Помилування як соціальний компроміс

З моменту утвердження незалежності питання помилування не обговорювали широко й публічно, воно перебувало «в тіні» життя українського суспільства. «Потяг» помилування рухався накатаними рейками: тихими коридорами Адміністрації Президента переносились документи з проханнями про помилування, які вибірково задовольнялися інколи з милосердя, інколи за корупційними схемами, а інколи суто із політичних міркувань. Специфічність і закритість цієї теми від ока громадськості обумовили дивну обставину: всі чотири українських президенти не лише милували, а й у неконституційний спосіб регулювали порядок помилування шляхом затвердження відповідних Положень про помилування указами, при цьому кожен наступний президент на початку власної каденції вважав за необхідне затвердити саме своє зазначене Положення. Неконституційність такого «законотворення» полягає в тому, що Конституція наділяє главу держави повноваженням здійснювати помилування у формі видання указів індивідуального характеру, тобто щодо конкретних персоналій, але не наділяє повноваженням нормативно регулювати порядок здійснення помилування. Зазначена череда відступу від конституційних основ розпочалася із Л. Кравчука, який в умовах функціональної невизначеності за аналогією з попереднім радянським порядком «визначив для себе» не лише повноваження зі здійснення помилування, як і має бути в демократичній державі, але також і повноваження нормативно регулювати порядок помилування, що прямо під новорічні свята було закріплено Указом Президента № 22 від 31 грудня 1991 р. «Про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України».

Нині в українському суспільному дискурсі інститут помилування найчастіше асоціюється лише з кримінальним законом, що не зовсім вірно. За своєю природою та основним значенням помилування більшою мірою є політичним і конституційно-правовим інструментом. Так, за тривалу історію людства помилування багато разів виступало засобом досягнення соціального компромісу, воно доволі часто було умовою припинення військових конфліктів, налагодження дипломатичних відносин між країнами або ж утвердження єдності народів та замирення ворогуючих політичних сил.

Помилування, окрім іншого, застосовується як інструмент досягнення соціальної справедливості. Зокрема, у світовій практиці формальна юридична справедливість нерідко не сходиться із соціальною справедливістю. Якщо виникають такі випадки, коли суд, зважаючи на вимогу закону, зобов’язаний ухвалити рішення про покарання, але воно не узгоджене з розумінням соціальної справедливості, тоді виходом із зазначеного конфлікту може бути помилування.

Сутність інституту помилування утверджувалася багатовіковою цивілізаційною практикою, і його штучне звужування до засобу суто кримінального права — не що інше, як форма обмеження одного із суверенних прав держави. Слід завжди пам’ятати, що право помилування — це право суверенної держави, у свою чергу, несуверенне утворення ніколи не наділяється таким правом у повному обсязі. Яскравим прикладом цього може слугувати порівняння того, як інститут помилування було закріплено за радянських часів на рівні окремої республіки і Союзу в цілому. Так, Конституція СРСР 1977 року наділяла найвищий законодавчий орган союзної держави нічим не обмеженим правом здійснювати помилування, а Конституція УРСР 1978 року містила звужену формулу, уповноважуючи Президію Верховної Ради здійснювати помилування лише осіб, засуджених судами України. Тобто союзна республіка мала право помилування лише у вузьких межах дії кримінального закону, а загальносоюзна держава користувалася інструментом помилування у найширшому обсязі, включаючи і політичну складову цього конституційного інструменту.

Нині інститут помилування закріплено в Конституції України як нічим формально не обмежене право президента здійснювати помилування. Це найширша формула, що поширена у світовій практиці. У деяких країнах Європи помилування на конституційному рівні обмежено законом: наприклад, у ст. 62 Конституції Іспанії зазначено, що король здійснює право помилування відповідно до закону. Також Конституція Латвійської Республіки передбачає, що обсяг і порядок застосування президентом права помилування визначає спеціальний закон (ст. 45).

Чимало країн обмежують право помилування спеціальними процедурами, пов’язаними з притягненням до відповідальності вищих посадових осіб. Зокрема, президент США має право надавати помилування за злочини, скоєні проти Сполучених Штатів, за винятком засудження шляхом імпічменту (розділ 2 статті 2 Конституції США). Подібні норми також містять конституції Польщі, Греції, Ісландії, Норвегії, Ліхтенштейну та інших країн.

