Про неприйнятні форми полеміки
Як уже встигли пересвідчитися читачі «Дня», я дуже довго не реагував на агресивні репліки на мою адресу з боку окремих осіб. Не лише тому, що вони були, як правило, примітивні, істеричні й надзвичайно далекі від суті того, що викладається мною, але ще й тому, що не всяка людина гідна дискусії. Однак зараз настав той момент, коли реакція абсолютно необхідна хоча б лише для того, щоб хамський стиль, що нав’язується деякими людьми, не дістав (навіть за умовчанням) якихось прав громадянства на сторінках одного з не багатьох в Україна респектабельних та інтелігентних видань.
Деякий автор, який іменує себе Андрієм Сошальським, відгукнувся на мою статтю «Без прозрінь і проривів» досить емоційним текстом. У ньому є лише одне (на мій погляд) справедливе зауваження: дійсно, я помилився в прізвищі пана Сергія Дойка, оскільки сприйняв його фонетично — так, як вимовив сам носій прізвища (і так, як я його розчув), а не за титрами. У цьому щиро й щиросердо каюся і приношу шановному пану Дойку свої вибачення. Далі ж пан Сошальський звинувачує автора статті «Без прозрінь і проривів» у «киданні брудом» у журналіста Дойка. У чому полягав «бруд» критичних, а не апологетичних оцінок програми журналіста ТРК «Ера», Андрій Сошальський умовчує.
Зрозуміло, мій критик має повне право перебувати в повному захопленні і від ТРК «Ера» загалом, і зокрема від творчих успіхів Сергія Дойка, але не може вимагати вираження такого самого захоплення від інших індивідів. Зрештою, це сфера оцінних думок, пану Сошальському подобаються програми пана Дойка, мені — ні. І я маю таке саме право на незадоволення, як Андрій Сошальський на насолоду творчістю його улюблених журналістів.
Але коли пан Сошальський дозволяє собі заяви наступного характеру: «У нього він черпає знання, щоб потім писати в «Дні» свою брехню?» — то це вимагає доказів. До речі, тут Сошальський чомусь зачепив невинного в цьому контексті Дмитра Гордона, між іншим, одного з не багатьох у нашій журналістиці майстрів інтерв’ю, звинувативши мене в тому, що я дуже компліментарно ставлюся до нього. Ні, просто на відміну від таких критиків, як мій Зоїл (в античні часи так називали критиків жорстоких і немилосердних), я здатний визнавати очевидні факти.
І якщо вже говорити про Гордона, то мало хто в нас уміє так розговорити гостя студії, як він, сам у цей час залишаючись у тіні (інші наші журналісти вважають за краще випинати себе, любимого). Гордон — як хороший футбольний суддя, який не помітний на полі. Адже люди приходять на стадіон, щоб подивитися на команди, їхню гру, а не на арбітра, який свистить і біснується.
Це стосується і жанру інтерв’ю.
Що ж до Євгена Кисельова, то, на відміну від А. Сошальського, навіть недоброзичливці московського журналіста, які належать до кремлівських структур, ніколи не ставили під сумнів його професійний рівень. От С. Дойку не потрібно було «стелитися» перед Є. Кисельовим, як непокоїться А. Сошальський, а було потрібне зовсім інше: 1) продемонструвати розуміння політичних процесів, що відбуваються в нинішній Російській Федерації; 2) мати якесь уявлення про специфіку сучасних російських політичних еліт; 3) знати, хоча б у загальних рисах, про те, яка атмосфера за останні десять років сформувалася в російському медійному співтоваристві. На жаль, на моє переконання, всього цього продемонстровано не було, тому й жодного інформативного для глядачів діалогу С. Дойко — Є. Кисельов не вийшло. А щодо такої оцінки А. Сошальського: «Московський гастарбайтер говорив погано, весь час мекав і бекав...» — то від «глибоких і кваліфікованих» запитань об’єкта захопленого преклоніння А. Сошальського можна було не лише «замекати» й «забекати», але і взагалі дар мови втратити.
