Посередникам — прохання потурбуватися

В ПОЛІ ДІЇ РОСІЙСЬКОГО ВЕКТОРУ

Реально українська зовнішня політика давно вже похідна від російської. Відтак, нині цікавою є не дискусія про українську зовнішню політику взагалі, а дискусія про те, наскільки вигідно Україна вписуватиметься в простір, окреслений вектором російської політики. Це — песимістичний бік. Оптимістичний же полягає в тому, чи здатна Україна (і чи прагнуть цього її лідери) впливати на російський зовнішньополітичний вектор.

Що наша держава мусить робити зусилля для такого впливу, сумнівів нема. Стає чимраз очевидніше, що проблеми, які постали перед східно- слов’янськими країнами колишнього СРСР після завершення «холодної війни», значно глибші, ніж вони здавалися в 1991 р. І пов’язані вони не просто зі зміною економічної бази суспільства абощо, а насамперед зі зміною місця в новій ієрархічній будові сучасного світу. Захід не просто переміг у вчорашньому біполярному світі — це другорядне й похідне; США та інші розвинені країни зробили прорив у нову епоху. На порозі третього тисячоліття світ стає принципово іншим. А отже принципово іншою стає і роль тих чи інших держав в ньому; ба, змінюється навіть сам сенс існування такого традиційного суспільного утворення як держава.

А крім того, на просторах Східної Європи за останнє десятиліття бурхливо відбувається процес переформування історичних кластерів — груп держав, що утворюють спільну геосистему з певним центром чи атрактором, в полі дії якого й задається головний тон політиці та економічним стосункам. Щось подібне відбувалося в другій половині XVII ст., після того, як Богдан Хмельницький завдав смертельного удару Речі Посполитій і заклав надійний підмурівок величної будови — єдиної Православної Ойкумени; таким же був характер подій після Першої світової війни і розпаду Російської та Австро-Угорської імперій; а лінії останніх наддержавних асоціатів визначили в 1945 р. в Ялті Сталін, Рузвельт та Черчіль.

Новий виток геосуспільних процесів закономірно привів до нового переформування кластерів: спершу розпався Варшавський блок, затим впав і «Союз нерушимый республик советских». Та хоча Радянський Союз розпався, проте не розпався спільний східно-слов’янський простір. Із поля дії московського атрактора природньо випали «західні» прибалтійські держави та «азіатські» республіки — з їхнім принципово відмінним трактуванням ролі держави та свого призначення в суспільстві. Казахстан, Молдова та Україна, де велику питому вагу має російська складова, опинилися у двоїстому, а отже затамовано нестабільному, стані. Причому, скрізь титульна нація відрізняється від російської нації не стільки мовою чи святковим одягом, а найсуттєвішим — менталітетом.

Проте прогнозувати на найближчі одне-два десятиліття яке-небудь послаблення московського атрактора було б надто ризикованим, надто, враховуючи нинішню тенденцію зростання цін на енергоносії. Відтак, хоче Україна того чи не хоче, але вона залишається в орбіті Росії; і залишатиметься до того часу, поки Росія в грі за «Великою шахівницею» (за висловом Збігнєва Бжезинського) відіграватиме роль геостратегічного гравця.

Без сумніву, Україна має велику вагу на міжнародній арені; автор «Великої шахівниці» визнає це і називає нашу державу навіть геополітичним центром та однією з чотирьох складових поясу безпеки в Європі — разом з Польщею, Німеччиною та Францією. Проте геополітичний центр — це не геостратегічний гравець. І в цьому плані перспективи України однозначно залежать від перспектив російських.

«ЧОРНА ДІРКА»

Саме так назвав Збігнєв Бжезинський у своїй знаменитій книзі «Велика шахівниця» місце, яке виникло на карті в центрі Євразії після розпаду в 1991 р. найбільшої за територією держави в світі. Крах СРСР став останнім акордом драми претензійного комуністичного блоку, який на якусь історичну мить (менше десятиліття) перевищив навіть межі імперії Чингізхана. І, здається, росіяни й досі не оговталися від шоку, що їхня трансконтинентальна держава звузилася до рубежів, які вона мала: на заході — чотири століття, на Кавказі — два століття, а в Середній Азії — десь півтора століття тому.

