навіть не від обставин та їхнього аналізу, а від гіпнотичних можливостей останнього відвідувача першого кабінету...

По суті справи, в кримській ВР вирішувалася доля Франчука й Криму напередодні приватизації об’єктів Південного берега. І абсолютно не випадково, за інформацією з автономії, після того як не вдалося «протягнути» Гриценка, в Фонді держмайна спостерігалася навіть у свята деяка метушня — можливо, це гарячкові зусилля за командою прем’єра щось встигнути? А якщо Анатолій Романович щось вирішив, то українському прем’єрові, котрий завжди особливо ставився до кримської південнобережної власності, не допоможе навіть те, що в Ялті на посту голови «свій» НДП-ешник Марченко, і духу не залишилося від розгромленої ПЕВ як частини НЕПу... І запитання: «За що боролися?», — буде не таким уже несподіваним...

Держава, яка бере участь у міжклановій боротьбі на чиємусь боці (найяскравіша наочність: міліцейський начальник, котрий невиразним мимренням відповідає на запитання, що повторюється, чому «довбають» тільки в одне угруповання) — це реалії останнього часу, які не залишають сумнівів у тому, що вся «силова» боротьба йде виключно в політичному руслі. Кримська сесія дає можливість відстежити ще один можливий сценарій безпосередньо від зав’язки. Найнесподіванішим на ній було те, як народний депутат Лев Миримський перед останнім голосуванням, коли до бюлетенів вносилося лише прізвище Гриценка, в присутності преси й представника Президента в Криму Василя Кисельова показав вісім бюлетенів своїх молодших колег і заявив, що в урну вони опущені не будуть. А оскільки видано всього 58 бюлетенів, то в урні не може виявитися більше 50, шуканих 51, при будь-якій найзухвалішій фальсифікації, — не вийде.

Це був вчинок. Причому не позбавлений оригінальності й дотепності. За умов Криму — сміливий і шалений. Друзі-журналісти, котрі зателефонували, назвали Миримського, котрий при всіх емоційно «попрохав» Франчука, який на нього налягав, «відчепитися» — «національним героєм». І, після паузи, «смертником». Пожартували, певно.

Але буде вкрай не смішно, якщо саме зараз у Миримського, у його партії «Союз», у його бізнесу, який нібито не має до нього прямого стосунку, почнуться всілякі прикрості. Це вкотре підтвердить суспільству, що будь-який гріх — не в гріху, а в тому — «свій» чи «чужий» грішник. І буде дуже дивно, якщо різні міліцейські генерали, а також прокуратура, а також суд — від районного до Верховного, котрі нещодавно дружно захистили «честь і гідність» народного депутата Льва Миримського (співтовариші — всього за шістьма позовами), від посягання журналістки Коробової, раптом вирішать розкрутити колесо правосуддя назад. Ну, ні, панове, «померла, так померла». У справах зберігаються чудові відповіді на запити суду з ГУВС, МВС, Генпрокуратури — кришталево чистим образом Льва Миримського можна прикрашати почесне місце. Ну хіба щось могло змінитися від того, що Миримський «послав» Франчука? Тепер — слава героям! У розумінні правоохоронцям, котрі поза політикою, а винятково — в законі.

Мотиви такого вчинку, щоправда, не до кінця з’ясовані. Можливо, Миримському не хочеться більше товаришувати з Франчуком — після того, як дружба прем’єра з відомим «авторитетом» Сергієм Воронковим закінчилася для останнього нарами — і добре, якщо тільки цим. Сам Миримський відповідає лаконічно: «Дістав він усіх». Але, певно, протест, можливо, несподіваний для самого «протестанта», обгрунтований методами, що їх широко використовує влада й не тільки в Криму. Перед обробкою якого-небудь «об’єкта» — несуттєво, це держкерівник чи керівник фірми — його підприємство трусять по-чорному різні органи. Коли щось «натрусять» або створять видимість, об’єкт обробки біжить, за ідеєю, до єдиного, хто може допомогти. Правильно, до прем’єра. А далі — справа техніки й уміння вести діалог. Не випадково в своїй заяві фракція комуністів вимагає «припинити практику тиску й шантажу, безпрецедентних перевірок різними контрольними органами, викликів до владних кабінетів виконавчих структур, правового свавілля чиновників і криміналу стосовно депутатів-керівників». За одну тільки цю вимогу в комуністів з’явилося дуже багато «симпатиків» у залі ВР. Якби не боялися — внесли б Грача на спікерське місце на руках... Що ще наша влада не зробила, щоб допомогти таким ненависним лівим?

Сесію вирішили продовжити 14 травня. При цьому зрозуміло, що в ситуації, яка склалася, Леонідові Грачу можна висуватися знову, а Анатолієві Гриценку — пережити б ганьбу, що вже трапилася. Серед, умовно кажучи, антилівих кандидатів називають колишнього голову ВР Миколу Багрова й красноперекопського мера (голову зони «Сиваш») Сергія Куніцина. Франчука не може влаштовувати жоден з них: самостійні й дорожать репутацією. Щоправда, на відміну від Багрова, котрий після довгого самовідлучення від політики, напевно, чекає на цей момент, Куніцин, активіст НДП, кажуть, сказав своїм соратникам при обговоренні перспектив таку фразу: «Я слідом за Сафонцевим піти не хочу».

Незрозуміло, до чого тут убитий нещодавно перший віце-прем’єр і кандидат у прем’єри?...
...Коли наприкінці 1995 року місцевий парламент вирішував питання про відставку Франчука, деякі вірні йому господарники чинили опір. Один депутат, у запалі полеміки наполягаючи, що в зиму йти з кадровими змінами погано, прокричав незабутню фразу про пахана, прем’єра і редиску, яка в назві публікації тієї пори виглядала так: «Міняйте пахана, коли зійде редиска!» Напевно, психоаналітик рівня Фрейда чи Юнга пояснив би, що за викид із підсвідомості трапився у бідного господарника. Та нині редиску вже смикають, і активно. Може, нарешті, час?...