Про «арії московських гостей»

Уявіть таку картину: десь на зламі 1939 — 1940-го збирається в Осло чи Стокгольмі чимала група впливових представників німецької антинацистської опозиції, із числа як політемігрантів, так і підпільників у Третьому рейху, таврує останніми словами біснуватого фюрера, його оточення та його партію, заявляє, що прагне побудувати оновлену демократичну Німеччину, а серед запланованих до розв’язання першорядних завдань називає «наповнення демократичним змістом благородної і красивої ідеї Lebensraum», тобто «німецького життєвого простору», що була, як відомо, однією з головних підвалин ідеології нацизму.

Скажете, неможливо уявити? Правильно. А от збираються у Вільнюсі 9–11 березня 2016 року близько двох сотень представників російської ліберальної опозиції — із самої РФ та політемігранти — й підтримують серед інших, за словами російського інтелектуала-опозиціонера Володимира Лукова, «важное решение — отнять у кремлевской политической шпаны благородную и красивую идею «русского мира». Ее обязательно нужно обратить на пользу демократии и сотрудничества с Западом и другими актерами мировой цивилизации на данном этапе глобализации». Ну, а там, де «русский мир» — там і нерозривно пов’язані з ним поняття «соотечественники», «единый народ» тощо, чи не так? Так само, як із поняттям Lebensraum свого часу були нерозривно пов’язані поняття Volksdeutsche та Reichsdeutsche...

І це при тому, що учасники «Форума свободной России» одностайно погодилися з необхідністю якнайскорішого повернення Криму Українській державі (без усіляких «схем перехідного періоду») і закликали звільнити Надію Савченко...

Інакше кажучи, навіть ті представники російської право- та ліволіберальної опозиції, хто є непримиренним противником режиму Путіна, водночас не позбулися імперської термінології, отже, не викинули на смітник історії ту систему смислів, на якій якраз і ґрунтується ця термінологія. Не можуть порятувати ситуацію спроби деяких учасників Форуму змістовно визначити «подлинный непутинский «русский мир» як спільноту «жителей и выходцев из России демократических взглядов, небезразличных к судьбе своей страны и культуры». Спільнота наче й непогана, але... Не випадково в Німеччині по війні для позначення тих самих людей, які за Гітлера вважалися «фольксдойче», почали вживати політично нейтральний термін Auslandsdeutsche, «закордонні німці». Бо зі знаковими словами треба поводитися обережно, щоб не тягнути за деякими з них у майбутнє агресивні й людиноненависницькі смисли...

І навіть світлої пам’яті Валерія Новодворська у своєму загалом цікавому та антиімперському курсі лекцій з російської історії переважно дотримувалася тієї «звичайної схеми» цієї історії, яку цілковито спростував ще Грушевський — та яка стала основою нинішньої ідеології «русского мира».

«ВСЕСВІТНЯ ГАЛЕРЕЯ КАРИКАТУР» У СКОП'Є,2012 р., ПЕРШИЙ ПРИЗ ЗА КАРИКАТУРУ — ОТТО ЛОТАР, НІМЕЧЧИНА

Це лише один приклад того, що, на жаль, навіть найкращі представники російських позасистемних лібералів, лівих чи правих, не розуміють до кінця необхідність відходу від імперського дискурсу — і в риториці, і в конкретних справах. Згадаймо, скільки «арій московських гостей» — в особистому плані людей, безсумнівно, чесних та відважних — ми чули впродовж останніх 15 років, — і всі про те, як найкраще облаштувати Україну. Ба більше: дехто навіть приїздить до Києва й намагається організувати тут чи то рух «антифа» (який виступає під відвертими сталіністсько-комінтернівськими гаслами), чи то гуртки «справжніх» (себто «зачарованих на Схід») лібералів... Але ж у Росії чимало і «вмонтованих» у систему ліберальних діячів. Що з того, що Альфред Кох нині мешкає за кордоном і лає Путіна? Він — системний ліберал, представник того істеблішменту, який побудував нинішню Росію... А такі діячі, як Гліб Павловський, Анатолій Чубайс, Олексій Кудрін? Належність до системи диктує правила гри. Згадаймо лише «енергетичну імперію» Чубайса-молодшого. Або, скажімо, старший із братів Чубайсів — Ігор? Він у вересні 2014 року підписав заяву з вимогою «прекратить агрессивную авантюру: вывести с территории Украины российские войска и прекратить пропагандистскую, материальную и военную поддержку сепаратистов на востоке Украины». А разом із тим його мрією, про яку він декілька разів говорив публічно, є перспектива того, що «может быть, когда Россия встанет на ноги и примет демократические принципы, мы соединимся с Украиной, и столицей станет Киев». І що вже Лев Шлоссберг — сміливий політик, але членство в партії «Яблуко» змусило його коригувати свою позицію з офіційними партійними настановами, тому він і запропонував у разі перемоги над путінізмом не повертати Крим Україні, а діяти «законними методами» — скликати «міжнародну конференцію щодо Криму», встановити «перехідний період», та ще й під «міжнародним контролем», бо інакше, мовляв, з вини українських радикальних організацій на півострові «проллється велика кров»...