Один з провідних політологів України, О.Дергачов, у своїй книзі «Геополитика» не погоджується з визначення З. Бжезинського — «чорна дірка», мовляв, Росія не канула в безодню і не зникла з небосхилу, як це буває при колапсі зірок чи галактик. Але порівняння з астрономічним феноменом в книзі З. Бжезинського означає, що ніякі зовнішні сигнали не можуть вплинути на те, що відбувається за горизонтом «чорної дірки» — вона на них просто не реагує.

Хоча на цьому аналогії й завершуються. Бо на відміну від заколапсованої зірки, з російського геопростору інформація таки поступає — щоправда, вельми викривлена. Тому й найголовніше при аналізі інформації — зуміти оцінити вплив отого викривлення.

Проте, напевно, тут не варто вже вкотре зупинятися на тому, що 44 роки гонки озброєнь з США вкрай розорили Радянський Союз, і що від краху ще в 60-і роки його врятували тільки сотні мільярдів нафтодоларів. Малоцікавим також є аналіз, наскільки затратною є нині російська економіка і наскільки низькою є продуктивність праці російського робітника та колгоспника, не мовлячи вже про безнадійно застарілі технології і т.iн.

Не це є критеріями, які визначають сьогодні Російську Федерацію як геострагічного актора на політичній арені світу. Нині Росія продовжує володіти багатющими енергоресурсами — одним з найцінніших товарів на світовому ринку, а також має у своєму розпорядженні 62,5 відсотка світового арсеналу ядерної зброї, в той час як США мають тільки 33,5 відсотка.

Але... Але ця остання, така вагома, карта в руках російського геостратегічного гравця надто дорого йому коштує. Утримання 45 тисяч ядерних одиниць щороку «з’їдає» десь $6 млрд. щорічно. Крім того, ракети неухильно вичерпують свій ресурс. Ще десятиліття-два — і їх необхідно знімати з бойового чергування. Або — запускати...

На їх заміну в Росії, попри всі прибутки від продажу газу та нафти, грошей не вистачає. Про модернізацію озброєнь мова, звісно, не йде. Те, що час від часу ВПК демонструє прекрасні зразки новітнього озброєння (наприклад, «Тополь-2М» чи вертоліт «Чорна акула»), треба розглядати як відверту рекламу своєї продукції для потенційного багатого замовника — арабського, китайського чи індійського. Самі ж російські збройні сили коштів на закупку подібної техніки на переозброєння не мають, і ВПК в Росії (як, звісно, і в Україні) давно орієнтується на закордонні армії.

Звичайно, на військові потреби російський уряд виділяє астрономічну суму: $42 млрд. Але астрономічну — тільки за українськими мірками. Бо, наприклад, США тільки на закупівлю озброєння витрачають $59 млрд. Однак боєздатність армії визначається головним чином не витратами на озброєння, а коштами, передбаченими на підтримання збройних сил у бойовій готовності: операції та матеріально-технічне забезпечення (Operations & Мaintance). На це в США на наступний фінансовий рік в бюджеті військового міністерства закладено $100 млрд. А ще, крім того, $75,8 млрд. — на зарплату. Загальна сума військового бюджету, $288 млрд. на 2001 рік, в сім разів перевищує російські видатки, причому витрати на одного військовослужбовця в США складають $176 тисяч, в той час як в Росії — $9,5 тисяч (в Україні — 2,2 тисячі). Чи при таких витратах рівень військового забезпечення відповідає рівневі геостратегічних амбіцій Росії? А тому, поки кисень повітря не завершить свою підступну дію і перетворить стратегічні та інші ракети у величезну купу іржі, колишня наддержава виконує щось на зразок ролі Солов’я-розбійника (з гранатою в зубах на колишньому Великому Шовковому Шляху.