А ось ще зразок вишуканої лексики й могутньої думки А. Сошальського: «Хто такий Кисельов? Найманець олігарха Гусинського, який обслуговував банду сім’ї Єльцина, що грабувала Росію, як сім’я Кучми — Україну. Викинули його на смітник після скандалу з повіями, але Гусинський посадив слугу на свій канал уже тут, у Києві».
Керуючись логікою А. Сошальського, журналістів «5-го» Романа Чайку, Яну Конотоп, Ігоря Слісаренка можна назвати «найманцями олігарха Петра Порошенка», Андрія Куликова з ICTV — «найманцем олігарха Пінчука» тощо. Ну, а висловлювання Є. Кисельова в Савіка Шустера про те, що нібито «Голодомору — геноциду в Україні не було», зрозуміло, для мене неприйнятне, в цьому я з ним ніколи не погоджуся. Але що ми можемо вимагати від іноземця, а Євген Кисельов — іноземець, коли дуже багато громадян України не визнають Голодомор геноцидом і той очевидний факт, що воїни ОУН—УПА билися за державну незалежність України?
Вислів ж на зразок «лизати п’яти» (мається на увазі Кисельову) — це типова для Сошальського хамська лексика, що свідчить про рівень його «цивілізованості». Чи потрібен подібний стиль читачам газети «День»? У цьому контексті хочу навести приклад, що трапився на початку 30-х років минулого століття в столиці УРСР — місті Харкові. Туди з метою покласти кінець українізації прибув В.М. Молотов. Він прийшов на засідання партійного керівництва УРСР, вийшов на трибуну і, не знімаючи капелюха, покрив добірним російським матом усіх комуністичних вождів України. Як згадували очевидці, цей вчинок Молотова викликав шок, розгубленість, відчай. Слухачі були повністю деморалізовані, що дозволило присланим із Москви чекістам і місцевим мерзотникам досить ефективно розправитися з урядом і партійним керівництвом України. Дійсно, Молотов був тонким знавцем українського менталітету: українці завжди розгублювалися, коли стикалися з утробним зоологічним хамством, із виходом за всі рамки пристойності. Просто не знали, як себе поводити в цій ситуації. Знаючі люди завжди використовували проти них подібний чинник.
Річ не в тім, що пан Сошальський є носієм альтернативного погляду, а в тім, що він формулює його абсолютно неприйнятним способом, який провокує суперечку замість дискусії, оскільки це навіть не погляд, а істеричний емоційний вибух. Це якийсь потік незв’язних фраз, де «змішалися в купу коні, люди...» В основі — не логіка, не аргументація, а злоба, що артикулюється з великими зусиллями.
Щодо ще одного звинувачення: «...Лосєв виправдовував різанину, влаштовану Ізраїлем над палестинцями. Вірно тоді читачка написала для Лосєва, скільки вбили ізраїльтяни дітей. Лосєв хоч почервонів після того?» Це блискучий зразок зухвалої базарної демагогії. Різанина — це масове вбивство озброєними особами беззбройних і беззахисних людей. У секторі Газа ізраїльська армія воювала з озброєними до зубів загонами ХАМАС. Те, що при цьому гинули і мирні люди, в тому числі й діти, гідно жалю, як гідна жалю смерть тисяч ізраїльтян (у тому числі й дітей), які загинули внаслідок терористичних актів, організованих палестинськими бойовиками. До речі, та читачка, судячи з усього, громадянка України, яка прислала найдокладніший реєстр загиблих у Газі, з розбиттям за статтю і віком, де вона взяла ці дані? Навряд чи вона особисто під обстрілом бродила по Газі й рахувала постраждалих. Значить, вона ці дані отримала від когось. Хто цей «хтось»? Яким чином цей «хтось» отримав такі дані та наскільки вони відповідають дійсності? Лише після відповіді на ці запитання можна буде предметно говорити про подію.
Варто зауважити, що критики, подібні А. Сошальському, найбільше не люблять сперечатися щодо суті питання, стараючись перетворити все в істерику і перевести на особистості. А коли в цих добродіїв закінчується та невелика кількість аргументів, вони вдаються до моралізаторства, закликаючи опонентів «червоніти, бліднути і потіти», чомусь вважаючи себе моральними авторитетами. Тому не вважаю, що такі мислителі, як А. Сошальський, можуть чимось духовно збагатити читачів «Дня».
