Політика старого зразка вступила в «смугу відмирання»

— Які ж зміни, на ваш погляд, чекають суспільство на «розділовій смузі» від 2000 – го до 2001 року?

— Одразу домовимося — не буде строків і дат. А почну з того, що мені видаються найближчими роками абсолютно неминучими прискорені суспільні зміни, якi іноді переходять у трансформації. Бо смуга, яка переживається нами, розділова не тільки хронологічно. Події минулого року (хоча й із запізненням) підштовхнули багатьох до роздумів про місію та місце політпартій і про справжню структуризацію суспільства. Особисто я переконаний, що «процес пішов»: дуже багато що в суспільній свідомості нині знецінюється і, навпаки, стає понадцінним. Вимальовуються контури нових відносин, нова політична архітектура. Причому, що найважливіше, виникають перші структури на принципово іншому грунті, ще, правда, навколо лідерів (пригадаймо щойно створений у Києві «Собор»). Однак — і це також неважко помітити — на базі привабливої «Відкритої політики», а не просто як «політобоз» новітніх столичних та провінційних «олігархів». Словом, наше суспільство нині нагадує метелика, що виповзає на світ Божий з ороговілої оболонки гусениці. Тобто вже має «злітний потенціал» метелика, але ще обтяжене мисленням гусениці. Оскільки у своїх оцінках того, що відбувається навколо, і незграбних діях ми часто керуємося логікою початку минулого століття, а в чомусь, наприклад організацією внутрішньопартійних стосунків, — навіть ХIХ століття. Однак той «процес», у який ми «вкинуті» сьогодні, ніяк не вкладається у звичні категорії, явно «висковзує» з традиційно-капіталістичних і традиційно-соціалістичних схем.

— Як же все-таки його охарактеризувати?

— Почну з того, що нові інформаційні технології, які стрімко заповнюють все нові й нові сфери життя: від промисловості і транспорту — до освіти, охорони здоров'я та побуту, — спричиняють колосальне «цунамі» змін. В усьому — способі життя, характері стосунків між людьми. І найголовніше — зміни у свідомості. На мою думку, найближче до оцінки того, що з нами відбувається, підійшов американський учений Олвін Тоффлер, який лаконічно визначив феномен, що переживається, — вторгненням у наш світ «цивілізації третьої хвилі». Українське суспільство, схоже, тільки-тільки почало відчувати її могутній вплив.

Що примітно, століття, яке минає, принесло із собою, крім інших різких трансформацій нашого суспільства, революцію в освіті. А це спочатку спричинило зміну поглядів на звичну суспільну ієрархію, потім спричинило загальну грамотність. І, нарешті, в кінці сторіччя особа, що очолює якусь ієрархічну структуру, вже не обов'язково асоціюється в розумінні сучасного українського покоління з більш високим рівнем знань — інтелектом. «Освітній ценз» взагалі перестав бути таким визначальним: інші виконавці куди «освіченіші» за свого шефа! Перекіс, який чітко визначився у вітчизняній шкалі цінностей, викликає під час першого ж порівняння із зарубіжними цінностями не просто напруження у стосунках, а створює нове поле соціального незадоволення та конфліктів.

— Очевидні зміни і в суспільній моралі.

— Так, за останні сто років мораль із категорії духовного, релігійного виховання встигнула у вітчизняних умовах перетворитися на найважливіший предмет політичного впливу на особистість. Аж до зламу століття тоталітарна суспільна ієрархія, що пішла в небуття, щільно контролювала особисте життя людини. Нині можна констатувати: новітні соціальні трансформації змінили і підходи до системи виховання, і саму політичну структуру суспільства. Традиційний зовнішній контроль значно ослабнув, з'явилося багато «вільних зон», своєрідних «лагун», у які може піти особистість. Проте особливість нової ситуації в тому, що багато які співвітчизники почали жити за небезпечною формулою: «Головне — не попастися». Небезпека полягає передусім у тому, що звичаї переважної частини соціуму створюють суспільне середовище, яке чомусь нагадує місто після великого землетрусу. Щоправда, не можна не помітити і зусиль іншої частини суспільства, яка використовує свободу, що з'явилася, для самопізнання, пошуку істини та віри. Це і є та традиційна вітчизняна меншина, яка усвідомлює необхідність змін, бачить непослідовність їх здійснення, тому й переживає те, що відбувається, особливо гостро. Певна частина таких членів суспільства становить актив партій і рухів, що намагаються хоч якось вплинути на суспільні процеси. На жаль, поки що без помітного успіху.

