Про «капітальне прибирання»

У квітні 2014-го з-під пера Олександра Турчинова вийшов наказ про початок Антитерористичної операції на сході. Українські військові билися за Слов’янськ, згодом звільнили Маріуполь тощо. Але сам термін «АТО» свідчив про те, що йдеться про локальну проблему, яку можна вирішити обмеженою кількістю сил спеціального призначення. Слово «війна» тоді ще не у всіх було на слуху. Йшлося не про звільнення територій (окрім Криму), а про точкові операції зі звільнення конкретних будівель. Ні в Луганську, ні в Донецьку — ключових міст Донбасу — це зробити не вдалося. Час було втрачено, і пухлина окупації почала прогресувати. 11 травня 2014-го були проведені фейкові «референдуми», й у вживання ще більше увійшли абревіатури «ЛНР» і «ДНР». Наприкінці травня 2014-го, зокрема в Луганську, української влади вже не було зовсім в будь-якому вигляді.

Тож коли зараз говорять про встановлення контролю над окупованими територіями і при цьому уникають слово «окупація», згадується саме той проміжок часу, коли ці землі можна і треба було звільняти порівняно невеликими силами. Якщо влада тоді не змогла звільнити низку будівель, то чи зможе вона звільнити зараз територію?

Видно було, що нова-стара команда, яка прийшла до влади після Майдану й намагалася всіляко в ній закріпитися, в питаннях збереження суверенітету і територіальної цілісності, м’яко кажучи, не має хисту. Ділити портфелі — так, виступати на телебаченні й щось обіцяти — так, а ось оперативно і завчасно відреагувати на виклик національним інтересам — не дуже. На захист країни кинулися здебільшого добровольці, яким тил забезпечували волонтери. Народ частково взяв на себе функції влади і, звільнивши низку міст, показав, як треба «реінтегровувати» окуповані території.

ТРИВОЖНИЙ ПРОСТІР — М.СЛОВЯНСЬК ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛ. / ФОТО ОЛЕКСАНДРА КЛИМЕНКА

Зараз ситуація інакша, але не менш складна. За три роки по Донбасу пройшлись не лише танки, а й каток рафінованої російської пропаганди. Наразі існує ухвалений закон про окупований Крим, але й досі не визначено достеменно статус окупованих територій Донбасу. Натомість із січня чиновники різного рівня заявляли про звільнення Донбасу вже цього року. При цьому вони вкотре допускають плутанину в термінах — «реінтеграція» і «деокупація». Само слово «деокупація» говорить про існування окупації, тобто зовнішнього втручання. «Реінтеграція» — термін, який натякає на внутрішні проблеми, якщо його використовувати поза терміном «деокупація».

14 червня Петро Порошенко заявив, що за його дорученням був «розроблений проект законодавчого акта, який називається «Про реінтеграцію окупованих територій Донбасу України». Він охоплює низку заходів і кроків, які треба буде здійснити для забезпечення реінтеграції, визначення правового режиму». В законопроекті «про реінтеграцію Донбасу», який поки що в повному обсязі не був представлений загалу, Росія таки називається агресором, і має використовуватися термін «окуповані території». За словами представника Президента у Верховній Раді Ірини Луценко, цей законопроект на «99,9 відсотків готовий» до внесення у Верховну Раду України. У разі його прийняття, нарешті, будуть закріплені базові пункти щодо ситуації, яка склалась на сході.

Що ж таке реінтеграція? Передусім — це відновлення зв’язків з громадянами окупованих територій, відновлення бізнесових, внутрішньодержавних відносин. Отже, це лише етап відновлення суверенітету та територіальної цілісності, який має містити окремий сценарій і комплекс заходів. І тут заяви представників міністерства з окупованих територій про звільнення Донбасу не допоможуть. Ми ж знаємо, що Росія в будь-якому разі збреше. Якщо влада піде на визнання «особливого статусу» Донбасу, на місцеві вибори, а при владі там залишаться плотницькі та захарченки або їм подібні путінські «шестірки», то в реаліях ніякої деокупації та реінтеграції просто не відбудеться. Навіть якщо над Луганськом і Донецькому знову замайорів український прапор. Це й буде кроком до визнання України не унітарною суверенною державою, а країною з якимось гібридним устроєм. Цього допустити не можна.