Але це може статися завтра. А сьогодні Росія — навіть в однополюсному світі, який нині формується, — продовжує відігравати ключову роль у світовій політиці. І Україна знаходиться в контрольованому Росією політичному та економічному підпросторі. І допоки РФ залишається геостратегічним гравцем, про яке-небудь повноцінне входження України без Росії в європейські структури говорити нема сенсу. А тому вельми дивним виглядає той галас, який здійнявся, коли в Інтернет «просочився» матеріал з висновками досліджень аналітичних груп Франції та Німеччини — про те, що Україна в найближчому майбутньому не може бути наближена до ЄС, адже такий крок викликав би ізоляцію Росії та її відповідну реакцію. І це — на тлі запевнень у підтримці західного вектора української політики.

А отже наш вектор зовнішньої політики ще довго буде міцно прив’язаний до російського вектора. Проте це анітрохи не означає, що на нього не можна і не потрібно впливати.

ДЕ МОЖЕ БУТИ ВАГОМИМ УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО В РОСІЙСЬКІЙ ГЕОПОЛІТИЦІ?

Зрозуміло, стосунки України з Росією не можуть бути стосунками рівноправних партнерів — скільки би про це не заявляли в офіційних виступах наші чи російські лідери; надто вже в різних «вагових» категоріях знаходяться ці дві держави у світовій ієрархічній піраміді. І так буде, поки Росія не здасть, за прикладом України, свою ядерну зброю на утилізацію. Але серйозно враховувати роль України лідери РФ мусять, хоча б уже з тієї простої причини, що без нашої держави поле її дії московського атрактора стає чисто азіатським, а населення — переважно «нерусским».

Є принаймні дві сфери, де Україна може відігравати визначальну роль у формуванні нового східно-європейського кластера, більше того — у зближенні двох Світів, які споконвіку мали спільну основу: християнську релігію, грецьку філософію та римське право, хоча на протязі останнього тисячоліття виявилися розділеними на Західну цивілізацію та Православний Третій Рим. І було б дивним, якби сьогодні, коли набувають розмаху процеси глобалізації, першими почали шукати точки об’єднання Світи з різною релігійно- менталітетною основою: ісламською, буддистською чи конфуціанською. Анахронізмом виглядають і спроби пошуків якихось специфічного шляху Еволюції в окремо взятому, ізольованому слов’янсько-православному геопросторі. Православні Румунія й Болгарія давно орієнтовані на спільний Християнський світ. Протистояння із Заходом нарешті набридло і сербам. Черга за останніми з Християнського Світу — східними слов’янами. І саме Україна може і повинна каталізувати цей процес зближення, надто на тлі наростання ідей войовничого ісламського фундаменталізму та пророкованого деякими геополітиками й істориками можливого зіткнення цивілізацій, найімовірніше — Християнської та Мусульманської.

Дві сфери можливого українського впливу відображають дві площини зближення східного слов’янства та Заходу: матеріально-оборонну та духовну. В практичному плані, перше — це співробітництво з НАТО, друге — екуменічні процеси в Християнській церкві.

Скільки б не дискутувалася проблема «протистояння чи співробітництво з НАТО» в російській (та й українській) політиці, але зближення Росії з Північно-Атлантичним блоком, а в перспективі — і входження в його структури, це — єдина реалістична можливість уникнути ізоляції РФ чи асиміляції її населення новим «великим старшим братом» — китайським чи індійським, про загрозу чого дуже обгрунтовано застерігає у своїй книзі «Геополитика» О.Дергачов.

Дуже небезпечною видається також відверта орієнтація колишнього радянського ВПК на східні ринки збуту зброї. Стрімке зростання військових арсеналів Ісламського Світу, безсумнівно, викличе давно тамоване бажання переглянути свою роль і місце за «Великою Шахівницею», а при достатньому військовому забезпеченні — й поширити свою систему цінностей як на терени колишнього СРСР, так і на простори самої РФ, особливо, якщо взяти до уваги, що за останні роки співвідношення між слов’янами та мусульманами бурхливо змінюється — не на користь титульної нації.