— А може, причини невдач — саме в дедалі зростаючій кількості партій?

— Я б сказав так: те, що ми спостерігаємо, — це не що інше, як криза традиційної багатопартійної системи. Стає дедалі очевиднішим: суб'єкти політики старого зразка вступають у смугу відмирання. А що натомість? Відповідаю: майбутнє за так званими «дифузними» соціальними рухами, які концентруються не навколо особистості або чергового «центрального комітету», а в яких поволі укорінюється і визріває внутрішня «зав'язь» у вигляді нових ідей, ба більше — можливо, навіть нових світовідчувань. Лідери цих рухів, на відміну від нинішніх, — апріорі тимчасові. Оскільки сприймаються активістами таких суспільних рухів передусім як виразники нових ідей. Оновлення духовного змісту цих рухів зажадає зміни лідерів. І згодом, сподіваюся, це відбуватиметься дедалі менш хворобливо, як і в країнах розвинутих демократій. А те, що сьогодні на українській політичній ниві існують 90 партій (підкреслюю: існують, а не реально діють і впливають на політику!), вкотре вказує на яскраво виражену хворобу, від якої має одужати суспільство. Це є сумірним із ненормальним зростанням маси клітин в умовах запального процесу. Адже за всієї зовнішньої різноманітності назв зареєстрованих Мін'юстом партій суть ледве чи не кожної загальна — свій доморослий лідер, близьке оточення лідера, що ревно охороняє «доступ до тіла» і веде невсипущу «боротьбу зі скверною» внутрішньопартійного інакомислення, віра у власну вузькопартійну непогрішність, внутрішньопартійні інтриги та інтрижки. Хто може твердити, що це цікаво, а тим більше — продуктивно?

— Ну, а що, по-вашому, продуктивно, за чим — майбутнє?

— У ХХ столітті було немало рецептів побудови довершеного суспільства. Це — і «диктатура пролетаріату», і «аристократичний стиль», і «політика расової переваги», і «плюралістична демократія» тощо. Результат? Ніщо не витримало і не витримує критики часом. Вважаю — передусім тому, що майбутнє пов'язували з політичною формою, а не з людським чинником, змістом. Якщо основою всього є виконавці, «гвинтики», що механічно виконують потрібні розпорядження, суспільство втрачає перспективу, хоч у які привабливі форми воно б не одягалося. Нинішня «цивілізаційна хвиля» буквально примушує людей ставати не виконавцями, а творцями. У цій ситуації з усіх соціальних верств найперспективнішою видається інтелігенція. Причому та її частина, яка зорієнтована на активну творчу діяльність, створює нові ідеї, духовні цінності, невтомна в пошуку істини. Гадаю, в столітті, що настає, на зміну демократії чи технократії прийде лад, який я умовно називаю «когнітократія» — від слова «мислити», «пізнавати».

Мимоволi напрошується ідея, співзвучна 2000-й річниці Різдва Христового. Настає кінець світу, а точніше — епохи догм, епохи «гвинтиків», що покірливо і безлико обслуговували ієрархії та найрізноманітніші деспотії. У конфліктах і муках народжується нова епоха, що по-новому порушує питання про богоподібність людини. Ймовірно, саме вона дасть людині можливість розкрити свої унікальні здатності. По-перше, здатність творити; по-друге, здатність любити, долаючи всю суєтність і конфліктність тлінного світу; і по-третє, здатність чинити вільно, відповідно до свого особистого і відкритого розуміння суті життя, де немає місця самообману і де триває невтомний пошук істини.