Якщо на конституційному рівні повноваження глави держави на здійснення помилування не передбачають спеціальних обмежень, то за сталою конституційною практикою вважається, що це право має широкий діапазон дії. Одні країни, як, скажімо, Швеція, Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Чехія, деталізують у тексті Основного Закону країни зміст помилування. Зокрема, відповідно до ст. 65 Конституції Австрії федеральному президентові належить право в окремих випадках помилування осіб, засуджених за вироком суду, який набрав чинності; право пом’якшення і заміни призначених судами покарань; пом’якшення правових наслідків та погашення судимості в порядку помилування, — нарешті, припинення кримінального провадження стосовно осіб, які переслідуються в офіційному порядку за кримінально карані діяння. Інші країни — Франція, Італія, Литва, Угорщина, а також Україна мають лаконічну й досить змістовну формулу повноваження президента щодо здійснення помилування, яка внаслідок відсутності конституційних обмежень завжди трактується широко, включаючи не лише право пом’якшувати покарання та його правові наслідки, а й право припинення кримінального переслідування на досудових стадіях. Яскравим підтвердженням останньої тези є широко відомий історичний приклад помилування екс-президента США Річарда Ніксона після «Вотергейтського скандалу» 1972—1974 рр. з приводу політичного підслуховування. Р. Ніксон був помилуваний президентом Джеральдом Фордом ще до початку процедури імпічменту в Сенаті, тобто на стадії самого початку кримінального переслідування. Цей приклад засвідчує, що за широкої формули помилування зазначений інструмент містить у собі потенціал можливості застосування до осіб, які тільки переслідуються в кримінальному порядку, а не лише засуджених. До кінці життя Річард Ніксон не вважав себе винним і не був таким, зважаючи на презумпцію невинуватості і той факт, що суду над ним так і не було.

Наступна проблема — чи є зв’язок між повноваженням милувати і правом засудженого на помилування. Інформаційний простір перенасичений розмовами про те, чи подавали певні засуджені заяви про помилування. Але жодного формально-юридичного зв’язку між цими двома правами немає. Право особи просити про помилування не кореспондує з правом президента милувати. Дуже багато засуджених можуть звернутися з проханням помилувати, але це не означає, що президент має милувати кожного. Так само і з іншого боку: президент має право застосувати повноваження щодо помилування без будь-якого прохання або заяви самого засудженого чи будь-яких інших осіб. Інформація про несправедливість засудження чи недоречність (із публічного погляду) перебування особи в ув’язненні може надійти до президента з будь-яких джерел. Якщо він вважає, що це той випадок, коли в суспільних інтересах варто застосувати інструмент помилування, жодних обмежень немає.

Специфічним у порядку помилування є питання відшкодування збитку. У дискусіях деколи ставлять акцент на тому, що розпочинати процес помилування можна лише після того, як особа відшкодувала заподіяний нею збиток. Наскільки правомірною є така постановка питання? Проблема в тому, що будь-який злочин сам по собі є шкодою. Коли здійснюється помилування за певний злочин, це означає помилування публічної, соціальної шкоди. Але зазвичай, коли вчиняється той чи інший злочин, завдається і конкретизована шкода морального й матеріального характеру. Якщо цю шкоду заподіяно приватній особі, глава держави за будь-яких умов не має права її пробачати. Коли ж вести мову про шкоду публічного характеру — питання відкрите. Заборони схвалити акт помилування й покрити ним покарання та публічну шкоду немає.

Зараз часто говорять про помилування у зв’язку з місією Кокса — Квасневського у справі Юлії Тимошенко. Їхня пропозиція щодо часткового помилування, поєднаного з відкриттям можливості лікування, є цілковито виваженою, оскільки її юридичні, соціальні та політичні інструменти мають широкі можливості узгоджуватися з інструментами гуманітарного характеру. У цьому разі місія Європейського парламенту дуже збалансовано і коректно поєднала дві форми — помилування як інструмент суверенної держави та гуманітарний інструмент лікування, чим забезпечила цій позиції підтримку не лише європейською спільнотою, а й іншими країнами.

Наслідком політичного несприйняття чинною українською владою належної формули помилування виявилися доволі сумнівні законопроекти у сфері «лікування засуджених за кордоном». Так, наприклад, пропонується запровадити «тюремні канікули». І нині в українському законодавстві передбачено право засуджених на короткотривалі «відпустки», але спроби запровадження довших термінів тимчасового звільнення для широкого кола засуджених неминуче вступають у конфлікт із базовими основами призначення та виконання покарання. Польський досвід, до якого нині часто апелюють, стосується «тюремних канікул» у межах національного масштабу. Якщо ж виносити цей інститут на міждержавний рівень, то через обсяг об’єктивних ускладнень він просто втрачає свою змістовність, а тому світова практика не стимулює його запровадження.

Сучасний національний та міжнародний правопорядок дає змогу вирішувати найскладніші соціальні конфлікти і проблеми. З доброю волею і зважаючи на виняткові обставини та особливості, можна гідно вийти із будь-якої складної соціально-політичної ситуації, головне — діяти в публічних інтересах та цивілізовано.