З іншого боку, в розвинених західних країнах наростає (поки що глухе) невдоволення зростаючим потоком мусульманської імміграції. Можна, звичайно, називати як завгодно те, що сталося в Австрії, коли перемогу на виборах здобула радикальна націоналістична партія, проте це можна розглядати також як захисну реакцію пересічного обивателя в його прагненні насамперед самому користуватися комфортом буденного життя у своїй державі, оскільки той комфорт — то плоди його власної праці.

Тож, враховуючи можливу геополітичну перспективу, Україна повинна б активізувати свої зусилля на усунення перепон, які заважають конструктивному діалогу російських лідерів та керівників НАТО. З боку України це мають бути не спорадичні демонстративні акції, на кшталт спільних навчань або меморандумів про особливе партнерство — вони тільки дратують Росію і можуть бути припинені на першу ж її вимогу.

Україна повинна стати посередником, а ще краще — уповноваженим представником, в тривалому й кропіткому налагодженні мостів для добрих стосунків між Східно-слов’янським Світом та Світом Західним. Що стосується НАТО, то в плані співробітництва першою умовою мало б стати розміщення військових замовлень НАТО на підприємствах колишнього ВПК. Ідея це не нова.

Про високий рівень наших фахівців та сучасні технології нашого ВПК в НАТО прекрасно інформовані. А подібні військові замовлення одразу б виявили, які з наших військових підприємств конкурентноздатні, які підлягають конверсії, а які потрібно просто закривати. А для Росії, та й для України разом з Білоруссю, такий підхід значно краще запобіг би еміграції фахівців з оборонної промисловості, ніж закордонні гранти. Також це дозволило б змінити небезпечну орієнтацію ВПК на ісламські ринки, адже хіба така орієнтація відповідає справжнім інтересам наших народів? Можна, звісно, погодитися, що продаж великих партій російських вертольотів «Чорна акула» Туреччині чи українських танків Т-82М Пакистанові сьогодні справді вигідній, бо з НАТО ще треба провадити довгі й виснажливі переговори. Але зі стратегічної точки зору наслідки озброєння ісламського Світу можуть бути дуже трагічними. Та уже й нині стільки мовиться, що в Чечні російських солдатів вбивають зі зброї, виготовленої на рідних російських ВПК, а значить, на грошах, отриманих як зарплата працівниками ВПК, — кров їхніх синів.

На тлі того протистояння між НАТО і РФ, що склалося на сьогодні, Росії дещо не з руки відкрито починати подібні переговори (хоча й не виключено, що вони уже й зараз провадяться). Це значно зручніше було б робити Україні.

Інший напрямок, де наша держава могла б надати імпульс еволюційним процесам, це підготовка зустрічі глави католицької церкви, римського папи Іоанна Павла II, та лідера східних церков московського патріарха Алексія II. Українські вищі ієрархи могли б взяти на себе роль організаторів і запропонувати, щоб зустріч відбулася в Києві — місті, куди дійшла була проповідь апостолів. Це було б гідне відзначення 2000-ї річниці християнської ери на землях східних слов’ян. І, мабуть, не потрібно повторювати, що така ініціатива українських церков більше б узгоджувалася з їхнім духовним призначенням, аніж деструктивна кесарева боротьба за підпорядкування духовного світу своєї пастви світській владі — ну, звичайно, заради єдиної Помісної української церкви.

Наші люди стомилися від безперспективності свого майбутнього, від заздрощів — часто неусвідомлених — до комфортного західного життя. Якщо їм не дати простих і зрозумілих символів — що в них також є якась перспектива, то в колективному підсвідомому можуть початися незворотні процеси, і ще невідомо, в які деструктивні дії вони можуть вилитися: ми живемо на небезпечному вулкані, який щохвилі може вибухнути.

Тому народ очікує від своїх лідерів не набридливих кадрових «переходів на іншу роботу» і балачок про багатовекторність нашої політики, а кваліфікованих дипломатичних дій — сьогодні Історія поклала на Україну дуже велику відповідальність.