Щодо можливості звільнити Донбас терміново, керівник групи «Інформаційний спротив» Костянтин МАШОВЕЦЬ коментує «Дню»: «Якщо справді існують якісь домовленості про те, що Путін залишить Донбас, то нехай ті, хто про це говорить, поділяться з нами інформацією. Принаймні натякати на щось без достеменних даних — це несерйозно. Я до таких заяв ставлюся поки що з недовірою і скепсисом, адже не бачу передумов для того, щоб Кремль мав наміри покинути окуповані території сходу України. Путін може звідти піти за двох умов — або коли виникне загроза державності РФ, її розвалу, або коли ціна окупації стане непомірною. Домовленості, обіцянки — все це з Путіним не працює. На жаль, ціна окупації для Путіна то зростає, то падає. Захід його поки не дотискає. Поки я не бачу чітких окреслених умов для того, щоб російські війська вийшли з України. Не варто забувати про те, яка кількість російської техніки зараз присутня на Донбасі. Безумовно, навіть за найкращого розкладу основна маса її там і залишиться. Хто керуватиме цією технікою? Ті, хто вчора кричав: «Путін, прийди!» Методологія окупації у Кремля не нова і використовувалася ще за радянських часів, коли створювались фейкові «республіки». Тож існує велика небезпека необачним кроком дозволити переформатувати устрій України».

З такою позицією погоджується і юрист-міжнародник Володимир ВАСИЛЕНКО, який у коментарі «Дню» заявив: «Щодо заяв чиновників про швидку деокупацію, то вважаю це демагогією. Якщо виходити з реальної ситуації, то найближчим часом, на мою думку, не відбудеться деокупації ні окремих районів Луганщини та Донеччини, ні Криму. Деокупація залежить не лише від волі України, а й від волі Росії. Поки що не видно жодних ознак, щоб Росія була готова до деокупації українських територій. РФ може піти на деокупацію лише в тому разі, якщо західні демократії, міжнародна спільнота і, зокрема, Україна як її частина застосують проти РФ широкомасштабні санкції — дипломатичні, політичні, економічні та ін. Тобто такі заходи, які мають поставити РФ у міжнародну ізоляцію, і примусити її відновити міжнародний правопорядок, і звільнити окуповані українські території».

Отже, об’єктивних умов деокупації поки що немає, але це не означає, що не потрібно вести боротьбу не лише на військовому та політичному рівнях, а й на юридичному. І тут, як завжди, потрібна ясність.

«У низці документів та ухвалених Верховною Радою законів термін «окупація» вживається, — продовжує Володимир Василенко. — Маю надію, що в новому законі міститиметься також термін «тимчасово окуповані Російською Федерацією території України». Моя позиція полягає в тому, що треба спочатку ухвалити документ про статус тимчасово окупованих РФ територій України, а потім уже ухвалювати документи про деокупацію та реінтеграцію. Але, в принципі, можна схвалити й один документ. Головне, щоб у ньому була кваліфікація дій РФ як держави, яка здійснює збройну агресію проти України, що наслідком цієї агресії є тимчасова окупація частини території України, що статус тимчасово окупованих територій визначається відповідно до вимог міжнародного права і національного законодавства України, що Україна не втратила правового статусу на цій території та права беззастережного їх повернення, — а потім уже визначати послідовність дій, спрямованих на деокупацію та реінтеграцію цих територій».

Проте справжньою базовою умовою реінтеграції є робота з людьми, чітко окреслені гарантії. Тим більше, з огляду на тотальну проросійську пропаганду та дезінформацію, яку використовує Кремль, щоб залякати мешканців Донбасу і переконати їх у тому, що Україні вони більше не потрібні.

Володимир Василенко вважає: «Коли відбудеться звільнення окупованих територій, то громадяни України, які там проживають і не вчинили воєнних злочинів, злочинів проти людяності, які не були задіяні в актах колаборації з окупантом, що завдало шкоду країні, мають користуватись тими ж самими правами, як і інші громадяни України. Окремо мають бути визначені категорії громадян, які особливо постраждали. Наприклад, ті громадяни, житло яких було знищено, які стали інвалідами, втратили годувальників сім’ї. Держава повинна надати їм спеціальну допомогу. Щодо консолідованого позову України проти РФ і Закону про реінтеграцію, то це різні теми. 7 грудня 2016 року відбулися парламентські слухання на тему з питань зовнішньої політики України. У рекомендаціях цих слухань є пропозиція створити міжвідомчий орган для підготовки згаданої консолідованої претензії. Ці рекомендації схвалені постановою Верховної Ради у травні цього року. У Верховній Раді зареєстрований проект спеціальної постанови про створення такого органу. Думаю, що восени Верховна Рада має ухвалити відповідну постанову».

Закон про реінтеграцію окупованих територій Донбасу, незважаючи на більш ніж трьохрічне зволікання, потрібен Україні, зокрема, тому, що весь цей час позиція влади виглядає глевкою, а сонм коментаторів та різного калібру «експертів» використовують непевність як тло для власних висновків на свій лад. Прості ж луганчани і донеччани, які перебувають не лише в окупації, а й в ізоляції, тільки дезорієнтуються від неясності — чи потрібні вони вільній Україні? І якщо потрібні, то як їх збираються звільняти? Сміття, яке наніс Путін на Донбас у вигляді танків та найманців, він навряд прибере найближчим часом. Проте для України вже «на вчора» потрібна чітка стратегія капітального прибирання.