Натомість Олексій Навальний і Михайло Ходорковський займають щодо Криму (а це — своєрідний політичний «лакмусовий папірець») зовсім іншу позицію: так, півострів було анексовано незаконно, але тепер Крим наш, ми за нього відповідаємо, а тому не можемо просто взяти й віддати Україні. І взагалі, Крим та його населення більше пов’язані з Росією. Як бачимо, розбіжності з офіційною позицією РФ є, але все одно — «Крымнаш», анексували — то й усе, на Донбасі війну зупинимо, але захищатимемо права місцевих жителів...

Пригадую, Ходорковський, коли приїхав до Києва під час Революції Гідності, не раз звертався до теми «спільної історії», «спільної культури» та інших реалій, які єднають Україну з Росією. Звичайно, про неповно    цінність українців та їхню появу внаслідок інтриг генштабу Австро-Угорщини він не говорив, все-таки не дурень, але... І Навальний майже те саме говорив у виступах на нашому телебаченні (аж до твердження «ми один народ»), та ще й хизувався своїм українським корінням.

А тепер спробуймо відповісти на сакраментальне запитання: хто здатен, бодай гіпотетично, посунути Путіна і сформувати нову владу РФ? Ясна річ, що не позасистемні ліберали. У найкращому разі вони можуть увійти до нових владних структур, ніби символ того, що сталася докорінна заміна правлячої верхівки. А головною силою виявляться системні ліберали, плюс ТОП-менеджери найбільших компаній (за спинами яких стоятимуть олігархи), плюс політично тверезі силовики, які за останні роки не лише теоретично, а й практично переконалися, на що реально здатна (точніше, нездатна) РФ. В останньому не буде нічого дивного, адже колись Берія, який був куратором атомного і ракетного проектів, а відтак отримував об’єктивну інформацію про бездарність та неспроможність більшовицької системи, врешті став таким собі «цинічним антикомуністом», який за кілька днів по смерті Сталіна згорнув антисемітську кампанію («справа лікарів-убивць»), покарав її найбільш заповзятих учасників, припинив роботи на «новобудовах століття», розпочав демонтаж ГУЛАГу і згортання політичного терору. То й зараз, цілком імовірно, в ФСБ готується діяти такий собі «новітній Берія», а в армії — «новітній Жуков»; обидва — забризкані кров’ю, обидва — аж ніяк не прихильники демократії, але обидва — досить прагматичні, щоб розуміти стратегічну приреченість політики путінізму. І вагу в новій владі РФ такі діячі матимуть куди більшу, ніж будь-хто з учасників Форуму, і щодо України у своїх діях вони будуть куди менш толерантними...

І ще одне. Сьогодні проти Путіна виступає не лише ліберальна спільнота Росії, а й частина націоналістів. Але виступає з дуже своєрідних позицій. От що заявляє, скажімо, лідер об’єднання «Русские» Дмитрій Дьомушкін: «Если вам очень нужен был Крым — ну, сделайте так, чтобы вся Украина — мы стали вместе. Но вы сделали все, чтобы эти люди, 40 миллионов человек, стали от нас нескончаемо далеко. Вы развязали с ними войну и начали воевать. И мало того, что сделали это бл...дство, вы его еще и обозвали «русским миром». Вдуматься в эту чушь! Русский мир предлагают строить русским, чтобы они шли убивать других русских. Почему каждый раз, когда мне говорят «строить русский мир», меня зовут убивать русских? У нас врагов с вами огромное количество везде... У нас есть Беларусь, которая так вот тянулась интегрироваться с Россией, так старалась, и то ее выкинули из орбиты, они уже сейчас готовы с кем угодно быть, опять же, с Европой, но не с Путиным. Там вообще вокруг России друзей нет. Остался, наверное, один Казахстан. И тот сейчас ставит условия. Вообще нет. Они умудрились разругаться со всем миром, со всем абсолютно».

Що ж, нічого дивного: у Росії взагалі практично відсутні націоналісти, а ті, хто називає себе націоналістами — то шовіністи, расисти, імперіалісти. Тим часом нормальну національну державу неможливо побудувати без «ферменту» демократичного націоналізму, лише на універсально-вселюдських ідеях. Бо ж націоналізм під науковим кутом зору (як стверджує, наприклад, «Оксфордський політичний словник») — це «надбудова» на патріотизмі, перетворені на політичну ідеологію та практику патріотичні почуття. Чи можна витіснити на маргінес масові на сьогодні прорадянські настрої без залучення російського патріотизму? Ні. Але цей патріотизм постійно перетворюється на шовінізм...

Отож можна зробити висновок: після неминучого — раніше чи пізніше — падіння режиму Путіна ситуація для України в чомусь таки суттєво полегшиться (припиниться війна на сході), в чомусь «зависне» (не доводиться сподіватися на швидке повернення Криму, максимум, що запропонує нова влада — це кондомініум, тобто спільне володіння та управління), а в чомусь навіть стане складнішою. Адже після того падіння тисячі й тисячі (якщо не мільйони) громадян РФ згадають про своє українське коріння чи про родичів в Україні — і піде-поїде кампанія щодо необхідності «демократичної інтеграції» двох народів, чиї «братні відносини» зіпсував клятий попередній режим. Можна не сумніватися: розчулена Європа аплодуватиме таким ініціативам — мовляв, вони несуть стабільність і взаємовигідні відносини. Щоправда, разом із «м’якою» русифікацією, але на це заплющуватимуть очі...

Чи можна уникнути такої небезпечної перспективи, чи бодай мінімізувати її? Так. Але то вже інша тема.